— Десь за місяць до нашої поїздки, подруга з Чернігова розповіла мені, що була в Криворівні, де знімалися «Тіні забутих предків» Параджанова. Також згадала, що там є дивовижний священник, отець Іван Рибарук. При цьому, як би між іншим, вона розповіла мені про Параску Плитку-Горицвіт, яка була наївною художницею, і показала набір листівок, на яких зображувалась серія малюнків «Доля гуцулки» з текстами співанок, зроблених нею. Я уважно слухала і наматувала собі на вус. В принципі, це все звучало цікаво, але до цього моменту я сама наївним мистецтвом не цікавилась.

Приблизно через місяць мені звонить кінооператор Максим Руденко, з яким ми на той час лише нещодавно познайомились, і каже, що вони з дружиною збираються їхати у Криворівню, аби побувати на місцях, де знімалися «Тіні забутих предків». Я подумала, що якщо все так збігається, то потрібно їхати, й ми поїхали. За його бажанням ми пішли у Хату-Ґражду, яка у фільмі грала роль хати Івана, а за моїм бажанням ми відвідали хату Параски Плитки-Горицвіт, хоча Максим не особливо хотів іти високо «д'горі» (як кажуть гуцули), але я наполягла.

Коли ми зайшли в хату Параски, яка сьогодні функціонує як невеликий громадський музей, на столі ми побачили коробочку з надрукованими фотографіями, там їх було десь близько 30. Це було в перший наш приїзд, такий собі гачок. У день від'їзду додому Максим сказав, що хотілося б якось віддячити цьому місцю, наприклад, спробувати віднайти та відсканувати плівки, якщо вони лишилися ще в хаті. Це було абсолютно суголосно моїм думкам. У Києві ми розповіли про все це Каті Бучацькій, яка одразу розділила наше хвилювання і сентимент до місця й особистості Параски, і в наступну поїздку ми поїхали втрьох із нею, ще навіть не знаючи, чи справді нам пощастить знайти плівки. Коли ми знов, уже з Катею, потрапили в хату-музей, Максим запитав наглядачку, чи є в них плівки, з яких їх було надруковано. Тоді вона пішла в іншу кімнату, а, повернувшись, принесла паперовий пакет, на якому олівцем було написано «Бліді, неясні». Цей пакет був повний плівками, які роками лежали собі непомітно у пилу. Коли ми на них поглянули, то відразу ж зрозуміли, що там є дуже багато гарних кадрів. Стільки якісних, вивірених кадрів підряд — нечасте явище навіть для професійних фотографів. За пакетом з'явилась і коробка з плівками, яку знайшли під ліжком.

— Коли у Максима виникла ідея зняти фільм, спочатку він хотів зняти його виключно про Параску, але потім зрозумів, що не дуже правильно знімати фільм про людину, з якою в житті безпосередньо не пересікався. Тоді він зрозумів, що потрібно знімати саме про фотоархів і його зв'язок із людьми, які зараз живуть у Криворівні, тобто про ту Криворівню, яка є сьогодні. Такий підхід був схожий на підхід самої Параски, яка була літописцем села і свого часу. Від так фільм теж мав дати своєрідну ретроспективу того, як зараз живе село, й показати зв'язок долей, які були пов'язані з Параскою.

Концепція розроблялася дуже довго і постійно змінювалась. Спочатку було знято дуже багато відео-інтерв'ю з людьми, які майже не увійшли у фільм, але підготували базу. Під час цього процесу ми намагалися ідентифікувати на фотографіях людей, дізнатись історію кожного фото та зокрема людей, які зображені на фотографіях, і через призму цього більше пізнати саму Параску. Зрештою, Максим зупинився на тому, що відібрав кілька героїв, одним із яких була я, як дослідниця архіву, а також Василь Кузьмович, який багато цікавого розповідав про Параску і в якого ми за долею випадку оселилися, коли перший раз приїхали у Криворівню.

За професією Василь Кузьмович є дитячим тренером зі стрибків із трампліну. Іншими словами, він навчає дітей літати. У принципі, те саме робила й Параска. Цілком природно зав'язалася метафорична лінія навчання польотів, а Василь Кузьмович виявився метафорою самої Параски. Ідеться, як правильно закцентував Максим, про подолання гравітації, і саме так ми вирішили назвати виставку робіт Параски в Арсеналі. Ми зупинилися на цій назві, тому що Параска навчала творчості, навчала бути вільними, що означає літати і відриватися від буденності. Це вміння було виражено у фільмі саме лінією Василя Кузьмовича. На відміну від «польоту», «подолання гравітації» передає також це зусилля, необхідне, щоби відірватися від землі, що важливо для відображення долі Параски.

— Жагою цієї людини до подолання всього лихого за допомогою віри в Бога, любові і творчості. А сама Параска – цілісністю і силою особистості.

Почнімо з того, що вона почала творити ще з дитинства. Тобто схильність до творчості була від самого народження, на відміну від її рідної сестри, яка все життя займалася побутом.

Потім, як багато дівчат із тих країв, вона опинилася в таборах. Дівчат забирали на заслання без жодної на те причини, вигадуючи будь-який привід.

Хоча у випадку Параски, вона дійсно допомагала бійцям УПА, як могла. Зокрема носила теплі речі та їжу тим повстанцям, які ховалися в лісі. Вона дійсно мислила себе Українкою, і для неї дуже велике значення мало здобуття Україною незалежності.

Я гадаю, що табори багато чому навчили Параску. Вона побачила там людей, які бути могли ще в скрутніших умовах, але намагалися займатися чимось високим, наприклад, навчати французької мови. Такі речі вражали її, коли в умовах табору люди хотіти займатися подібними речами.

Із самого початку заслання вона не могла не писати і намагалась знайти папір, щоб принаймні вести щоденник. Згодом записи у щоденнику трансформувалися в ліричні вірші. У своєму щоденнику вона пише про те, як у неї з'явилося бажання описувати ті крихти прекрасного, які вона могла там знайти.

Вона майже не малювала в таборах, але вишивала квіточки на обкладинках книжечок. Це свідчить про те, що вона самотужки робила ті маленькі прекрасні речі, які могла зробити.

— Її затворництво не почалося відразу ж після повернення, не було такого, щоб, повернувшись, вона відразу ж замкнулася і просто почала творити. Навпаки, по поверненні вона була дуже активною і швидко включилася в соціальне життя. При чому не просто включилася, а відновила церковний хор, брала участь у толоках, до того ж записувала і збирала колядки і співанки.

Якщо говорити про фотографію, то вона була для неї одним із способів відновити втрачені соціальні зв'язки. Якийсь час далеко не всі люди хотіли з нею спілкуватися. Спочатку вони боялися її, як будь-яку людину, яка була в таборах. Але фотографія знову пов'язала її з цими людьми.

Взагалі її творчість пов'язана з обітницею, яку вона дала ще на початку свого заслання. Це сталося після того, як вона ледь не вмерла, обморозивши ноги в ешелоні з України на Урал. Їй пощастило, у той час, як багато дівчат втратили здоров'я або навіть життя, лікар її врятував.

Побачивши в цьому випадку чудо, вона дала Богу обітницю, що якщо після цих усіх таборів вона залишиться живою, то буде славити світ божий. Безсумнівно, сьогодні ми можемо говорити про те, що вона виконала свою обітницю. Зокрема весь її творчий шлях – це і є ні що інше, як виконання цієї обітниці.

— Під час роботи над її архівом у мене дійсно було відчуття відкриття і поринення в якийсь невідомий всесвіт. Тим паче, що ніхто до мене майже не бачив її відскановані плівки в такому масштабі й такій кількості. Щойно відскановані вони опиняються на екрані переді мною, і так як їх сумарна кількість сягає шести тисяч, більшість із них я, цілком можливо, побачила першою після самої Параски.

Особливо мені закарбувались моменти, коли на великому чорному тлі з'являються обличчя людей, чиї погляди, якось по-особливому спрямовані в камеру, такі несхожі на людей із радянських фотографій 60–70-х років; можливо, їх уже немає в живих або вони й досі живуть десь там у горах. Словом, для мене це дуже таємничий досвід. Також для мене робота з архівом була пов'язана з певною відповідальністю. Адже коли до тебе надходить великий обсяг матеріалу, пов'язаний із долею однієї людини, а від так усіх людей, які є на її фотографіях, ти маєш бути відповідальним за подальшу долю цих знахідок, зокрема, як вони будуть збережені й показані і що з ними робити далі.

Хоча маю сказати, що незважаючи на тривале занурення в цей «гірський» матеріал, я лишаюся цілком і повністю людиною міста, а час занурення в тему Параски є дуже несподіваним і особливим періодом мого життя, який насамперед подарував мені знайомство і досвід співпраці з багатьма чудовими людьми, за що я вдячна долі. Впевнена, ця історія буде мати багатогранне продовження.

— Почнемо з того, що коли Максим із Інгою вперше відвідали хату Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні, вони були дуже вражені побаченим. Так як ми товаришуємо з Інгою, на наступну поїздку вона запропонувала мені долучитися до експедиції: ідея була в тому, щоб більше дізнатися про її фотографії та, можливо, віднайти плівки. Так і сталося. У другу поїздку ми знайшли ледь живий плівковий фотоархів у хаті. Уже в Києві вдалося реанімувати плівки та побачити, що знайдено величезний архів.

Коли ми робили першу виставку світлин Параски у Криворівні, на неї приходили місцеві люди і впізнавали себе на фотографіях, а опісля розповідали пов'язані з ними історії. Врешті-решт її фотографії перестали для нас бути чимось нейтральним. Адже ми почали впізнавати на них знайомих людей. Ловлю себе на тому, що я за той час дізналась про мешканців Криворівні більше, ніж про сусідів із рідного міста. Криворівня, яка для всіх нас спочатку була лише місцем зйомки «Тіней забутих предків», згодом збагатилася новознайденим фотоархівом, творчим спадком Горицвіт та локальними історіями.

— Навпаки, мені здається, що її доля не вписується в канонічний образ селянки тих часів. У неї було 4 фотоапарати і жодної маржинки. Історія дивовижна: після репресій, через 10 років таборів, повернулась у рідне село, почала працювати в лісгоспі. А потім усе: полишила оплачувану роботу, жила одна, хоча багато з ким листувалася, весь час малювала і писала, харчувалася сухарями з чаєм, збирала папірчики і коробочки для своїх книжок, фотографувала себе й односельців.

— Ми дуже хотіли, щоб ії ім'я з'явилось на мапі мистецтва. Багатьом знайомі прізвища Білокур і Примаченко, і, як на мене, вона не є менш важливою. Важливо не забувати таких людей, не дати загубитися таким творам. Потрібно відслідковувати і фіксувати всі подібні випадки, щоб до них можна було апелювати у майбутньому. Так функціонує культура. Окрім цього, її фотографії мають етнографічну цінність. Ми можемо бачити життя одного села у певний проміжок часу, що у свою чергу заповнює історичні прогалини, стосовно яких ми не маємо детальної інформації. Особливе навіть саме місце документації – село Криворівня, осередок творчої галицької інтелігенції ХІХ століття.

— Так, це дійсно вражаючий приклад, коли ми можемо бачити, що жінка в селі, яка жила важко і скромно, змогла зробити фантастичні речі. Тим більше, багато хто ставився до неї, як до дивачки, як були й ті, хто боявся заглянути до неї в гості, адже вона була визнана політично неблагонадійною. Чи, скажімо, хтось міг не подати їй руки на вулиці або, лише пересилюючи себе, з нею говорити.

Мені важко уявити себе на її місці. Як саме їй вдалося працювати в умовах, коли в неї не було не те, що грошей, а навіть звичайного паперу. Вона збирала матеріал звідусіль, просила про нього, кого тільки могла, а, отримавши, дуже бережно до нього ставилась. Попри такі жорсткі умови, Параска створила багато книжок, футлярів до них, скульптури, живописні полотна, ікони, фотографії. У той час, як ми жаліємось, що в нас чогось не вистачає для плідної роботи, виявляється, можна обходитись малим і робити при цьому щось дійсно вартісне.

Ще важливо усвідомлювати, що, пройшовши десятирічне заслання, вона все одно залишилась доброю, світлою і з любов'ю до людей продовжувала своє життя. Часом, ми не здатні на таке, хоч і близько не пройшли подібної школи. Мені здається, Параска – це гарний і людяний приклад того, якою може бути людина.

— Напевно, тут треба більш конкретизувати медіуми, якими Параска користувалася. Про професійність живопису і графіки, я думаю, точно не варто говорити, адже вона ніде професійно не навчалася. Фотографію, на мій погляд, вона опанувала досить професійно. Сама проявляла і друкувала знімки, композиційно виставляла кадр. Також переплела сотні власних книжок, написаних від руки або надрукованих на друкарській машинці. Записала регіональні співанки голосом у супроводі гітари під варган. Тут важко говорити про професійність самвидаву або саморобних записів співу. Варто говорити про цінності андеграунду, які взагалі ставлять під питання «професійність».

Показ доробку Параски-Горицвіт у Мистецькому Арсеналі спричинив дискусію: чи можна розглядати його взагалі як мистецтво, а не терапевтичну практику чи то графоманство. До того ж далеко не всі речі одного рівня. Безсумнівно, вистачає повторів і взагалі менш цікавих речей, однак серед них дійсно є унікальні твори.

Моя версія щодо кількості й повторюваності така: цей доробок мав скласти неабиякий обсяг, щоб точно бути поміченим і не забутим; і це такий, можливо, підсвідомий, методичний підхід до своєї роботи, задля його цілісності в кінці. Ця цілісність просто не може бути розцінена як випадковість. Власне мені здається, що Параска сприймала себе саме як мисткиню, і відповідно її твори варто розглядати, як художню практику. У моєму розумінні, вона прожила життя художниці.