Знайти Олександра Ранчукова
Ми не змогли пройти повз доробок фотографа-документаліста Олександра Ранчукова і запланували серію матеріалів із його рідними, учнями, друзями та колегами. Ці тексти у підсумку дозволили б відшукати того справжнього Ранчукова, який стояв за принциповістю його життєвих вчинків та справжніми відбитками міста, котрі збереглися в його фотографії.


У першому матеріалі ми ділимося з вами вкрай щирими спогадами учнів Олександра Ранчукова, а саме Анастасії Завало та Андрія Кияниці. Ви дізнаєтеся чого навчав Олександр Ранчуков, особливості його смаку та яким він був у побуті, а також зануритеся в короткі, але надміру виразні, історії наставництва та дружби, любові до міста і заміської природи. Але найцікавіше ви дізнаєтесь аж ніяк не з опису, а з самої розмови. Тож, годі розмов і гайда читати!
Текст розмови
Анастасія Завало
Учениця Олександра Ранчукова
— Розкажіть як ви познаймились з паном Олександром
Ми познайомились в 2003 році. Тоді я ще була студенткою. На той момент я саме почала захоплюватися фотографією, але майже нічого про неї не знала. Однак я вже ходила на курси фотографії, що знаходились Подолі. Це були перші курси при союзі фотохудожників. Вони були навіть не дуже погані.

На курсах я потоваришувала з такою собі жіночкою Аллою, яка була старше мене. Якщо мені було 20 «трішечки», то їй було 30 «трішечки». Інколи ми з нею ходили разом гуляли містом. Так одного разу ми шли по узвозу, а Ранчуков як раз стояв там і продавав свої фотографії. На той час я була дуже сором’язливою, і якщо була б там одна, то, скоріше за все, до нього навіть не пійшла б, подивилась б собі мовчки зі сторони і пішла б.

Натомість, зацікавшись, Алла до нього підійшла і зав’язала розмову. Як би між іншим він сказав, що при бажанні навчатися він міг би навчити фотографувати, проявляти плівку і друкувати. В той період він саме займався з учнями. За компанію з Аллою я записала його номер і потім-таки подзвонила.
— Як проходило навчання?
— В нас були платні заняття. На той час одне заняття коштувало 25 гривень, а доллар на хвилиночку був ще по 5. Тому для мене це було серйозно. Як і обіцяв, він навчив мене, як проявляти плівку, допоміг знайти бачки, потім дав декілька уроків з друкування і допоміг знайти збільшувач. Ми їздили по нього в маленьке містечко біля Києва, а потім по частинах везли його до Києва.

Спочатку протягом певного часу в нас були заняття, а вже трохи згодом я просто знімала те, що хотіла. Відзняте я друкувала на маленьких картках і потім приносила йому, щоб показати. Тоді ми зустрічалися не дуже часто і перед тим, як прийти до нього, я завжди телефонувала йому, нагадувала, що це я, Настя, і чи можна я зайду і покажу свої фото. Я приносила йому стоси, він перебирав їх і зазвичай казав, що все це нікуди не годиться, лише одна чи максимум дві фотографії.

Був момент, коли він сказав мені: «Настя, якщо в тебе за два роки нічого путнього не буде виходити, то вже взагалі нічого не вийде». Однак пройшло куди більше часу, і в якийсь момент в мене все ж таки почало виходити. Це було аж у 2008 році. Тоді Ранчуков сказав, що це вже щось.
— Чому він навчав?
— Коли ми тільки почали з ним займатися, він показував мені дуже багато альбомів і казав, постійно дивись на те, що вже зроблено, завжди дивись багато гарних робіт. Він звертав мою увагу на один вдалий знімок і казав: «Подивись на цю фотографію, запитай себе, чому вона опинилася в цій книзі, чому її відібрали? Чому вона може вважатись вартою? Що взагалі є в цій фотографії?»

Він рекомендував знімати дверні ручки. Постійно повторював: «Обери собі щось, що ти можеш знайти в великій кількості, і знімай ці різні і водночас подібні об’єкти. Знайди різне освітлення та різну форму і подивись, що буде. Натомість ти знімаєш абсолютно різні речі, які не складаються між собою. В тебе на одному знімку одна річ, а на другому зовсім інша».

Потім ми почали з ним просто спілкуватись і дружити. Ми часто говорили про книги та кіно, адже він дуже багато дивився та читав. Постійно один одному щось рекомендували. З захоплень утворюється певна база, що формує людину, і в залежності від них ваші фотографії теж можуть змінитися. При цьому Ранчуков не вважав фотографію мистецтвом, вона завжди була для нього лише як документ.
Він звертав мою увагу на один вдалий знімок і казав: «Подивись на цю фотографію, запитай себе, чому вона опинилася в цій книзі, чому її відібрали? Чому вона може вважатись вартою? Що взагалі є в цій фотографії?»
— Можливо ви могли б згадати книги, які він читав?
— Взагалі книжок в нього було дуже і дуже багато, зараз більшість з них знаходиться в його доньки Клави. В нього була так звана золота поличка, на якій були книжки, що він їх особливо цінував, і ті, що, відповідно, йому особливо подобались. Всього, що на ній було, я не пригадаю, але можу точно сказати, що там був Фолкнер, щось з Буковського і Керуака. Також на тій полиці був не дуже в нас відомий письменник Найпел. В останній рік життя він читав Зебальта, про якого в нас теж мало хто знає. Пам'ятаю, дружина з донькою читали йому Зебальта вслух, бо йому самому вже було важко читати.
— Ким він надихався з фотографів?
— Йому дуже подобався Ара Гюлер, турецький фотограф, який знімав Стамбул. Звичайно, Брессон, Стігліц, Андре Кертеш. Також він любив Лартіга, який був фотографом-самоучкою, що фотографував початок XX століття. Чому, наприклад, Ранчуков поважав його творчість? Тому що той просто фіксував події навколо нього, без бажання щось довести, бути краще за інших чи, скажімо, просто виділитись, аби банально не бути як всі.

Найбільш близькі йому були фотографи-американці середини XX століття, такі як Гаррі Віногранд, Лі Фрідландер. В нього було багато їх книжок. Чи не найбільше він любив і шанував збірку, упорядником якої був Джон Шарковський. Часто він вказував нам фотографії з цієї збірки, які, на його думку, слугували добрими прикладами. Взагалі великою мірою на нього вплинула так звана нью-йоркська школа фотографії, але не можна сказати, що тільки вона.
— Як в його об'єктиві опинився Київ?
— Все почалося з того, що, коли він працював в Інституті історії архітектури, вони подорожували Україною і фотографували різні пам'ятки, а в перервах між поїздками він брав камеру і гуляв по Києву. Однозначно, він почав звертати увагу на архітектурні деталі і почав їх знімати. Потім він дознімав сучасне для своєї книжки «Над дахами», основний матеріал для якої був відзнятий ще в кінці 80-х – початку 90-х. Власне, ця велика книга, присвячена Києву, була книгою його життя. Взагалі, той Київ, в якому він прожив більшу частину життя, він дуже любив, але не любив та не сприймав те, як нещадно нищиться і забудовується Київ в останні десятиріччя.
Фото: Олександр Ранчуков
— Якою людиною він вам запам'ятався?
— Він був принциповий. Якщо хтось казав на чорне – біле, то для нього це було абсолютно неприпустимо. Взагалі, якщо він був в чомусь з вами не згодний, він дуже відверто і відразу про це говорив. Він був чесною, відкритою людиною і доволі пунктуальною. Одного разу, коли я затрималась на нашу зустріч, він почекав мене 10 хвилин і пішов (Посміхається – ред.). Завжди цікавився тим, що коїться в світі, зокрема в Україні, і завжди мав свою точку зору. Він в жодному разі не був байдужим і стороннім.

Він був такою людиною, що декому з ним було легко співпрацювати, а комусь, навпаки, важко. Річ в тім, що він завжди намагався зробити все якнайкраще, і для цього міг по декілька разів перероблювати те, що здавалось уже готовим. Для нього цього було недостатньо. Він казав, що потрібно зробити ще краще. Це про незмінний педантизм і постійне прагнення зробити краще, ніж є. Декому це в ньому дуже не подобалось. Він казав, якщо ти щось робиш, то роби це добре. Як можна робити свою справу погано? Тоді навіщо взагалі цим займатися?

Він дуже любив проводити час у лісі. Чи не кожне літо, поки в них з дружиною були маленькі діти, він винаймав хатину десь в селі і вони так відпочивали. В лісі він знаходив ту гармонію, якої вже давно немає у місті з його шумом та смородом, переповненому машинами та людьми. Збирав гриби і добре знався на них, а також ягоди та горіхи, листочки черемші навесні. У 2012-2013 роках він якраз знімав хатину у Мірчі, і я приїздила до нього на кілька днів. Інший його учень, Андрій Кияниця, теж приїздив, а також його донька Клава. Там ми відмічали його день народження.

Коли діти подорослішали, він міг взяти намет і поїхати кудись самотужки. Інколи ми їздили удвох, пригадую нашу поїздку у невеличкий ліс між старою і новою Обухівськими трасами. Він добре знав ці міста. Там у нас був свій улюблений пагорб. Зазвичай, щоб мати змогу зручно посидіти, ми розкладали простирадло, розводили багаття поблизу та готували на ньому чай або каву. Могли говорити, а могли помовчати. Гуляли лісом, фотографували. Він завжди звертав на щось мою увагу. Наприклад, на те, як виблискує листя, як погнулася гілка чи похилилася трава.

У малюнках кори, листі, випадковому збігу хмар, він шукав, так звані «письмена бога» (за Борхесом). Також у нього була серія робіт з поваленими деревами, яка називається «Бестіарій». Саша розповідав, що, коли продавав свої фото на узвозі, природу зазвичай купували найменше всього, а одна жінка, яка проходила повз, побачивши його знімки природи, сказала, що на них страшно дивитися. Його це дуже здивувало. Адже все це він щиро і захоплено любив. Більше того, він привозив додому своєрідні артефакти у вигляді погризених жуками гілок, листочків та було навіть таке, що він привіз з собою цілий пінь.
Він завжди намагався зробити все якнайкраще, і для цього міг по декілька разів перероблювати те, що здавалось уже готовим. Для нього цього було недостатньо. Він казав, що потрібно зробити ще краще.
Фото: Олександр Ранчуков
Із серії «Бестіарій» та «Письмена бога»
— Який слід він на вас залишив?
— Взагалі Саша був для мене вчителем не лише у фотографії. За роки спілкування з ним я навчилася не боятися висловлювати свою думку, не боятись критики у свій бік, і якщо робиш щось ще не достатньо добре, то зізнаватись собі у цьому і намагатись робити краще. Він навчив мене тому, наскільки важливо включати критичне мислення, не боятись сумніватися та аналізувати, зрештою, виховувати свій смак. В якомусь сенсі його приклад для мене також був про те, щоб не зупинятись, тренувати свій мозок і бути активним. У свої 70 Саша їздив на велосипеді краще за мене.

Він був моїм найкращим другом більше ніж десять років. Я розумію, що це може виглядати дивно, коли у вас з вашим найкращим другом настільки велика різниця у віці, але це мені аніскільки не заважало. Якщо мені було погано або просто не по собі, я завжди могла зателефонувати або зайти до нього в гості. З ним я могла говорити про що завгодно. Разом з тим, я завжди розуміла, що він набагато старший і, мабуть, станеться так, що він піде з цього світу перший. До сих пір після того, як він пішов, всередині мене залишились діра, і наразі в мене немає жодної подібної людини, з якою я могла б поговорити так, як говорила з Ранчуковим.
Наразі в мене немає жодної подібної людини, з якою я могла б поговорити так, як говорила з Ранчуковим.
Донька Анастасії Завало поряд з Олександром Ранчуковим
Фото: Анастасія Завало
Андрій Кияниця
Учень Олександра Ранчукова
— Як ви стали учнем Ранчукова?
— Ще коли я був у старшій школі, я побачив його фотографії на Андріївському узвозі. Побачене мене настільки вразило, що я наважився попроситися до нього в учні. У відповідь на моє прохання він запитав, яка у мене камера. Тоді в мене була Konica, вона була досить якісною і до того ж однією з перших мильниць. Він сказав, що для того, щоб навчатися і займатися фотографією, потрібна повноцінна камера. Мовляв, коли буде, тоді і приходьте.

Так як змоги придбати дорожчу камеру на той момент у мене не було, тоді все забулося. Лише в дорослішому віці, вже коли почав працювати, я пригадав, що раніше хотів долучитися до високої фотографії. Коли я знову прийшов на Андріївський узвіз, його там вже не було, але був хтось з його сусідів. Я сказав їм, що шукаю його з приводу співпраці, залишив їм свій телефон і попросив, щоб йому передали. Згодом він передзвонив, ми познайомились, і з того часу я почав з ним займатися як учень.

Саме тоді я придбав не лише камеру, а і всі бачки, ті аксесуари, які на той момент я вважав якимись застарілими і архаїчними речами. Наприклад, на Сінному ринку я знайшов термометр з поділкою ділення в пів градуса. Коли ви працюєте з чорно-білою плівкою, потрібно тримати температуру на рівні 22-23 градусів. Так ось термометр потрібний для того, щоб контролювати температуру реактивів. Він ще й досі в мене є.
Фото: Олександр Ранчуков
— Чи був якийсь підхід до якого так б мовити своїм наставництвом долучав Ранчуков?
— Більшість тих, хто починає знімати, знаходяться під впливом декоративної сторони фотографії, прагнуть зафіксувати щось гарненьке і чепурненьке, де якийсь предмет навмисне поставлено кудись. Все це він відкидав. На початку в мене теж були потуги на кшталт придбати студійне обладнання, але Ранчуков посіяв в мені зерно ідеї, що фотографія – це спосіб дослідження навколишнього життя. Без прикрас і підсвітлювань. Коли ідеш по вулиці і фіксуєш його таким, яким воно є. Він висловлював думку, що сама унікальна річ в фотографії полягає в її здатності документувати, і я погодився з цією позицією і прийняв. Більше того, я намагаюся продовжувати і культивувати її не тільки в фотографії.

Якщо говорити про якісь окремі моменти, то був випадок, коли він дав мені книжку з фотографіями Парижу. Він дав завдання переглянути її вдома, а на наступному занятті розповісти, які саме фотографії сподобались і чому. Я все старанно передився, всю книгу, зробив примітки та закладочки на знімках, які мені найбільш сподобались, і все це йому розповів. Він дуже уважно мене вислухав, а потім сказав: «Ви знаєте, в чому особливість цієї книжки? В ній немає жодної доброї фотографії». Взагалі в плані смаку він був неймовірно прискіпливий, «може бути» – це в нього був найбільший бал.
В плані смаку він був неймовірно прискіпливий, «може бути» – це в нього був найбільший бал.
— Іншій своїй учениці Анастасії Завало, Ранчуков радив звертати увагу в фотографії на однотипні речі, чи були в вашому випадку якісь схожі речі?
— Якось після того, як він приїздив до мене в гості на Лук’янівку, де він раніше особливо не бував, вона видалась йому дуже цікавим місцем, як транспортний вузол, з її брудними ринками, кіосками, трамваями і якоюсь чисто своєю метушнею. «Ви б це все познімали, Андрію, бо там дуже цікаві соціальні перетини». Я відповів, що ходжу там кожного дня і не бачу в цьому нічого особливого. На що Ранчуков сказав: «Ви саме тому й не бачите, що ходите там кожного дня». Не знаю, чи знімав він сам там у підсумку, але така розмова була.
— Яким для Ранчукова був Київ?
— Він корінний киянин. Ще з діда-прадіда в них був будинок на Байковій горі. Звичайно, всі трансформації, які останнім часом відбувалися з містом у зв'язку з варварськими забудовами і знесенням історичних будівель, він сприймав достатньо болісно. В нього навіть була окрема добірка фотографій архітектурних форм, яких вже немає і які вже знищені. Однак в якомусь сенсі він це прийняв. Таке поводження з містом, на його думку, було прямим відображенням стану сьогоднішнього суспільства. Адже якщо суспільство деградує, то це відбивається на тому, що воно продукує, а також, що власне знищує і спотворює, він вбачав у цьому закономірність.

На похоронах Ранчукова Глядєлов сказав: «Пішов Саша, за ним пішов і той Київ, який він знімав». Що там казати, навіть я, людина, яка набагато молодша за нього, розумію, що навіть Києва мого дитинства вже як такого немає. Здається, Глядєлов сказав це настільки влучно, що вже немає чого і додати. Однак потрібно зауважити, що його слова варто сприймати в контексті міста не просто як архітектурної структури, а саме як соціальної, з усіма його мешканцями і їх взаємозв’язками.
Таке поводження з містом, на його думку, було прямим відображенням стану сьогоднішнього суспільства. Адже якщо суспільство деградує, то це відбивається на тому, що воно продукує, а також, що власне знищує і спотворює, він вбачав у цьому закономірність.
— Очевидно, вони спілкувались з Глядєловим?
— Не знаю, наскільки вони були близькі, бо на день народженнях Ранчукова я його ніколи не бачив. Однак як колеги вони точно дружили. Був один з цим пов'язаний випадок, про який можу розказати. Якось Ранчукову було потрібно зайти до Глядєлова в гості, і ми пішли разом. Як і Ранчуков, Глядєлов живе в старому будинку, і на той момент там хтось робив ремонт. У дворі як раз стояла купа мішків з будівельним сміттям, і власне цю купу було легко побачити з вікна. Щойно Ранчуков зайшов до Глядєлова, він каже: «Саша, а ти бачив мішки, які в тебе надворі стоять?» Глядєлов відповідає, що бачив. Тоді Ранчуков знову запитає: «Так ти їх сфотографував?» Той каже, що ні. Ранчуков продовжує за своє: «Так треба ж сфотографувати». Глядєлов каже, що йому не до цього і навіщо ті мішки йому взагалі треба. Ще близько 15 хвилин вони спілкуються, готують чай, а весь цей час я бачу по Глядєлову, що йому якось муторно. Потім дивлюсь, він ні з того ні з сього схопив камеру, побіг до вікна і сфотографував ці мішки. Вочевидь, Ранчуков був для нього авторитетом.
— Чи могли б ви виділити, щось найголоніше, що ви венесли для себе після навчання в Ранчукова?
— Насамперед він був цінний для мене своїм світоглядом і взагалі як людина. Відповідно, у нього був свій цілісний світогляд і певна прожита система цінностей, які повноцінно проектувалися на його твори. Звичайно, мали місце і якісь технічні моменти. В чомусь він був педант, до чогось, навпаки, розслаблено відносився. Зрештою, такі речі, як композиція, можна і самостійно освоїти, для цього не обов'язково мати викладача.

Коли він пішов, я зрозумів, що найцінніше, що він мені дав, це наші бесіди з ним. Саме вони мали на мене найбільший ефект. Він був одним з найважливіших людей в моєму житті. Як це часто буває, такі речі повністю починаєш усвідомлювати, коли людина іде з цього світу. Коли я про нього згадую, то кожного разу відчуваю, наскільки мені його не вистачає, навіть зараз.

З одного боку він був для мене наставник і авторитет, а з іншого – близький товариш, з яким можна порадитись. В якийсь момент він сказав мені: «З сьогоднішнього дня ти для мене більше не учень, а друг». Я розумію, що в мене немає ким його замінити, а питань залишилось ще дуже багато. Був момент, вже коли він хворів, він сам запитав, чи не хочу я в нього щось спитати, поки є така можливість, і тоді я просто не знайшов, що сказати.

При цьому я до останнього звертався до нього на «ви», називав його Олександр Іванович. Одного разу він запропонував перейти на «ти», але я не зміг, тому що для мене він був все ж таки як вчитель. Також, інколи, я жартома називав його «сенсей», і йому це дуже подобалось.
Коли він пішов, я зрозумів, що найцінніше, що він мені дав, це наші бесіди з ним.
Фото: Олександр Ранчуков
— Якщо говорити про якісь конкретні риси характеру?
— Насамперед Ранчуков був людиною максимально чесною по відношенню до себе і до оточуючих. Він не зраджував собі не тільки у фундаментальних речах, а навіть у дрібницях. При цьому він ніколи не вдавалася до спору заради спору. В дискусіях з ним можна було конструктивно досліджувати означене питання. Він завжди знаходив в собі сили визнати правоту іншого, якщо не відразу, то принаймні з часом.

Якось ми обговорювали, якою має бути справжня музика. Ми дійшли до того, що, перш за все, вона має бути чесною, і якщо вона чесна, то цього вже в принципі достатньо. Тобто вона апріорі має бути поза кон'юнктурою і всілякими впливами, і потім вже на це накладається все інше. У випадку якщо цього немає, то це вже не музика, а просто чийсь бізнес. Це можна сказати і про його життя, і про фотографію. Він був чесною, порядною та інтелігентною людиною, і це відображалося на всьому.
Ранчуков був людиною максимально чесною по відношенню до себе і до оточуючих. Він не зраджував собі не тільки у фундаментальних речах, а навіть у дрібницях.
— Яким він був побуті?
— Коли ти вперше потрапляєш до нього в гості, то виникає відчуття, що потрапив у якийсь будинок фотографії, до того ж винятково аскетичний. Взагалі побутовий комфорт у нього був навіть не на третьому плані, а, скоріш за все, на десятому. Коли ти бачиш, як він живе, то розумієш, що такі речі його взагалі не турбують. Йому було це все абсолютно байдуже.

Він не купував меблі і сам робив полиці. Разом з тим в нього в квартирі були старовинні стільці, антикварні стільці, які залишились ще від його сім’ї. Загалом в квартирі було чимало дисків, касет і багато книг. Я кажу багато, але потрібно розуміти, що в нього була невеличка однокімнатна квартира, тому поняття багато обмежується тим, наскільки багато могло до неї влізти. При цьому все було прокурене, бо він курив, не виходячи з квартири.

Також він дуже любив пити чай. Коли я їздив до Китаю, то завжди йому щось привозив з чаю. Він завжди пригощав ним, просто, без жодних понтів. У нього були різні самобутні чашечки, власне, декілька саме я йому і подарував. Взагалі він любив самобутні речі. Останнім часом він ходив по блошиним ринкам і видивлявся вази та чайники з радянських часів, але особливого промислового виробництва.

Його квартира знаходилась на другому поверсі, і віконну раму його балкона повністю заплітав виноград. Від виноградної лози на балкон падала тінь, і, коли була тепла погода, він любив там лежати на лежанці, яку там собі облаштував. Інколи читав книжки, інколи просто відпочивав.

Він міг піти у парк і взяти якийсь кривенький і сухенький листочок, на який ви навіть не подивилися б, взяти його в рамочку і повішати на стіну. Якісь стереотипні уявлення про те, як має виглядати красивий засушений листочок, тут не працювало. Пам'ятаю, як він помістив на стіні невеличкий листочок гербарію. Він був весь якийсь поточений і в дірочках, і Ранчуков його взяв.

На перший погляд в ньому важко побачити щось «красиве», але коли ти уважно приглядався, то розумів, що це аж ніяк не стереотипний рожевенький чи жовтенький листочок, а дійсно якась унікальна річ. Це лише один з них, у нього їх безліч на стінах висіло. Взагалі у нього була випрацювана своя естетика, і коли ти на неї дивився, то відразу розумів, що це ніхто інший, як Ранчуков.
У нього була випрацювана своя естетика, і коли ти на неї дивився, то відразу розумів, що це ніхто інший, як Ранчуков.
— На вашу думку можна сказати, що Ранчуков був одним з найбільш знакових київських фотографів?
— Як на мене, Ранчуков - особистість набагато масштабніша ніж Київ. На мою думку, не правильно було б його оцінювати, винятково, як київського фотографа тому що його талант це світова величина. Просто, про неї мало хто знає. Так, вже влаштований цей світ, що ми бачимо, лише те, що на поверхні, а також те про що можемо дізнатися через масові комунікації. Відтак, часто буває так, що якщо нам не судилося знати когось вартісного особисто то ми взагалі про нього не знаємо. Тому я вважаю, що стосовно знайомства з Ранчуковим, мені дійсно пощастило.
Ранчуков - особистість набагато масштабніша ніж Київ. Не правильно було б його оцінювати, винятково, як київського фотографа тому що його талант це світова величина.
Фото: Олександр Ранчуков
Захоплення Ранчукова
Улюблені виконавці, режесири та фотографи
Кого слухав?
Майлз Девіс
Джазовий музикант та композитор
Біл Еванс
Джазовий піаніст
Чарлі Паркер
Джазовий саксофоніст і композитор
Елла Фіцжеральд
Джазова співачка
Мішель Петруччіані
Джазовий піаніст і композитор
Дейв Брубек
Джазовий піаніст, композитор, керівник ансамблів.
А́стор П'яццо́лла
композитор, виконавець на бандонеоні.
Сергій Рахманінов
Композитор, піаніст і диригент.
Що дивився?
"Дим"
1995
Режиссер Вейн Ван
"Фіцкаральдо"
1982
Режиссер Вернер Херцог
"Кримінальне чтиво" 1994
Режиссер Квентін Тарантіно
"Лісабонська історія" 1987
Режиссер Вім Вандерс
Яких фотографів цінував?
Анрі Картьє-Брессон
Французький фотограф
Альфред Стігліц
Американський фотограф
Андре Кертеш
Американо-угорський фотограф
Жак-Анрі Лартіг
Французький фотограф і художник
Гаррі Віногранд
Американський фотограф
Лі Фрідлендер
Американський фотограф і художник
Джон Шарковський
Американський фотограф, куратор та упорядник.
Ара Гюлер
Вірмено-турецький фотограф
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Анна Федорчук
Редактор