Василь Стус
Голос епохи
Письменник
Чому варто читати?
Уявіть, що вам випала нагода поговорити з Василем Стусом, довідатися, за що він цінував людей, і яких переконань за жодних обставин не зраджував. Щоденники та листи до рідних дарують нам безцінну можливість оживити українського класика – талановитого літератора й незборного дисидента, – аби якомога більше людей дізналося про його долю та речі, якими він жив. У формі інтерв'ю ми імітуємо бесіду з посмертним лауреатом Шевченківської премії – відважним Василем Стусом, якому "сховатися од долі – не судилось".
У
Епоха
— Згадаєш найяскравіші враження Твого дитинства?
— Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко – жи´ли мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка.

Пам'ятаю, як 1946–1947 року пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко.

Пам'ятаю, як 1951 року я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об'їжд­чик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.
— Якби Ти знав, що на Тебе чатує тяжка доля арештів і заслань, чи шукав би можливості виїхати за кордон і жити спокійним життям?
— Психологічно я розумів, що тюремна брама відкрилася для мене і що вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.
Долі не обирають, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.
— Опиши літературну добу, у якій Ти жив і творив?
— Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година. Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бозна чим (скажімо, Дрозд чи Шевчук). Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками, але так і залишилася на марґінесі сьогодення-безчасся. Бо не її час. Бо не час Вінграновського. Бо не час Драча – капітулянта поезії.

Час визначає кожного мистця на волячий терпець, на опір. Коли почали тягнути жили – найперші упокорилися талановиті. Що не рік – то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він – як балакуча тіточка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так, що він багато пасталакає, а без користи. Його стаття про «Київ» Вінграновського – і гарна і грішна. Бо час твій, Іване, минув. Бо неможливо писати сьогодні про Вінграновського, поета початку 60-их років. Зрештою, і сам Дзюба – то критик початку 60-их років. А в 80-их – вони чуються не в своїй атмосфері. Вони викинені зі свого часу напризволяще.

Талановиті люди (який майстер – Дрозд!), але до чого застосувати йому свою майстерність? І він розмальовує громадські туалети – бо це єдина дозволена форма громадського служіння українського мистецтва.
— Твої ремствування стосуються лише літератури?
— Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилею недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати.

Що таке українська історія – без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першоклясних – таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків – один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» слова не вимовить, тобто типову колоніяльну літературу-забавку.

«Київ – то така прекрасна фльора, алеж фавна!» – казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаравари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитись легше, аніж буть собою, бож ні зубила, ані молотка.
— Кажуть, за часів Рядянського Союзу непоганими темпами розвивалася наука. Що скажеш про людей, які присвячували їй своє життя?
— Люди ведуть паразитарне існування – на науці, що є тільки quasi. Вони набралися фраз, як бліх, вигадують проблеми, категорії, тенденції, цитують чуже, обсмоктують чуже, а чи чують себе кастратами духовними? Що їм відміряно? Що – ­покладено їм? Ніц. Смерть спостигла їх іще до народження.
— Як вважаєш, за Твого життя існувало таке поняття як "українська інтелігенція"?
— Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент мого часу на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий і ні до чого не зобов'язує. Бо в Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя. Він теж многоликий янус, радянський Світовид. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерти, ми, в'язні історії, – ідемо в життя (коли тільки воно прийме нас – життя, через скільки поколінь?).
В Україні досі не створено патріотичної гравітації.
— Які ще фундаментальні вади української інтелігенції Ти зауважив свого часу?
— Не розумію, невже не надокучило досі т. зв. українській інтелігенції толочити старе тирло – між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?
Невже холуйством можна прислужитися чомусь доброму?
Політика
— Ти став символом дисидентства. Яким чином Ти описав би правозахисний гельсінський рух в Україні?
— Гельсінський рух – то вища математика для цієї країни. Разом з тим для мене стали примітніші вади руху – боягузливо-респектабельного. Коли б це був масовий рух народньоі ініціятиви, з широкою програмою соціяльних і політичних вимог, коли б це був рух із задумом майбутньої влади – тоді він мав би якісь надії на успіх. А так – Гельсінкський рух схожий на немовля, що збирається говорити басом. Звичайно ж, він і мав бути розгромлений, бо своїми жалібними інтонаціями передбачав цей погром. Можливо, наступне оновлення влади в СРСР змінить шанси на краще, але поки що соціальний песимізм радянського дисидентства запізно аргументований.
— У чому специфіка радянської пропаганди?
— Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропагандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правили більшовицькі версії фактів.
— Сьогодні ми часто посилаємося на приклад Польщі. Чи була вона в чомусь взірцем для Тебе?
— Польща подає Україні приклад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного – святого патріотизму, який консолідує поляків). Втішає їхня, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси; робітництво, інтелігенція, студентство – все, крім війська і поліції. У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя.

Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк. Польща робила епоху в тоталітарному світі і готувала його крах. Польща підпалювала Росію ціле 19 ст., і в мої часи вона продовжила свою спробу. Але чи стане польський приклад і нашим – ось питання. Надіюся, що в підневільних країнах знайдуться сили, що підтримають визвольну місію польських вольонтерів свободи.
Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя.
— Коли ти опинився за ґратами, усе-таки сподівався на краще?
— Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, колись історичні умови зміняться (але – чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється і серед найкращих. Але за свого життя я не бачив – нікого і нічого. Жодного знаку сподівання.

Як боляче, що в наших умовах неможлива звичайна людська солідарність – загальної голодівки і протесту. Одне – люди виснажені довгою боротьбою, друге – повна неефективність будь-якого опору в цих абсолютно закритих умовах. Але як то калічить душу – коли бачиш не справедливість і мовчиш. Словом, форма існування тут не віднайдена (жодної індивідуальної поведінки я не назвав би ідеальною, бо ідеально поводитися тут – просто неможливо)
Калічить душу – коли бачиш несправедливість і мовчиш.
— Під час відбування терміну Ти відмовився від громадянства. Чому Ти прийняв таке рішення?
— Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном КДБ; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранґ державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змусило мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням.
Бути радянським громадянином – це значить бути рабом.
— На Твою думку, митець неодмінно мусить мати громадянську позицію?
— Як на мене, митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.
Київ
— Який він, – Київ, у якому Ти жив?
— Символом Києва була для мене брама Заборовського. Замурована. Бо цей Київ запечатано. Що кращий стає Київ, то він страшніший. Бо, замість живого міста, обернувся на маскараду, машкару вампіра, що п'є кров своїх синів і дочок – і від того кращає. Згадую жінку з «Соняшної машини», голова якої була схожа на зміїну. Золотоголовий Київ – змієголовий. Хизування Києвом – гордість заброд і підніжків. Бо пишатися вони не вміють, бо люблять тільки хамською любов'ю. Право на офіційну любов до Києва мав тільки сонм чиновників – т. зв. інтелігенція по-радянському.
Хизування Києвом – гордість заброд і підніжків.
Київ 1970-80 роки
Фото: Борис Градов
— З огляду на твої слова про золотоголовий Київ, Ти не надто позитивно оцінював церкву. Проясниш своє ставлення до релігії?
— Пам'ятаю, як Київ святкував своє 1500-річчя. Реставровано Золоті ворота, через які ніхто не в'їздить і не виїздить. Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку – візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західній дух, спертий деспотичним візантійським православ'ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, двоїстости, що витворила згодом комплекс лицемірства.

Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночості духу, як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивности й пірамідальності будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичноі віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. Не люблю християнства. Ні.
— Чому, на Твою думку, так сталося?
— Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ'я ми є найбільшою. Вийти з-під його східніх чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію.

Неґативний вплив християнізації на мову, здається, можна вичленити. Але там уже була течія, плин національної історії.

Можливо, це думки надто непідготовлені, чернеткові. Але життя маю таке, що негативізм до пасеїстичного православ'я не може не розвиватися.
Світогляд
— Опиши свій світогляд.
— Світогляд: як на мене, це поняття дуже метафізичне. Більш дійове почуття – співвідношення примусу і бажання, волі і логіки, волі і примусу. Світогляд – то у великій мірі питання темпераменту і совісти, нашої життєвої активности. Часом світогляд визначається шансом на вижиття, на соціяльну впливовість, на масовість. Але міняються життєві обставини, а з ними міняються й складові світогляду. За мого теперішнього стану ніякі егоїстично-розрахункові міркування вже його не визначають. Що ж тоді? Погляд вічности чи відчаю? Нестерпно докучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, ґримаси наслідків.

Нестерпно докучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, ґримаси наслідків.
— Що для тебе найважливіше в людині?
— Характер – це головне. Це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, витримає будь-яке навантаження. Кожен великий іспит життьовий показує, чого вартий підмурок. Він може зруйнуватися – коли слабкий, може підруйнуватися, а може не тільки витримати все, а ще й зміцніти.

Мені подобаються люди, що, як кажуть, "пруть буром", тобто, мають свій норов. Ці люди — нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань (щасливі — здебільшого безхребетні). Однак, у житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя.
Коли характер міцний, на ньому можна зводити хмарочоси.
— Що потрібно для того, аби мати свій хребет?
— Бути чистим — за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі — коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це — як самосповідь.
— Коли на Твоєму життєвому шляху траплялися невдачі, як Ти це переживав?
— Більше святкую свої поразки, ніж перемоги: так гігієнічніше для духа – набувається оптимізм. Вчорашні мої злидні стали радістю, вчорашнє казна-що – гріє сьогодні душу, а вчорашня певність – необачною, як рачкування по гірських шпилях. Стояти над безоднею, чуючи легке запаморочення голови – то куди цікавіша для мене творча ситуація, аніж нудитися в звалашеному київському творчому шарварку.
Більше святкую свої поразки, ніж перемоги.
— Чи достатньо багато читати, щоби стати непересічною особистістю?
— Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше — телевізор, машину, дачу, штани, професію — має!).

Це — вкрай безнадійний варіант людського існування, бо тут уже ніхто не порятує — коли немає самого себе. А коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця — і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна.
— Наш час багатий на літературу й кіно. Що Ти стосовно цього думаєш?
— Як і в літературі, в кіно не так багато великих творів. Погані фільми дивитися — шкідливо, як і погані читати книги. Вони зменшують, а не збільшують читача.

Я боявся дивитись телевізор, тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них — любов до телепередач.
Погані фільми дивитися — шкідливо.
— Ти багато писав синові. Наостанок згадай щось зі своїх настанов?
— Я писав йому, що він повинен мати свій характер, а не бути розмазнею, манною кашею для беззубих. Характер потрібно постійно виробляти, не поступатися своєю волею перед обставинами. Бо Ти — це насамперед Твоя воля (бажання, мета, впертість і т.д.). А воля міцніє в подоланні перешкод.

Разом з цим, я писав сину: Обирай, синку, сам, що Тобі до вподоби. Сам я зробив — для себе — вибір. Твоє життя — є Твоє. Вибір Ти повинен зробити самостійно, аби це була Твоя воля, а не мамина чи дєдина чи моя.
Ти — це насамперед Твоя воля. А воля міцніє в подоланні перешкод.
— Що Ти побажав би нашим читачам?
— Бути чесними, мужніми, мудрими. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере — поки не ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?