Якщо постояти на Банковій достатньо довго, починає здаватись, що бетонні хоботи слонів над головою ледь помітно ворушаться. Це, звісно, ілюзія. Але якась дуже наполеглива. Будинок з химерами за адресою Банкова, 10 — це споруда, яка не дає спокою: можна ходити повз неї роками й щоразу помічати щось, чого не помічав раніше. Ось крокодил причаївся під карнизом. Ось жаба розміром із дитячий рюкзак зчепилась із ящіркою у нерівному двобої. А ось хобот слона над самою головою — і він, схоже, спрямований прямо на тебе.
Місто зараз живе своїм ритмом: тривоги, укриття, перебої зі світлом і та особлива концентрація, яка приходить, коли знаєш, що кожен звичайний день — вже трохи перемога. Але Будинок з химерами стоїть. Як стояв у 1903-му, як пережив революцію, як пережив бомбардування Другої світової. Він взагалі добре вміє виживати.
Міський Гауді та його пари
Владислав Городецький — це людина, яку в Києві початку XX століття знали всі. Архітектор, мандрівник, мисливець, авантюрист і, судячи з усього, людина, якій було нудно будувати звичайні будинки. Сучасники називали його «київським Гауді» — не тому що копіював каталонця, а тому що обидва мали однаково нестримну уяву та невміння зупинитись на простому рішенні.
Ділянку на Банковій вважали непридатною для забудови. Крутий обрив над складним рельєфом, нестабільний ґрунт, впритул до театру Франка. Не те місце, куди нормальний забудовник піде з проектом. Але Городецький поспорив із колегами, архітекторами Кобелевим та Леонтовичем, що зведе тут будинок за два роки. Кобелев покрутив пальцем біля скроні й відповів щось на кшталт: «Тільки божевільному спаде на думку така ідея». Городецький пари виграв.
Щоб будівля не поїхала вниз схилом, він вбив у нестабільний ґрунт п’ятдесят бетонних паль на глибину до п’яти метрів. Для 1901 року — це була майже космічна технологія. Жодних містичних сил, чиста інженерія. Хоча кияни, звісно, одразу придумали легенду про пакт з дияволом — надто вже неймовірним здавалось те, що відбувалося на обриві.
Будинок будувався з 1901 по 1903 рік і коштував Городецькому набагато більше, ніж планувалось. Він був співвласником цементного заводу «Фор» і зводив дім ще й як рекламний проект — довести скептикам, що бетон здатен на красу. Фасади, ліпнина, скульптури — все зі звичайного на той час «простонародного» матеріалу. Скульптор Еліо Саля за ескізами Городецького ліпив звірів із пластичного бетону — і це вийшло переконливіше за будь-яку рекламну кампанію.
Кам’яний зоопарк
Будинок з химерами насправді не зовсім з химерами. Химери — це геральдичні вигадані чудовиська, яких тут майже немає. Натомість на фасаді — ціла сафарі: голови слонів, носорогів, антилоп, крокодили, ящірки, жаби розміром із добру собаку. Між ними — русалки, що тримають ліхтарі, і морські дракони, що звиваються по карнизах.
Звідки такий звіринець? Відповідь проста: Городецький мріяв про Африку. Пристрасть до полювання в нього була майже хворобливою, і він кілька разів здійснював сафарі, яке коштувало йому цілих статків. Будинок — це своєрідний кам’яний щоденник мисливця. Кожна голова на фасаді — не декор заради декору, а особистий трофей, перекладений у бетон.
Слонячі голови — окремий розділ. Їхні хоботи порожнисті. Це не архітектурна поетика — це водостічні труби. Городецький і тут поєднав красу з функцією: дощова вода стікає вниз через слонячі хоботи. Деталь, яку помічаєш і вже не можеш забути. Особливо коли йде дощ і з кожного хобота тече тонкий струмінь — і стоїш під цим і думаєш, що в людини, яка таке придумала, точно був особливий тип мозку.
Знизу, з боку площі Франка, будинок шестиповерховий. Зверху, з боку Банкової — триповерховий. Той самий крутий схил, який Кобелев вважав аргументом проти, Городецький перетворив на архітектурний прийом. Залежно від ракурсу будинок виглядає зовсім по-різному — і саме це примушує обходити його по колу.
Підводне царство всередині
Якщо зовні будинок — це мисливські тропіки, то всередині — океан. Стеля вестибюлю прикрашена велетенським спрутом із бетону й гіпсу. Його щупальця звисають донизу й переплітаються з черепашками та морськими гадами. Колись вони були пофарбовані в натуральні кольори — і ефект, кажуть, був такий, ніби заходиш під воду. Зараз фарби немає, але і без неї ця стеля змушує запрокинути голову й постояти так зайву хвилину.
Перила парадних сходів тримаються на балясинах у формі орлиних лап. Уздовж сходів ростуть бетонні екзотичні рослини — і це не метафора, вони буквально ростуть зі стіни. На стінах — розписи з дичиною і плодами, бо Городецький хотів, щоб інтер’єр налаштовував на достаток. На стелі у колишній квартирі архітектора — сом-велетень у ролі люстри.
Будинок будувався як прибутковий. Частину квартир здавали в оренду, у квартирі номер три жив сам Городецький із родиною та майстернею. Комфорт на той час був безпрецедентним: у підвалі — власний льодовик для всіх мешканців, у дворі — коровник з альпійською коровою. Щоранку жильці отримували парне молоко. Була також власна пральня та каретний сарай. Уявіть собі київський ЖК 1903 року з усіма зручностями — ось це воно і є.
Легенди, що приросли намертво
Найвідоміша байка про цей будинок — трагічна. Кажуть, що дочка Городецького потонула в Дніпрі, і безутішний батько вкрив будинок морськими чудовиськами і русалками в її пам’ять. Красива легенда. Жодного стосунку до правди.
Дочка Городецького Олена жила довго, вийшла заміж, переїхала до Польщі, а потім до Швейцарії. Але легенда приліпилась намертво — туристам її розповідають досі, і щось у цій сумній казці так відповідає настрою будинку, що люди охоче вірять.
Є ще легенда про прокляття. Коли в 1913 році Городецький через борги (ті самі африканські сафарі спустошили гаманець остаточно) закладав будинок, він нібито в серцях побажав нещастя всім майбутнім власникам, крім власних нащадків. І справді — до націоналізації 1917 року власники змінювались підозріло часто. Спершу французький консульський агент Даніель Балаховський, потім купець першої гільдії Самуїл Німець. Потім — революція, і будинок перейшов до держави.
Є ще байка про оживаючих химер — мовляв, у місячні ночі носороги починають дихати, а крокодили спускаються до підніжжя пагорба. Кияни на початку XX століття нібито обходили будинок стороною після опівночі, боячись, що жаби зістрибнуть на плечі. Стояти тут увечері й дивитись на фасад — і справді вірується, що щось там ворушиться. Це не містика. Просто Городецький ліпив своїх звірів так, що вони виглядають живими навіть у нерухомості.
А ще є сучасне повір’я: якщо уважно роздивитись весь фасад і знайти маленького крокодильчика, захованого внизу біля сходів, — бажання збудеться. Люди шукають. Часом знаходять.
Де стоїть і як підійти
Банкова, 10. Прямо навпроти Офісу Президента України — два абсолютно різних символи влади, що стоять один до одного обличчям через вулицю. З 2005 року будинок є Малою резиденцією Президента: «Золотий зал», «Блакитний зал», прийоми іноземних делегацій. Всередину можна потрапити лише на організовану екскурсію, і в мирний час це треба планувати заздалегідь.
Але ніхто не забороняє стояти надворі стільки, скільки хочеться. А хочеться довго.
Найкраще приходити вранці у будній день, доки не набрались туристичні групи. Або ввечері — тоді підсвічування перетворює бетонних звірів на щось справді потойбічне, а кроки по порожній Банковій гулко розносяться між будинками. Восени тут пахне мокрим листям і горіхами — каштани на схилі скидають плоди прямо на тротуар, і ходиш і хрумтиш ними під ногами.
Є деталь, яку не вказують у жодному путівнику: обійдіть будинок з боку площі Франка і подивіться знизу вгору. Звідти видно весь шестиповерховий фасад у повний зріст — і саме в цьому ракурсі розумієш масштаб задуму. Звірі нависають над тобою. Голови слонів дивляться вниз. Хоботи спрямовані прямо на тебе. Наступного разу, проходячи повз, загляньте в очі носорогу праворуч — Городецький явно хотів, щоб саме це й зробили.
Пережив усіх
Городецький виїхав у 1920 році до Персії і до Києва більше не повернувся. Але будинок залишився. Він пережив усіх своїх власників, дві світові війни, радянську владу і незалежність. Стоїть досі — і на фасаді все ті ж слони, жаби, крокодили. Дивляться на перехожих.
Знаєте, що найдивніше? Не легенди, не прокляття і не спрут на стелі. Найдивніше — що людина збудувала будинок на непридатному схилі, вклала в нього ціле своє життя у вигляді бетонних тварин, потім втратила його через борги і поїхала геть. А будинок стоїть. Вже понад сто двадцять років. І жодного разу ще не впав.