Сергій Жадан
Зрозуміти український Схід
Письменник
Зрозуміти український схід
Сергій Жадан
«Щоб не відокремлювати Схід — його треба знати»
Про Героя
Сергій Жадан — український ­письменник, музикант, громадський діяч. Народився 1974 року в Старобільську Луганської області. Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» був опублікований 2010 року, його називали найважливішою українською книжкою 2010-х та одним із ключів до розуміння українського Сходу. Його ж «Інтернат» вийшов 2017го і став однією з найважливіших книжок про війну на Сході. Поміж двома романами — активна волонтерська і суспільна діяльність, рок-концерти і читання поезій на сходах розвалених будівель Костянтинівки та в повному залі Жовтневого палацу у Києві, поїздки по всій країні й ледь не в кожний населений пункт Сходу.

Розмова з Сергієм Жаданом є частиною нон-фікшн книги "Я змішаю твою кров із вугіллям" (Київ: Наш Формат, 2020) Олександра Михеда, що побачила світ завдяки дворічній експедиції автора Сходом України. У книзі думки письменника перегукуються з висловлюваннями місцевих активістів та інтерв'ю з українськими інтелектуалами, пов'язаними з цим регіоном: Володимиром Рафєєнком, Алевтиною Кахідзе, Романом Мініним, Ігорем Козловським, Оленою Стяжкіною та, власне, Сергієм Жаданом.
Сергій Жадан: Регіональний міф
На мою думку, особливої донбаської ідентичності не існує. Донбас у моєму розумінні — страшенно різний, немонолітний, розпорошений. І політично, і етнічно, і соціально. Це територія, на якій присутня велика кількість територій.

Я от, скажімо, родом із північної Луганщини. Адміністративно ми належимо до Луганської області, але історично — до Слобожанщини. По ріці Айдар проходили кордони козацьких земель, поселення українських козаків. Ти ж розумієш, що ментальність людей із цих територій трошки інша, ніж у мешканців південних райцентрів Луганської області, скажімо, Алчевська чи Лутугіного, Сорокиного (колишній Краснодон) і Станиці Луганської, які історично інші, етнічно інші. Відповідно і ситуація зовсім інша.

У нас були красиві мазанки. Вчора якраз із мамою згадували село, де народився мій тато. Це старе село, яке називається Караяшник. Кажуть, що туди десь із ХVIII століття зсилали політично неблагонадійних. Посеред степу раптом починаються яри, і ось там було село, де ще в 1960-х були тини і мазанки, таке класичне українське село. І ці наші старі козацькі слободи не будувалися як шахтарські поселення, де була одна центральна вулиця, яка вела від заводу до якогось шинку. Тепер уже, звісно, все уніфіковане. Північ — сільськогосподарська, південь — індустріальний.

Навіть якщо подивитися зараз на гугл-мапу, то це можна побачити. Наприклад, за назвами — Містки, Ями, Запорізьке. От мій Старобільськ. Я ріс перші п'ятнадцять років у селі Бондареве. А ось цих сіл уже немає. До 1917 року тут був просто голий степ, нічого не було, поки більшовики не дали селянам землі. Селяни пішли звідси в бік Росії заселяти степ.

І от там народився мій тато. Навіть якщо візуально подивитися — поля, поля і от починаються яри. Дикий народ, звісно, там жив — розбійники, яких туди висилали. Вони навіть страшенно відрізняються від мешканців довколишніх сіл. Ті такі спокійні доб­ряки, а ці зарізяки. Але зараз уже село це помирає. Та насправді неймовірно красиво там.


Особливої донбаської ідентичності не існує. Донбас у моєму розумінні — страшенно різний, немонолітний, розпорошений. І політично, і етнічно, і соціально.
Фото: Олександр Глядєлов
А вже далі, якщо йти від Старобільська на південь, то все починає мінятися. Ти ж бачиш, який різний Донбас. Станиця заселена дончаками, Щастя — штучне місто, яке створене під ТЕЦ. А є, скажімо, два села лемків на Луганщині, які проводять свою традиційну лемківську ватру. Або селище Сартана, там греки живуть — збереглася сильна громада, вони контактують із Грецією. Є там і грецька музична школа, де вчать грати на грецьких народних інструментах. Частина місцевих далі говорить грецькою, але давньогрецькою, а не новогрецькою.

Або пам'ятаєш цю історію про те, як у Донецьку напередодні Помаранчевої революції знайшли церкву з іконою Януковича? Був великий скандал. Усі опозиційній ЗМІ, ну, всі два опозиційні ЗМІ, роздували великий скандал: «Подивіться, які вони піддані!». Я був у тій церкві. Це греко-католицька церква.

Після війни з Галичини багато кого висилали, а багато хто тікав, тому що в шахті можна було заховатися і ніхто тебе не питав, чи ти служив в УПА. Життя в тебе і так недовге, іди, працюй.

Ну, от одна бабуся теж так виїхала, обжилася, а на старості передала свою хату під церкву, а сама жила у флігельочку, і от у неї справді була невелика ікона. Ікона була зроблена як барокова — вгорі янголи, Ісус, Богоматір, унизу — благодійники: генерал СБУ, директор шахти і Віктор Федорович, який перед виборами загравав із греко-католиками.
Після війни з Галичини багато кого висилали, а багато хто тікав, тому що в шахті можна було заховатися і ніхто тебе не питав, чи ти служив в УПА. Життя в тебе і так недовге, іди, працюй.
Фото: Олександр Глядєлов
Донецьк і Донецька область завжди були багатші, престижніші. Старший і розумніший брат. Тому у луганчан до Донецька було своє виняткове ставлення. І тепер, коли намагаються показати, що була якась особлива любов, то це якраз не так. Але знову ж не все так однозначно, бо Донбас різний.

Виступали ми якось разом з Мар'яною Садовською у Волновасі, «Южные ворота Донбасса», як вони себе називають. Зробили нам афішу формату А4, прийшла купа школярів. А на афіші були німецькі прапори і чекали наче гостей із Німеччини.

Так-от. Після концерту повезли нас в етнографічну кімнату та етнографічну студію «Заграйярочка», вони збирають місцевий фольклор. Зібрали місцеві речі. У них вишиванки, яким по 100–150 років. Прийшли вони чи то з Катеринославщини, чи то Чернігівщини, місць, де говорять українською, співають народних пісень. Показують фотографії Донбасу 1950–1960-х років — вони всі в шароварах, вишиванках танцюють гопака. Це села навколо Волновахи. Бо ж сама Волноваха — «Южные ворота», і там уже говорять російською.
Це як мій рідний Старобільськ. Якщо приїдеш у місто, послухаєш, як говорять на вулицях, тобі буде здаватися, що це російськомовне місто. Але якщо почнеш говорити українською, з тобою далі говоритимуть українською. Так у місті прийнято говорити російською, дуже специфічною російською, щоправда.

На півночі Луганської області сепаратистів не підтримали. Якоюсь мірою це випадковість, а якоюсь — ні. І в Старобільську, і в Сватовому сепаратистам дали відкоша.

Наш край був хліборобський. Наші колгоспи довкола Старобільська були мільйонниками, вигравали всесоюзні змагання зі збору врожаїв. Для мене яскравий спогад із дитинства — це збір урожаю. Величезні поля, що світилися вночі. Збір урожаю і вдень, і вночі. Звісно, тривало це все недовго. І 1991 року накрилося. Але на той час це була доволі потужна машина.

Для мене яскравий спогад із дитинства — це збір урожаю. Величезні поля, що світилися вночі.
Фото: Олександр Глядєлов
Уся історія була табуйована. Про війну можна було говорити тільки на рівні офіційної риторики. Обидві мої бабусі були на війні. Одна дійшла до Берліна і розписалася на колоні рейхстагу. А друга бабуся дійшла чи то до Будапешта, чи до Відня. Вони взагалі не любили говорити про війну.

Уже коли бабусю (ту, яка дійшла до Берліна) починали розпитувати, то вона розповідала, як на Західній Україні їх обстрілювали бандерівці, а в Польщі як їх ненавиділи поляки. Сам розумієш, це непарадні історії, тому про них краще було мовчати. І інша бабуся теж не дуже розповідала про війну.

Про 1930-ті роки теж говорити не можна було.
Хоча мій дідусь народився 1922-го року і пережив Голодомор. Він мені про це розповідав багато і детально. Як вимирали села, як їли дітей, як вимирали родини.

Я тобі зараз можу навіть на мапі спробувати показати одне таке село. Було село — і його просто не залишилося. Ось оцей яр, здається. Про те, що там було село, можна здогадатися лише по великих тернових кущах, де були двори. Воно вимерло в 1933-му, їх усіх поховали по колодязях, тому що навіть цвинтарів не залишилося. Це були сільські побудови, мазанки без кам'яного фундаменту, і за шістдесят років усе зникло. Нічого не лишилося, ніякої пам'яті, ніяких імен.
Мій дідусь народився 1922-го року і пережив Голодомор. Він мені про це розповідав багато і детально. Як вимирали села, як їли дітей, як вимирали родини.
Фото: Олександр Глядєлов
Старі почали хоча б щось розповідати про історію в 1980-х. Наприклад, Махно у нас в Старобільську хотів робити свою республіку. І частина наших дідусів воювала або за Махна, або за інших зелених. Був у нас такий отаман Іван Каменюка, який організував свій загін.

Уся ця історія з Г'юзом, бельгійцями — це все було дуже абсорбоване. Навіть більше — Донбас був найбільш червоним регіоном, але попри це навіть весь радянський проект українська основа абсорбувала. І це показали події 2014 року. Якби було інакше, весь цей сепаратистський рух просто підтримали б місцеві і не треба було би вводити російські регулярні війська.

Там, де я народився, ми говорили про Донбас як про щось чуже. Ми казали: «Поїхати на Донбас». З одного боку в нас був Харків, із другого — Донбас, а ще з третього — Ростов. Ми не були донбасцями. І до шахтарів ставилися як до інших. Хтось ними захоп­лювався, хтось їх боявся. У 1960–1970-х люди з наших країв поїхали на Донбас, коли отримали паспорти і можливість пересуватися. І вони розповідали про шахтарів як про якихось інших — страшні люди, які сидять під землею, і вони зовсім інакші, ніж ми, хлібороби.

Для мене це завжди була трохи легенда. Коли малим приїздив на Донбас і бачив ці гігантські труби і терикони — це, безперечно, вражало.
У мене є тітка, її чоловік був шахтарем. Вони жили в Первомайську, тепер це по той бік лінії фронту. Він отримав травму, накульгував і для мене був точно якимось інакшим.

Спогади про дитинство в мене необ'єктивні — дуже світлі, дуже сонячні. І добре, що так. Я пам'ятаю ідилічну країну сонця. Робота з ранку до ночі, всі молоді, всі радісні, задоволені життям. Проблеми почалися, коли ми виросли. Так воно і мало бути.

Спогади про дитинство в мене необ'єктивні — дуже світлі, дуже сонячні. І добре, що так. Я пам'ятаю ідилічну країну сонця. Робота з ранку до ночі, всі молоді, всі радісні, задоволені життям. Проблеми почалися, коли ми виросли. Так воно і мало бути.
Фото: Олександр Глядєлов
Нам страшенно бракує розмов про нас усіх як про своїх, замість розмов про чужих. Сегментизація, регіоналізація, ментальна децентралізація — мені здаються доволі шкідливими. Мовляв, «ми, львів'яни — кращі за тернопільців», «галичани кращі, ніж волиняки» і така собі деградація гіршості, що рухається далі на Схід, а потім, відповідно, і назад — зі Сходу на Захід.

Зараз особлива ситуація — на Донбасі війна, особливо кривава, особливо трагічна. І про Донбас говорять, виокремлюючи його чи то зі знаком мінус («вони всі зрадники, треба гангрену відрізати»), чи то зі знаком плюс («давайте все Донбасу, якби ми їздили читати туди вірші до 2014 року, то не було б війни»). Як на мене, то обидві ситуації — доволі нездорові й неконструктивні. Тому що коли ставити людей у нерівні умови, це не сприяє нормальному діалогу чи кооперації.

Я за те, щоб не говорити якось окремо, але розуміти специфіку. Бо якщо взяти Одещину чи Закарпаття, буде своя специфіка. Твоя книжка про Схід, і у нас за п'ять років склалося таке враження, наче Харківщина не належить до цього Сходу, але ж це не так. Або Сумщина.
І якщо взяти наш Харків, то ситуація мало чим відрізняється. Поїхати зараз по області — можна такого надивитися...

Нам страшенно бракує розмов про нас усіх як про своїх, замість розмов про чужих. Сегментизація, регіоналізація, ментальна децентралізація — мені здаються доволі шкідливими.
Фото: Олександр Глядєлов
Війна показала мені речі в моєму розумінні очевидні, але не пов'язані саме з Донбасом. Щось мені підказує, що всі ці штуки доволі універсальні для всього нашого українського суспільства.

Це тотальна безпорадність звичайного громадянина перед інформацією, маніпуляцією, пропагандою. Беззахисність і тотальна відкритість.

Я розумів, що після зими 2014 року можна було спровокувати будь-які настрої. Я це в Харкові бачив. Нічим мітинг не відрізнявся 1 березня, коли харків'яни між собою билися, спровоковані владою і росіянами. Причому я знав харків'ян з обох боків мітингу. Це нічим не відрізнялося від того, що було в Донецьку чи Луганську. Не було ніякої специфіки. І для мене це не було шоком, бо я розумів, що людей можна накрутити.
Шоком була тотальна дезорієнтація і безпорадність людей на Луганщині наприкінці квітня. Коли вже було зрозуміло, що справа йде до війни. Захопили на наших очах будівлі. Захопили міську раду в Алчевську. Ми якраз там були і ввечері побачили це в новинах.

І розмовляєш із місцевими, а вони нічого не розуміють. Просто говорять ці дурниці, повторюють те, що каже їм російське телебачення. «Правий сектор» їде їх різати, наркомани на Майдані, скільки нам платили на Майдані. Кажуть абсолютно серйозно без жодної агресії люди, які хочуть із тобою домовитися, знайти спільну мову.

Це могло бути і на Одещині, і на Миколаївщині, і на Херсонщині, і на Чернігівщині. Не думаю, що це якась специфіка Донеччини.

У моєму розумінні те, що асоціюється зі Сходом, — це надмірна травмованість. Рівень цієї травмованості, мабуть, і відрізняє східняків від мешканців Центральної України, не кажучи вже про мешканців Західної України. І тут, безперечно, головним пунктом є 1933 рік.

Те, що асоціюється зі Сходом, — це надмірна травмованість.
Фото: Олександр Глядєлов
Я це бачив по всіх своїх. Із дитинства це пам'ятаю. Це такий тваринний страх. Коли перемикається якийсь тумблер. Є певні речі, табуйовані теми, за які ти не можеш заступати. Втіленням такої метафори був мій дідусь, про якого я вже згадував. Він розповідав мені про Голодомор, але щойно мова заходила про Сталіна — перемикався тумблер. Про Сталіна неможливо навіть подумати погано. Про Сталіна ти мусив говорити добре.

Мій дідусь багато говорив про політику, чим вирізнявся з-поміж інших. Він поливав усіх керівників, але «Сталін» був табуйованим словом. У когось це проговорювалося, а в когось лишалося просто на рівні поведінки.
У жодному разі не висовуватися, у жодному разі не підставлятися, не засвітитися, сидіти тихо, щоби тебе не помітили. Тримати дулю в кишені й до останнього не показувати свою позицію, не виявляти свою активність. Ось це східняцька риса.

Але це і постколоніальний синдром. Він же виявляється у всьому — у голосуваннях, в електоральних настроях, у соціальній активності, ставленні до реформ і якихось новацій.
Мій двір — обгороджу його шифером, триматиму своїх корів, ніхто сюди не заходить.
Але я не думаю, що творення нової радянської людини якось сильно змінило нас. Навряд чи.
Мої батьки дуже багато працювали все життя. Чесно працювали і нормально жили. На радянський час припали їхні найкращі роки. І тут валиться система. І вони в один момент втрачають усе: молодість, статки і будь-яку перспективу. Бо 1990-ті — це не про перспективу. Безперечно, Радянський Союз асоціюється в них із чимось хорошим. Безперечно, Україна у них асоціюється з чимось поганим.

Тато мій не те, щоб був фанатом Януковича, але Майдан він не дуже сприймав. Та коли почалася війна, у нас не було ніяких суперечностей. Пам'ятаю, як він мені сказав: «О, це на нас кацапи напали».

Щойно мова заходила про Сталіна — перемикався тумблер. Про Сталіна неможливо навіть подумати погано. Про Сталіна ти мусив говорити добре.
Фото: Олександр Глядєлов
Але це усвідомлення втраченого раю — це, безумовно, є. Радянська ностальгія для всього Сходу — це справді рушійна сила.

У Луганській області до останнього перемагали комуністи. Вони просто вішали агітацію «Ми повернемо Радянський Союз». Це була спекуляція на цій темі, і їх вибирали, тому що вони апелювали до цього.

Для багатьох це справді була травма.
Але не єдина травма.

Друга травма — це притлумлене українство, яке в радянські часи затиралося дуже брутально. Наприклад, уся традиція вертепів. Здавалося, що все залили бетоном і вже нічого не лишилося. Але раптом виявилося, що залишилося. Для багатьох 2014 року постало питання: «Радянська ковбаса — це прекрасно, але я ще ж і українець. І як із цим бути?».

Для мене поїздки на Донбас про що? Про сотні людей, які приходять на виступи, але за кожним з них стоїть їхній прихід до українства як до такої собі релігії, хай би як пафосно це звучало. Спогадування себе.

І не має бути ніяких ілюзій, наче це і є Донбас. Навпаки, це має витвережувати — є такий Донбас, і є такий.

Звести все до однієї концепції — надзвичайне спрощення.

Ідея віднаходження українства. У цьому — єдина надія для нас усіх. Що більше людей, мов бджілки, будуть знаходити для себе пилок українства, то більше шансів, що тут якось стабілізується ситуація.

І щоразу це якісь дивовижні історії.
Кілька місяців тому йду я по Варшаві, і до мене підходить такий здоровий-здоровий молодий чоловік у спортивному костюмі. Каже: «Можна з вами сфотографуватися?». Ми сфотографувалися. Він починає розповідати. Каже: «Я ваш земляк. Я зі Сватова». Він із Північної Луганщини, де нічого немає, крім дуже красивих полів. Питаю: «А тут що ти робиш?». А він і каже: «Граю у футбол». У Лодзькому клубі, у Вищій лізі. Говорить україно-польським суржиком. І каже мені: «Я через ваші книги відкрив свій шлях до українства». От подумай, хлопець з українського села, якби не війна, може, грав би в російському чемпіонаті чи за луганську «Зорю». А тут він грає в Польщі, український патріот.

Таких випадків можна пригадати сотні.

Ідея віднаходження українства. У цьому — єдина надія для нас усіх.
Фото: Олександр Глядєлов
П'ятнадцять років ми кричимо «Схід і Захід разом». Але це гасло справді могло би стати національною ідеєю. Не іншування, не відокремлення територій. І щоб не відокремлювати Схід — його треба знати. Про нього треба мати якесь уявлення. З усіма проблемами, усіма комплексами, усіма складностями.

У вересні 2014го ми поїхали в Щастя. Щойно завершилися бої, щойно наших вибили з Іловайська. Десь ось тут був блокпост [знову вдивляємося в гугл-мапи], і там стояли чернівецькі менти. Ми розговорилися, пісень поспівали.

Питаємо: «Як тут до вас місцеві ставляться?».
Кажуть: «Із цього боку село заселене росіянами. Вони здають наші позиції сепарам. Із другого боку — українцями заселене село. Вони нас годують».

Між селами кілька кілометрів, обидва належать до Новоайдарського району.

І для мене — це така метафора страшенно перемішаного Сходу.

Зараз, мабуть, це прозвучить трішки пафосно, але я завжди вважав дуже точним це поняття Революції гідності, яке пов'язане з відповідальністю. Взаємною відповідальністю. Те, що було 2014 року, те, що розбудило багатьох людей, змусило людей шукати своє коріння. Це поняття гідності. Коли за тебе приймають якісь рішення, коли тебе позбавляють суб'єктності — це принижує. Виявилося, що це неприпустима межа. Наші вороги прогадали і помилилися, тому що для багатьох східняків це раптом виявилося дуже важливо. Не для всіх, можливо, навіть не для більшості, але достатньої кількості, яка забезпечила тут збереження України.

Те, що було 2014 року, те, що розбудило багатьох людей, змусило людей шукати своє коріння. Це поняття гідності. Коли за тебе приймають якісь рішення, коли тебе позбавляють суб'єктності — це принижує. Виявилося, що це неприпустима межа.
Фото: Олександр Глядєлов
Проблеми Руру, Острави чи британських шахтарських поселень — це так далеко від нас, проблеми іншого рівня. Питання ж не в індустріальному чи постіндустріальному переосмисленні. Тут же все набагато складніше, цікавіше і трагічніше.

Питання не в тому, щоб закрити шахту і побудувати якусь теп­лицю чи парк розваг. Питання в тому, чи спалять вони парк розваг наступного дня, чи він буде працювати?
Насправді спалять.

Наші декорації «Дикого поля» в Старобільську після зйомок розібрали, щоб не провокувати до спалення.

Але якщо і спалять, то це не значить, що там усі такі. Ні, це значить, що знайдеться хтось один, а інші його не зупинять.

Питання постколоніального ставлення до життя: мій двір огороджений шифером, за шифер можна викидати трупи. Головне, щоб вони не лежали на моєму подвір'ї. Можливо, на Сході це особливо гіпертрофоване. Це відчуття свого.

Коли галичанин скаже: «Моя Україна», то східняк скаже: «Моя вулиця. І на мою вулицю українські танки не зайдуть». І це зіграло злий жарт у 2014 році. Містечковий патріотизм, патріотизм ­своєї вулиці призвів до того, що втратили і містечко, і вулицю, і хату, і шифер розбили, і телят повели.

Питання: «Чого ви сюди прийшли?» — воно ж про те, що чужим на мою вулицю заходити не можна.

Питання постколоніального ставлення до життя: мій двір огороджений шифером, за шифер можна викидати трупи.
Фото: Олександр Глядєлов
П'ятнадцять років ми кричимо «Схід і Захід разом». Але це гасло справді могло би стати національною ідеєю. Не іншування, не відокремлення територій. І щоб не відокремлювати Схід — його треба знати. Про нього треба мати якесь уявлення. З усіма проблемами, усіма комплексами, усіма складностями.

У вересні 2014го ми поїхали в Щастя. Щойно завершилися бої, щойно наших вибили з Іловайська. Десь ось тут був блокпост [знову вдивляємося в гугл-мапи], і там стояли чернівецькі менти. Ми розговорилися, пісень поспівали.

Питаємо: «Як тут до вас місцеві ставляться?».
Кажуть: «Із цього боку село заселене росіянами. Вони здають наші позиції сепарам. Із другого боку — українцями заселене село. Вони нас годують».

Між селами кілька кілометрів, обидва належать до Новоайдарського району.

І для мене — це така метафора страшенно перемішаного Сходу.

Зараз, мабуть, це прозвучить трішки пафосно, але я завжди вважав дуже точним це поняття Революції гідності, яке пов'язане з відповідальністю. Взаємною відповідальністю. Те, що було 2014 року, те, що розбудило багатьох людей, змусило людей шукати своє коріння. Це поняття гідності. Коли за тебе приймають якісь рішення, коли тебе позбавляють суб'єктності — це принижує. Виявилося, що це неприпустима межа. Наші вороги прогадали і помилилися, тому що для багатьох східняків це раптом виявилося дуже важливо. Не для всіх, можливо, навіть не для більшості, але достатньої кількості, яка забезпечила тут збереження України.

Щоб не відокремлювати Схід — його треба знати. Про нього треба мати якесь уявлення. З усіма проблемами, усіма комплексами, усіма складностями.
Фото: Олександр Глядєлов