Аліна Свідерська
Президентка Кембриджської спільноти України

Про інтерв'ю
Президентка Кембриджської спільноти України про особистісне становлення, магістратуру в Кембриджі, діяльність української спільноти випускників, а також нові політичні реалії. У бесіді ми не залишили осторонь питання ціннісного та мотиваційного характеру, які надихають Аліну до щоденних звершень.
Інтерв'ю в межах cпецпроєкту "Лідери спільнот"
Початок шляху
— Привіт, Аліно! Познайом нас зі своїм рідним містом, розкажи, звідки ти?
— Я із Запоріжжя. Значну частину свого дитинства провела в найбільш промисловій частині міста – "Кічкас". Це райончик, крутіший від Троєщини. Напевно, ще з дитинства в мене виникло бажання займатися близько-екологічними темами, бо промисловий чад і помаранчева пилюка надовго закарбувалися в пам'яті та, вочевидь, у легенях. Відлуння мого дитинства – це запах заводів і місце, де пацики ходять по району.
Відлуння мого дитинства – це запах заводів і місце, де пацики ходять по району.
— Цікаво, у якій родині ти виросла?
— Я зі звичайнісінької родини, жили ми дуже просто. Пам'ятаю, що мама багато працювала на декількох роботах, коли я була маленькою: спочатку на заводі, згодом – на різні компанії. Саме мама віддала мене до школи з поглибленим вивченням англійської. Звичайно, коли тобі шість років, ти не можеш знати, у якій школі тобі краще навчатися. Мама це розуміла, і школа, яку вона обрала, значною мірою підштовхнула мене до розвитку.

Загалом, батьки давали мені достатньо свободи. Вони казали: «Роби, що вважаєш за потрібне, у всьому розумному ми тебе завжди підтримаємо». Завдяки такому підходу я відчула, що значить бути вільною. Як на мене, свобода – це коли тобі дають можливість вибору й не нав'язують власних рішень.

Свобода це коли тобі дають можливість вибору й не нав'язують власних рішень.
Університет
— Вступаючи до університету, ти одразу знала, що хочеш здобути юридичний фах?
— Коли я вступала, мені було 16 років, і я ще не зовсім розуміла, чим хочу займатися. Ще до вступу я хотіла бути лікарем. Потім одночасно подавалася на право, політологію і навіть на китайську мову. Власне, я не надто усвідомлювала, що мені насправді потрібно.

Саме через власну тодішню невизначеність зараз я працюю зі школярами в межах Кембриджської спільноти. Ми розмовляємо з ними про різні професії, про те, хто чим хоче займатися. Проговорюємо, у чому переваги й недоліки тієї чи іншої професії, щоби трохи дати дітям розуміння, ким вони дійсно хотіли би себе бачити, щоби не боялися приміряти різні професійні ролі.

— Якими були твої студентські роки?
— Для мене Могилянка була періодом повного ботанства. Так трапилося, що спочатку мені не вдалося вступити на бюджет, і перші півроку я навчалася на формі, яка називається «вільний слухач». Це така ризикована штука, коли ти оплачуєш половину контракту, але щойно з'являється бюджетне місце, ‒ ти потрапляєш на бюджет, якщо, звісно, дозволяють бали. Так трапилося, що за перші півроку в мене був перший рейтинг, і звільнилося одне бюджетне місце, тож мене одразу перевели на бюджет.

Загалом, у мене був дуже академічний бакалаврат. Уже під час магістратури в Кембриджі я дізналася, що таке студентське життя.

— Коли ти зрозуміла, що хочеш вступати до топового університету?
— На першому курсі в Могилянці я побачила оголошення, що можна навчатися за стипендією в Оксфорді. Виявилося, що, окрім високих оцінок, треба брати участь у студентському житті, відвідувати літні школи й перемагати в змаганнях. Відтоді я поставила собі за мету мати повний пакет, щоби за стипендією вступити в топовий універ.
— Що найперше впало тобі у вічі після вступу до Кембриджу?
— Узагалі, навчання за кордоном дуже виховує почуття відповідальності. В українській освітній системі, навпаки, тебе хтось постійно підштовхує. У Великій Британії здається саме собою зрозумілим, що або ти платиш за навчання, або отримав стипендію – і цілком у твоїх інтересах одержувати нормальні оцінки й мати певні досягнення.
Фото з особистого архіву героя
— Якою була твоя магістратура в Кембриджі?
— Мої перші півроку в Кембриджі – це більшою мірою пізнання соціального й студентського життя. Кількість семінарів і лекцій уможливлювали цей процес. Водночас нам часто задавали читати професійну літературу й, загалом, було дуже багато самостійної роботи.

Потім, коли після Нового року ти починаєш отримувати завдання й розумієш, які складні іспити на тебе чекають, стає дійсно страшно. У голові прокручується думка: я ж не можу підвести себе й отримати погані бали. Треба довести, що ти щось можеш. Відтоді ти починаєш інтенсивно вчитися, структурувати час. Таким чином у тобі формується самодисципліна.

Фото з особистого архіву героя
— Як ти описала би людей, які навчалися з тобою?
— Усі були дуже особливі, кожен із них був неабиякою особистістю. Проводячи час поряд із ними, розумієш, скільки всього кльового люди можуть робити. Узагалі, коли тебе постійно оточує дуже багато класних і розумних людей, які, при цьому, ще й спортивні, багато світу побачили, багато чого досягли, багато мов знають, – це відчуття дуже спонукає до власних звершень. Власне, це усідомлення, що ти не найкращий у кімнаті, – воно класне, і я його обожнюю.
— Чи доводилося тобі бачити в Кембриджі так звану "золоту молодь"?
— Здебільшого всі були прості, і не відчувалося якогось мажорства. Практично жоден із тих, з ким я спілкувалася, не хизувався статками або відомими батьками. Найімовірніше, лише закінчивши магістерку, ти можеш дізнатися, що один із твоїх одногрупників – син чи донька когось відомого та поважного.

Можливо, щось подібне й відчувається на бакалавраті, але потрібно розуміти, що на першому курсі люди справді малі. По суті, уперше вони здобувають свободу від батьків. Думаю, саме через це інколи втрачають глузд.

Іноді трапляється навпаки: ти можеш зайти фактично в будь-який бар і почути, як студенти обговорюють якісь глобальні речі, наприклад, те, як влаштований всесвіт. До того ж, після цього бару вони можуть піти в бібліотеку й навчатися. У Кембриджі це звична справа.

Коли тебе постійно оточує дуже багато класних і розумних людей, – це дуже спонукає до власних звершень.
Самостійне життя
— У тебе були думки залишитися жити й працювати у Великій Британії?
— Так, звичайно. Я думала про це, і мені навіть вдалося пройти стажування в Лондоні в громадській організації, яка працювала з британським парламентом і лобіювала законопроєкти з прав людини. Паралельно я працювала над дослідженням на політичні теми в Лондонській школі економіки та політичних наук. Програма називається Hansard Research Scholarship. Це стало можливим завдяки тому, що я виграла фінансування від Фонду Сороса.
— Порівняєш життя в Кембриджі й Лондоні?
— Перше, що відразу відчула під час мого життя та навчання в Лондоні, ‒ це те, що дуже багато часу йшло на логістику. Лондон – велике місто, у якому не відчувалося того згуртованого студентського життя, яке було в Кембриджі. У Лондоні ти закінчив навчання – й одразу їхав додому. Натомість, Кембридж постійно підштовхував занурюватися в місцеве життя.

У Кембриджі я постійно ходила містом пішки, адже все було максимально близько, і це дуже зручно. Узагалі, Кембридж – дуже комфортне для життя місто: воно тихе, але водночас у ньому багато чого відбувається, і ти не почуваєшся осторонь. Тим паче, Лондон знаходиться на відстані всього-на-всього сорока хвилин потягом.

Ліворуч – фото з ресурсу pinterest, праворуч – з особистого архіву героя
— Як ти думаєш, чи був вступ до Кембриджу основною цеглиною для побудови життєвого максималізму?
— У якийсь момент я відчувала, що Кембридж – це найкраще, що зі мною трапилося. Власне, а що далі?! Коли одного разу ставиш собі високу планку, хочеться й надалі її підтримувати. Особливо, коли бачиш людей, які багато чого досягають. Це мотивує щоразу створювати для себе нові челенджі. Постійний вихід із зони комфорту й чергові виклики – це, на мій погляд, найкраще, що ми можемо для себе зробити. Такий підхід дарує дуже крутий досвід.
Постійний вихід із зони комфорту й нові виклики це найкраще, що ми можемо для себе зробити.
— Повернувшись до України, ти відчувала якусь подвійну відповідальність після закінчення топового вишу?
— Щойно я повернулася до України, мені траплялися люди, які очікували, що я буду знати чи не абсолютно все. Я багато чого не знаю і я це визнаю, але спочатку такі високі очікування викликали в мене відчуття неповноцінності, що не надто приємно. Ти відчуваєш, що на тебе тиснуть: мовляв, я ж маю відповідати високим стандартам.
Фото з особистого архіву героя
— Яким було твоє повернення до України?
— Коли у 2013-му я повернулася до України, перше, що мені стало цікаво: де тут усі ті, хто навчався в Кембриджі? Тоді я зрозуміла, що жодної спільноти випускників ще немає. Тоді вже існувала велика українська Оксфордська спільнота. Справа в тім, що на навчання в Оксфорді давали більше стипендій.

Я відчувала сильну ностальгію за тим часом і, зібравши своїх знайомих випускників, я сказала: "А створімо Кембриджську спільноту України!" Власне, ось так і створили. Починали суто з нетворкінгових івентів для того, щоби просто збиратися й ностальгувати за тим, як було класно.

Потім вирішили влаштовувати благодійні заходи й спілкуватися з молоддю, аби вона знала, які можливості взагалі існують, орієнтувалася в питаннях вступу до університетів. Свого часу мені самій бракувало прикладів того, що можна робити. Особливо гостро це відчувається в регіонах. У моєму рідному Запоріжжі до нас у школу лише одного разу хтось завітав з Америки й розповів про FLEX. Я досі пам'ятаю свою реакцію: вау, справді можна поїхати закінчувати останні шкільні класи в Америці?

Фото з особистого архіву героя
— Організувавши цю спільноту, ти знайшла там справжніх друзів?
— Мої найближчі друзі саме з Кембриджської спільноти. Навіть зі своїм чоловіком я познайомилася на кембриджській тусовці. Цей досвід точно єднає.
Професія
— Де ти працювала після повернення до України?
— Як усі порядні юристи, я пішла працювати в юридичну компанію – Clifford Chance. Ми займалися юридичним супроводом бізнес-транзакцій.



— Тобі подобалося там працювати?
— Пам'ятаю свій перший день: за вікном був травень, усе цвіло. Мені показували моє робоче місце, воно було біля вікна. Я подивилася, сказала, що дуже красивий вид, і взагалі надворі так гарно. Мій бос сказав, що відтепер я буду бачити світ тільки з цього вікна. Це був наче жарт. Але, насправді, так і склалося. Світ я бачила лише з офісного вікна. І мені було сумно від того.

Єдині люди, яких мені траплялося бачити, ‒ колеги з офісу. Два роки я просиділа там із 8:30 до 22:00-23:00 – і, зрештою, остаточно вигоріла. Незважаючи на те, що я працювала з цікавими й професійними людьми, мені було дуже некомфортно на цьому місці. Хотілося більше динаміки, різноманіття та відчуття корисності.

— За яких обставин ти звільнилася, і які висновки ти зробила для себе після цієї роботи?
— Коли стався Майдан, я паралельно почала допомагати, волонтерити. Майданівські настрої буквально підштовхували мене робити щось корисне для країни. Саме Майдан став для мене тим переломним моментом, коли я сказала собі, що треба щось змінювати в житті.

Тоді я не мала кращої перспективи з роботою. Звільняючись, я, по суті, йшла в нікуди. Єдине, що було, ‒ це заснована раніше громадська організація EasyBusiness, усі члени якої волонтерили.

Я зрозуміла, що найголовніше – це прислухатися до себе й зрозуміти, що тобі насправді потрібно. Власне, у якийсь момент я зловила себе на думці, що не хочу постійно жалітися, що щось не так. Треба брати й змінювати.

Громадянська позиція
— Розкажи детальніше про EasyBusiness. На чому спеціалізується організація, скільки налічує працівників, чим вона може бути корисною для суспільства?
— Ми створили EasyBusiness одразу після Майдану. Робили аналітику та готували законопроєкти, пов'язані з реформою дерегуляції бізнесу. Загалом, вдалося посприяти в прийнятті десятка законів і постанов.

Згодом, у 2017 році, ми з колегою по EasyBusiness – Олексієм Михайленком – вирішили створити більш спеціалізовану організацію Clean Energy Lab, яка фокусується саме на енергетиці. По суті, ми є аналітичним центром, який має допомагати в прийнятті більш ґрунтовних політичних рішень. Уже з назви зрозуміло, що наш вектор – це чиста енергетика, бо ми дуже переймаємося змінами клімату.

— Як ти пропустила крізь себе Революцію Гідності?
— Узагалі, Майдан для мене – це той переломний момент, коли я найбільше відчула українську ідентичність. Приходячи на Майдан, я бачила людей, які єднаються навколо віри, що ми українці, і ми чогось варті. Що ми відстоюємо свободу та справедливість. У такі моменти ловиш себе на думці: блін, а ми, українці, справді круті!

Нещодавно почула думку, яка мені сподобалася. Мовляв, усі кажуть, що українці й росіяни схожі, але, насправді, для росіян держава важливіша від ідентичності, а для українців, навпаки, ідентичність важливіша за державу.

Хто би не був при владі, для нас, українців, дуже важливо бути вільними та чесними перед собою та своїми ідеалами. Саме тому в нас, напевно, так багато революцій і страйків. Попри це, я сподіваюся, що більше революцій не буде, тому що багато людей загинуло, і це велика втрата для нас усіх.



Приходячи на Майдан, я бачила людей, які єднаються навколо віри, що ми, українці, чогось варті.
Кембриджська спільнота України у 2017 році започаткувала тревел-грант Богдана Сочальника для поїздок на конференції в Оксфорд чи Кембридж. Розкажеш детальніше про самого Богдана й про те, як узагалі виникла ця ідея?
— Богдан – один із наймолодших Героїв Небесної Сотні. Коли він загинув, йому було 28 років. Він зі Львівської області, викладав в УКУ. Останній період свого життя Богдан присвятив написанню дисертації у Варшавському університеті, але не встиг її захистити. До того ж, він писав дуже сильні вірші й був справді ідеологічною людиною. Для мене дуже емоційним моментом було спілкування з родиною Богдана, особливо зустріч із його батьками, сестрою, братом.

У створенні гранту потрібно віддати належне Ользі Климко, яка є драйвером відзнак організації "Родини Героїв Небесної Сотні". У 2017 році пані Ольга вирішила започаткувати відзнаки для наймолодших Героїв Небесної Сотні. З цією метою було організовано засідання, де приймалося рішення, як і кого нагороджувати. На цьому засіданні започаткували гранти для підтримки науковців на конференціях у Кембриджі й Оксфорді.

Потім трапилося так, що Кембриджську спільноту також залучили до започаткування гранту. Ми маємо такий собі волонтерський десант, який складається з випускників Кембриджу, Оксфорду. Ми організовуємо благодійні заходи, кошти з яких ідуть на грант. Перший захід ми провели в Музеї Булгакова. Тоді нам вдалося залучити всі необхідні кошти. Потім був захід у Шоколадному будиночку, а останній – у Музеї Грушевського. Власне, ми намагаємося підтримувати партнерство з музеями.

— Як створювався EasyBusiness?
— EasyBusiness створювався на базі професійного уряду. Був запит від Міністерства економіки (тоді ще від Павла Шеремети) на допомогу з реформою дерегуляції. Потім естафету перейняв Айварас Абромавичус, який і дав повний хід цій реформі. Саме тоді ми долучилися до команди Айвараса як радники-волонтери й допомагали збирати ініціативи від індустрії, громадських організацій і, виходячи з цього, писати відповідне законодавство. Окрім того, напрацьовані нами ініціативи ми адвокували на законодавчому рівні.

Хоча з Айварасом було комфортно працювати, у якусь мить ми зрозуміли, що не можемо бути просто волонтерами. Зрештою, ми створили громадську організацію EasyBusiness. Через деякий час ми знайшли фінансування й почали працювати інституційно. Ідеологічно EasyBusiness окреслює себе з лібертаріанської точки зору, виступаючи за мінімальне втручання держави в бізнес-процеси. Суть її ідеології полягає в тому, щоби спростити умови ведення бізнесу, здійснити дерегуляцію та прибрати купу радянських правил.

— Ти могла би навести приклад кейсу, із яким ти працювала в EasyBusiness?
— Однією з наших ініціатив було скасування геологічного моніторингу для компаній. Це просто була схема збору коштів, без жодної суті. Компанії були вимушені платити за незрозумілі послуги, які вартували мільйонів у рік.

Під час роботи з цією ініціативою мене познайомили з чинним прем'єр-міністром Олексієм Гончаруком. Тоді він був радником Міністерства екології та допомагав нам просувати цю ініціативу.

Політика
— Які в тебе залишилися враження про Гончарука?
— Враження залишилися тільки чудові. Він намагається почути всіх і стратегічно мислить. Уміє балансувати бізнес-інтереси та державні. Крім цього, він командний гравець, не тягне все на себе. До того ж, Гончарук старається бути відкритим. Я маю дуже позитивний досвід роботи з ним.
Голова Уряду Олексій Гончарук
Фото: Новое время
— Як ти сприйняла перемогу Зеленського на президентських виборах?
— Одразу після виборів було дуже сумно. Мені здавалося, що вибори були доволі популістськими: під час них усі купувалися на красиві передвиборчі слова.
— Пізніше твоя думка щодо людей, які прийшли до влади, бодай трохи змінилася?
— Так, до складу КМУ та парламенту увійшло багато знайомих, тому я отримую інсайди, як там усе працює. Скажімо так: помилок припускаються, але вони дуже стараються, щоби все було правильно. Завжди простіше говорити, що все погано та кричати "зрада!", тож я не буду критикувати. Сподіваюся, що ця влада зможе напрацювати багато позитивного. Головне – самому залишатися конструктивним та ефективно допомагати.
— У новому уряді вистачає людей, які на президентських виборах підтримували Порошенка. Тому, можливо, зарано говорити, що "все пропало", як думаєш?
— Багато людей, які зараз при владі, казали "дякую" Порошенку, і, загалом, було за що подякувати. Водночас усі ці люди так само розуміли, що було за що й запитати. Сьогодні в нас, як ніколи, актуальна тема тотальної зради, але інколи просто треба запитати себе: "Чому та чи інша подія взагалі відбувається? Кому це вигідно? Що взагалі стоїть за якимись словами та фейсбучними постами?"
Інколи просто треба запитати себе: "Чому та чи інша подія взагалі відбувається? Кому це вигідно? Що взагалі стоїть за якимись словами й фейсбучними постами?"
— Як трапилося так, що ти вирішила балотуватися від партії "Голос"?
— Спочатку я просто допомагала партії з написанням програми, адже з енергетики вони нікого не мали. А потім запропонували долучитися й до партійного списку. Пам'ятаю першу зустріч із Вакарчуком, де він запитав, чи хочу я в політику. Я сказала, що не хочу. А він: "Супер, нам такі люди й потрібні". Це мене заінтригувало, адже я досі думаю, що при владі мають бути люди, які не дуже сильно туди хочуть.
— Якою, на твою думку, є роль партії "Голос" у новому парламенті?
— "Голос" має бути острівком експертності й можливості говорити про складні речі. Загалом, "Голос" буде підтримувати все добре та акцентувати увагу, коли щось іде не так. Такий собі "здоровий глузд", якщо так можна сказати. У партійному списку є багато дійсно кваліфікованих людей, які здатні формувати влучні позиції для політичних рішень. Навіть коли ти спілкуєшся з людьми, і вони чують від тебе адекватну ініціативу, ‒ вони готові з нею працювати й підтримувати в комітетах.
Фото: goloszmin.org
— Які ти зробила для себе висновки після президентських і парламентських виборів та взагалі всього того інформаційного хаосу, що відбувався навколо?
— Цього літа я зрозуміла, що все, що в нас перед очима, зовсім не чорно-біле. Тепер, коли хтось мені розповідає якісь приголомшливі новини або висловлює свою думку, я виходжу з того, що не відомо, як воно насправді відбувається. Те, що ми бачимо, ‒ це лише дуже тонкий шар на поверхні, самісінька верхівка айсбергу. По суті, ми не знаємо всього, що відбувається всередині. Виходячи з цієї позиції, я намагаюся формувати якесь враження лише за умови безпосередньої участі в тому, про що, власне, ідеться. Зазвичай усе інше – це просто домисли, які можуть не відповідати дійсності.
Натхнення
— Яку рису ти найбільше цінуєш у людях?
— Я вважаю, що головне – бути чесним із собою та іншими. Украй важливо намагатися ніколи не брехати, навіть якщо трапилася складна ситуація, навіть якщо це гірка правда. Для мене довіра та чесність – це найважливіші цеглини для побудови будь-яких взаємин. Без довіри неможливо будувати ні бізнес, ні стосунки, власне, узагалі нічого.
Для мене чесність – це найважливіша цеглина для побудови довіри.
Фото: Людмила Кравченко
— Розкажеш про свій підхід до життя?
— Мінімалізм – це той підхід, який допомагає мені відсортувати важливе й неважливе. Він сприяє мені з точки зору духовної екології. По-перше, мінімалізм дає змогу впорядкувати думки та справи, розставити пріоритети. У сучасному світі відбувається забагато непотрібних речей, які гасять наші сили та експлуатують нашу енергію.

Я виходжу з мінімалізму не лише в підході до справ, а й у питанні споживання, з екологічної точки зору. На мою думку, ми не потребуємо багатьох речей, які нам нав'язують. Щоби бути щасливими, нам не потрібні великі будинки, багато машин чи купа одягу. Достатньо лише життєво необхідних речей.

Щоби бути щасливими, нам не потрібні великі будинки, багато машин чи купа одягу.
— Що тебе надихає?
— Мені подобається робити світ навколо кращим. Неважливо, це стосується бізнесу чи родини або, скажімо, громадської діяльності. Мені взагалі не цікаво робити якусь механічну роботу й просто заробляти кошти. Не розумію людей, які працюють лише за гроші.

Мені дуже важливо, щоби діяльність, якою я займаюся, приносила користь і робила світ кращим. Найголовніший критерій або фільтр, який я для себе визначила, ‒ це те, наскільки я зможу зробити світ кращим через конкретну діяльність, наскільки сильним буде мій позитивний вплив.

Фото: Людмила Кравченко
— Яку книгу ти порадила би нашим читачам?
— Улітку я почала читати книгу Джордана Пітерсона "12 правил життя". Дуже раджу. У нього також є цікаві подкасти – раптом ви не маєте часу читати книгу. Пітерсон – канадський психолог, який у своїй книзі шукає відповідь на питання "Який сенс життя? Для чого, власне, ми взагалі живемо?" Для мене це досі відкриті питання. Звісно, ми можемо жити суто гедоністично, просто насолоджуючись життям. Однак мені до вподоби робити щось складне, що дійсно буде мати якийсь вплив.
Фото: libris.md
— Що ти винесла для себе з цієї книги?
— Джордан Пітерсон пише, що страждати – це нормально. Життя складне, і в ньому є багато проблем. Той, хто розповідає про безмежне щастя як про кінцеву мету, – популіст. При цьому, нас із дитинства вчили, що ми маємо бути щасливими, а всі навколо ідеальні. Це додає дуже багато стресу й невпевненості в собі.

Усвідомлення, що ти не ідеальний, що ти маєш проблеми – це цілком нормально. Дуже об'єктивно, як на мене. Коли ти це розумієш, тобі легше робити якісь складні речі. Ба більше, щойно ти накладеш свої життєві ситуації на цей фільтр, ти насправді зрозумієш, що тобі взагалі важливо в житті.

— Що ти маєш на увазі під "великим"?
— Велике – це робити своє життя та життя свого оточення кращим. І це не стільки про матеріальне покращення. Усе матеріальне короткострокове, окрім пластику. Ми всі, як суспільство, будемо більше вигравати від довгострокових внесків: у розвитку духовних цінностей, у допомозі один одному, у дбайливому ставленні до людей, тварин, рослин. У цьому і є сенс життя. У цьому і є велич нас як людей: ми здатні модифікувати оточення як на краще, так і на гірше. І саме модальність змін на краще і є нашою суперсилою, яку нам треба частіше задіювати. Треба прагнути чогось більшого, ніж щастя. Треба хотіти чогось значущого.
— Які ти маєш фільтри прийняття рішень?
— Останнє, що я для себе зрозуміла, ‒ це те, що треба бути більш відкритим до світу й можливостей, які він перед нами відкриває. Інколи ми думаємо, що бачимо єдиний істинний шлях – і відкидаємо всі інші. Однак це неправильно, адже світ настільки об'ємний, як космос. Ми стільки всього не знаємо, й обмежувати себе думками, що є лише А чи Б – помилка.

Я взяла собі за мету бути відкритою до різних можливостей. Потрібно лише фільтрувати те, що відкривається перед тобою. Тому, рефлексуючи над кожною можливістю, я враховую те, що маю бути чесною із собою та іншими людьми, маю робити щось корисне й водночас бути відкритою до чогось нового. Для мене важливо не забувати виходити із зони комфорту. Саме це і є шлях до чогось нового, чогось, що я ніколи не пробувала. Хочеться робити це якомога частіше.

Звісно, складно покидати затишок, який сам для себе створив. Іноді цим можна доводити себе до сліз або до такого стану, коли навіть їсти не хочеться. Це ніби після тренування: спочатку тобі складно, виникає крепатура, але потім на її місці з'являються м'язи.

Для мене важливо не забувати виходити із зони комфорту. Саме це і є шлях до чогось нового, що я ніколи не пробувала.
— Що ти маєш на увазі, коли згадуєш про зону комфорту?
— Насамперед це зрозумілі обставини, у яких ти вже все знаєш і все вмієш. Мені, навпаки, подобається потрапляти в ситуації, коли доводиться відчувати себе трошки дурною. Це класне відчуття, тому що ти розумієш, що тобі є чого вчитися. Узагалі, мені подобається оточувати себе людьми, які кращі за мене.
Мені подобається оточувати себе людьми, які кращі за мене.
— Яку цінність у твоєму житті має навчання?
— Я виходжу з аксіоми, що навчатися – це круто. Наш світ постійно розвивається, і треба постійно розвивати себе. Сьогодні ми не встигаємо за тим, як світ біжить уперед. Для того, щоби бути ефективним, потрібно не просто засмагати десь на сонечку, а щось змінювати в цьому світі, потрібно постійно навчатися. Навчання – це, напевно, єдиний інструмент для того, щоби залишатися ефективним і щось змінювати.
Навчання це, напевно, єдиний інструмент для того, щоби залишатися ефективним і щось змінювати.
Місто
— Розкажи про свій Київ?
— Я обожнюю Київ. Люблю їздити в метро, коли не година пік, або просто гуляти вулицями. Мені подобається спостерігати за людьми, у Києві вони стали дуже різноманітними й вільними. Неймовірно люблю район Золотих воріт, особливо Рейтарську, там багато всіляких хіпстерських місць. Також мені до вподоби Труханів острів. Попри жахливі затори, я вважаю, що Київ – це одне з найкращих міст для життя.
Фото: Людмила Кравченко
— Який з останніх закладів, що відкрилися в Києві, тобі сподобався?
— У Києві взагалі дуже багато стильних місць. Останнім часом кафешок відкривається просто неймовірна кількість. Останнє класне місце, яке я для себе відкрила, ‒ це "Хлєбний" біля "Всі свої". Там справді дуже красиво. Я нещодавно туди заходила й хотіла би якось там посидіти й попрацювати.
— Як загалом ти описала б Україну?
— Мені подобається неідеальність України. Два тижні тому я була в Осло, і там усе таке ідеальне. Це, звичайно, гарно, але, як на мене, ідеальність має бути тобі до душі, якщо ти вже пенсіонер: бодай тому, що від неї віє спокоєм. Сьогодні Європа дуже стала та дуже зрозуміла, там усе давно працює за правилами.

Водночас Україна – це щось новоєвропейське, це якийсь такий цікавий мікс європейськості та українськості. І цей мікс мені дуже до вподоби. Україна сьогодні – це немов лофт із потертими стінами, і це неймовірно круто.

Зазвичай я запрошую закордонних колег приїздити до України. Я завжди розповідаю їм, що Україна – це країна можливостей, у якій ще не пізно починати робити круті речі. Мої закордонні знайомі здебільшого тепло ставляться до України. Приїхавши вдруге, намагаються якомога довше залишитися, тому що їм тут подобається.

Україна – це країна можливостей, у якій ще не пізно починати робити круті речі.

»
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Яна Сичова
Редакторка
Мирослава Олійник
Транскрибаторка
Людмила Кравченко
Фотографиня
Схожі матеріали
Голова правління PGA