Історії
Мистецтво
Київ
Олександр Ранчуков в спогадах дослідника архітектури модернізму Олексія Бикова
Cпівавтор відомої книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991» Олексій Биков про власну історію спілкування та дружби з фотографом Олександром Ранчуковим.
Олександр Ранчуков в спогадах дослідника архітектури модернізму Олексія Бикова
Cпівавтор відомої книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991» Олексій Биков про власну історію спілкування та дружби з фотографом Олександром Ранчуковим.
Фотографія архітектури модернізму
*Як фотограф архітектури Олексій сформувався під впливом фотографії Ранчукова
Автор фото: Олексій Биков

З книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991»
Знайомство
— Як ви познайомились з Олександром Ранчуковим?
— Деякий час я працював позаштатним журналістом журналу «Об’єкт». Головною темою номера були інтерв’ю з архітекторами, дизайнерами, художниками і скульпторами. Власне, портрет і виділена фраза героя були на обкладинці. В свою чергу я записав інтерв’ю з архітектором Більським і зробив його героєм номеру, після чого мені запропонували зробити невеличкий рекламний стенд журналу в експоцентрі на Лівобережній. Цим павільйоном журнал заявляв про відкриття в них нової рубрики, котра була присвячена радянському модернізму. Це був 2012-2013 рік. Ще до того, як почався весь хайп навколо нього.

Постало питання – як оформлювати виставку. Вже тоді я колекціонував фотоальбоми Києва, зокрема радянські. З самого початку в мене була думка відсканувати фото Козловського, які мені дуже подобались. Однак потрібно було більше матеріалу, і тоді я згадав про книгу «Київ 70-80-х», яка лежала в мене на полиці. Так, вперше, свідомо я наштовхнувся на прізвище Ранчукова.

Я зателефонував в Союз Фотохудожників України і примітивно ледь не через вахтера вийшов на керівництво. Мені сказали, що є ось такий Саша Ранчуков. Мовляв, він такий собі Плюшкін – нічого не позбувається і все збирає. Також попередили, що він складна людина, але, мовляв, ти все ж таки спробуй. Після чого я зателефонував йому, і він дозволив мені до нього зайти. Судячи зі всього, він навіть до кінця не зрозумів, що я маю на увазі.

Коли при зустрічі я розповів йому, що мене цікавить, він дістав коробочку зі всіма архівами і сказав: «Забирай». Було очевидно, що будь-яка згадка про радянське минуле викликала в нього більше відторження, ніж романтичні ностальгічні спогади. В результаті ми лише поверхнево переглянули з ним знімки і дійсно я взяв майже все, що в нього з цього було. Разом з товаришем Іллею Данько ми їх відсканували. Скани я взяв собі в композицію, а оригінали повернув відразу ж після виставки.
Матеріали надані Олексієм Биковим
— Як взагалі він вас прийняв?
— Коли я познайомився з ним, свій кредит довіри я отримав через моє знайомство з двома персонами. Першим був архітектор Едуард Антонович Більський, з яким я дуже близько товаришував. Власне, він був архітектором Палацу піонерів та всього житлового масиву Виноградар. Другим, кого я згадав, був Віктор Васильович Вечерський, який їздив разом з Ранчуковим в експедиції Україною. Власне, Віктор Вечерський є близьким товаришем мого тата.

Працюючи в Інституті історії і теорії архітектури, коли з'являлась якась тема або будувався новий об’єкт, Ранчуков отримував завдання відзняти цей процес. Серед іншого, він їздив знімати на Виноградар. Коли він почув про Більського, він згадав як приїхав на Виноградар і був приємно вражений, як той особисто зупиняв бульдозери, аби вони не ламали існуючі дерева. Дійсно, Більський мені розповідав, що не дозволив зруйнувати будівельникам жодного дерева. Принаймні на його очах цього не відбулося.

Власне, коли я прийшов до нього, у мене вже був досвід спілкування зі старшим поколінням, дотичним до архітектури. Зокрема через дружбу з Едуардом Більським, Володимиром Мельниченко, Флоріаном Юр'євим, Тетяною Беляєвою. Хоча навіть коли я почав досліджувати тему модернізму і спілкуватися з авторами, в них, як і в Ранчукова, була реакція на кшталт: «Що? Серйозно? Хочете сказати, вам це дійсно цікаво?»

Очевидно, на початку вони мені не довіряли. Мовляв, якийсь хлопець цікавиться давно забутим і ще й щось в цьому знаходить. Я зіштовхнувся з тим, що розуміння цінності модернізму не було навіть в його авторів. Вони не розуміли його глобального контексту та не відчували себе його частиною. Натомість вони вже були максимально перевтомлені від всього, що так чи інакше було пов'язане з минулим.

Цікаво, що в радянські часи авангард і андеграунд архітектурно-дослідницької думки полягав саме в зацікавленості до історичних споруд. Зокрема, певну віддушину тоді знаходили у вивченні українського бароко та дерев’яної архітектури. Чим і займалися Віктор Вечерський та його професійне оточення.

Так трапилося через те, що будь-які відомості в Радянському Союзі стосовно цих стилів були ретельно приховані. Зараз ми бачимо зворотній тренд, але, зрештою, все це про зацікавленість тим, що в силу тих чи інших обставин опинилося в тіні.

Якщо говорити про себе, то навіть я вже встиг втомитися від радянського модернізму. Однак коли я тільки починав цим займатися, нас було четверо-п’ятеро людей на всю Україну. Тоді це було дуже цікаво, адже було відчуття того, що ти дійсно щось дослідив і відкрив нове, принаймні для себе. Саме на цей момент і припадає моє знайомство з Ранчуковим.
З експедицій Сумщиною і Камянець-Подільським
Знімки Олександра Ранчукова надані Олексієм Биковим
З експедицій Сумщиною і Камянець-Подільським
Знімки Олександра Ранчукова надані Олексієм Биковим
Як зав'язувалося ваше подальше спілкування?
— Як і він, я мешкаю на Печерську. Тож, за можливості я постійно до нього заходив. По суті, приватний сектор, в якому народився та виріс Ранчуков, це вже зникла старовина. Є навіть фото його будинку, зроблене фотографом Ігорем Гільбо, який серед іншого знімав одноповерховий Київ, що, зрештою, був знесений.

Оскільки наші розмови з Ранчуковим сфокусувалися здебільшого на темі фотографії, одного разу він дозволив мені взяти з собою додому фотоальбоми, які мені сподобаються. Я підійшов до полиці, де вони в нього зберігалися, і одразу ж побачив, що там є на чому зупинитися моїй увазі. Однак, серед них я помітив дивну чорну палітурку. Це був промо-ескіз його майбутньої книги – «Понад дахами». Тоді примірник ще мав назву латиною «Animae Dimidium Meae», що в перекладі означає «Половина від мого серця».

Маючи досвід роботи з архівами і розуміючи всю «мануальність» процесу роботи над книгою, наприкінці 1980-х я був у неймовірному захваті від побаченого альбому. Мене вразив підбір фотографій, їхня різноплановість, подих часу та середовища, а також те, що все було зроблено своїми руками. До того ж той факт, що робота ще не закінчена, надавали цьому примірнику особливий шарм.

Розглядаючи розвороти, було видно, що він друкував фотографії у 2-3 розмірах і приміряв, який з них краще підійде. В цьому незакінченому примірнику були помітні пошуки. Я був настільки вражений, що запропонував довести справу до кінця і зрештою видати цю книгу. З цього моменту ми почали працювати над свіжим екземпляром цієї книги.
Макет фото-книги Олександра Ранчукова «Понад дахами. Київ. Місто і час»
Розвороти надані Олексієм Биковим
Книга
— Чим ви займалися в цьому процесі?
— Спочатку я відзняв цю книжку і відсканував всі фотографії. На основі обраних фотографій зробив цифровий макет. Коли ми почали з ним працювати, я сказав йому, що хоча ця книга про архітектуру, в ній зовсім немає нашого часу з його стихійною глобальною забудовою. Тож я запропонував йому пофотографувати сучасність. Він дуже не хотів цього робити. Відчувалось, що сучасне для нього вже «не працює» у фотографії. Коли я вслух висловив свої припущення, він зі мною погодився. Він не займав пози, мовляв, я геній і в мене все геніально.

Все ж таки одного зимового сонячного дня він зібрався і пішов фотографувати. Тоді він зробив декілька вдалих знімків. Серед них є один, який я вважаю одним з найбільш вдалих. Власне, він відзняв хмарочос «101 Tower». У нього він сфотографований з внутрішнього двору. До того ж на знімку видно, як прибиральник на висоті миє вікна. Суто «ранчуковська» фотографія. Таким чином ми додали до книги нові фото.

Потім, коли я займався версткою, я звернув увагу, що небо чи не на всіх його фото було здебільшого білим. Тож на його фото не було неба, як героя кадру. Коли я поділився з ним своєю думкою, йому стало самому цікаво чому так. Згодом він відповів, що замість неба в нього чи не завжди білий фон тому, що він все-таки робив фокус на архітектурі – оскільки небо може концентрувати і відволікати увагу.

Потім Саша згадав про Валю Іващенко, яка була дизайнеркою цієї книги до того, як вона лягла на полицю. Оскільки вона жила в Німеччині, ми зідзвонилися через Скайп, і згодом вона приїхала в Київ. Вони були раді один одного бачити. Через якийсь час я був змушений відійти від роботи над книгою, оскільки не міг вже собі дозволити настільки розмірений темп, в якому працював Ранчуков. Тож, Валя вже сама досканувала нові фото та зробила повноцінний макет. По суті, на руках у Ранчукова вже була готова верстка.

Річ в тім, що, окрім моєї дослідницької діяльності, я маю ще основну роботу. В свою чергу Ранчуков вже був на пенсії і міг спокійно витрачати кілька годин на те, щоб перекурити і переключитись чи, скажімо, поїхати на тиждень або місяць пожити на природу. В той час я міг собі дозволити проводити в нього максимум лише кілька годин.

Якось я зателефонував Валі, щоб запитати, як йдуть справи з книжкою. Вона сказала, що в їхній співпраці теж щось пішло не так. Коли я прийшов до нього, він сказав, що не зовсім задоволений тим, що зробила Валя, і взагалі він втомився. Я йому сказав, хай там як, а книгу потрібно довести до кінця. Потім, через рік, я побачив у Фейсбуці івент з презентацією цієї книжки в бібліотеці Заболотного. М’яко кажучи, я засмутився. Адже він ні про що мені навіть не повідомив. Власне, я надумав прийти до нього в гості і відверто поговорити, аби хоч якось висловити свою думку про все це.

Однак потрібно віддати йому належне, при зустрічі він одразу ж взяв м’яч на свою половину поля. Він не те щоб вибачався, але відразу ж сказав про те, що встиг видати книжку без мене. Так, не запросив мене на презентацію і не повідомив, але так вже в нього склалися обставини. Мовляв, не слід ображатись через це. Мені цього було достатньо. Тим більше, він доволі точно висловив мені подяку в самій книзі, згадавши мене, як того, хто повернув його до, здавалося, давно вже похованої теми.
Фото Олександра Ранчукова
Він не займав пози, мовляв, я геній і в мене все геніально.
Ті, хто видавав його книги, стверджують, що Ранчуков мав аматорський погляд на те, як має виглядати книга. Якої ви думки про це?
— Мій підхід якраз і полягав в тому, щоб додати до цього аматорства професійного і сучасного графдизайну, який би відповідав останнім світовим тенденціям. З цією ідеєю я до нього і прийшов. Цікаво, що макет, який лежав у нього ще з початку 80-х, здається сучасним навіть зараз. Декілька його розворотів і досі сприймаються актуально.

Якщо говорити про самого Ранчукова і те, як він працював з матеріалом, то я можу точно сказати, що він не робив «лажі». Через свій педантичний професіоналізм він міг годину дивитися на один розворот, переставляючи місцями дві фотографії.

Він розповідав, що навіть коли в нього замовляли фотографії, за день він, як правило, друкував лише одну, максимум – дві-три. Однак в жодному разі не більше. В процесі друку він дотошно працював ніби зі своєрідним «мануальним фотошопом». Зокрема, налаштовував експозицію, вирівнював кадр. Коли він був дійсно задоволений своєю роботою, він ставив під фото свій підпис.

У нього насправді це працювало. Фотографії були підібрані за всіма законами композиції, настрою та жанру. Він відбирав фотографії, які мали куди більшу цінність з художньої та інформаційної точки зору, ніж просто фактаж і документація. В мене немає сумнівів: якщо б за його видання взявся молодий сучасний дизайнер, який дорівнював би рівню Ранчукова як фотографа, то вийшов би альбом світового рівня. Наразі цього не сталося.

Видавництво «Скай-хорс», яке видало цю книгу працює у своїх рамках. При цьому на своєму досвіді знаю, аби видати щось дійсно вартісне, потрібно враховувати мільярд нюансів: папір, обкладинка, верстка, друк, переддрук. На жаль, чогось більшого за звичайнісіньке видання в цій книзі мені не вдалось побачити.

Взагалі видавництва, коли чули прізвище Ранчукова, не дуже хотіли співпрацювати, тому що знали, наскільки з ним буде складно. Він мені розповідав, що коли вийшла книжка «70-80-ті», то на презентації він їм влаштував справжній скандал. Він був страшенно незадоволений тим, що вестка, яку вони зробили на комп'ютері, впорядкувала фото суто за їх назвою в алфавітному порядку. Добре, що на початок потрапив Андріївський, однак далі дійсно йдуть якісь пропащі та незрозумілі розвороти. Для Ранчукова це був просто абсурд.
Верстка фото-книги Олесандра Ранчукова «Понад дахами. Київ. Місто і час»
розроблена Олексієм Биковим
Матеріали надані Олексієм Биковим
Верстка фото-книги Олесандра Ранчукова «Понад дахами. Київ. Місто і час»
розроблена Олексієм Биковим
Фотографія
— Що ви бачите для себе в фотографії Ранчукова?
— Якщо говорити про міську фотографію, в ній він цінував пластику і деталі. Він відчував важіль цих елементів, оскільки вони були власноруч зроблені людиною. Наприклад, це могли бути предмети кування чи чавунні плити парадного. Він цінував не те щоб старовину, а, скоріше, декоративність архітектури. Разом з тим він мав досвід архітектурного кадру, який розповідає про щось значно більше, аніж просто про форму. До того ж так чи інакше, саме в архітектурі ми вбачаємо політичне, соціальне й антропологічне. Власне, дискурси того чи іншого Саша відшуковував і підкреслював у своїй знімках.

Після того як він пішов з інституту, він в принципі закинув фотографувати архітектуру. Вона лише зрідка потрапляла в його кадр. Однак на початку книги «Понад дахами» є одне з моїх улюблених його фото, зроблене саме в цей період. На фото суцільна подвійна смуга на початку Андріївського узвозу, де фундамент воріт Хана Батия просто залитий в асфальт. Подібна метафоричність являє собою тренд сучасної фотографії і дослідництва міста. Загалом коли він досліджував тему, був досить обізнаний в ній і дійсно цікавився нею.

Зрештою, він розумів, що неможливо зупинятися на чомусь одному і потрібно постійно шукати далі. Відтак, він знаходив все нові і нові теми, відшукуючи і себе в цих темах. Він мислив серіями, це було актуально на той момент і залишається актуальним зараз. Наприклад, в книзі про Булгакова він подав Андріївську церкву, відзняту з різних околиць та ракурсів. Така оптика дала змогу побачити, якою вона виглядає з різних місць та в яких місцях взагалі з’являється в кадрі людини.
Фото Олександра Ранчукова
Він мав досвід архітектурного кадру, який розповідає про щось значно більше, аніж просто про форму.
Можливо, вам відомі історії того, як він фотографував конкретні будівлі?
— Одного разу він мені розповів цікаву історію стосовно Будинку з химерами. В радянський час там була поліклініка для держслужбовців, а на вході стояв військовий. Ранчуков саме ішов зі сторони нинішнього Апарату Президента зі всією своєю фотоекіпіровкою. Коли він кинув погляд на дім Городецького, то побачив, що на вході стоїть молодий недосвідчений солдат. Він підійшов до нього і сміливо сказав, що йому дали завдання тут фотографувати. Таким чином він відзняв дуже круті фотографії Будинку з химерами, суто користуючись м'якотілістю цього солдата. При чому йому вдалося сфотографувати як ззовні, так і зсередини. Йому вдалося досить влучно передати пластику Городецького саме завдяки тому, що він підходив до зйомки з позиції чорно-білої фотографії. Вона, в порівнянні з кольором, безумовно вигравала у здатності вирізняти деталі. На його фото присутні інтер'єри ще до реставрації. Зокрема, на знімках можна побачити туші перепілок, що були розвішані на стінах. На той час там ще зберігалась оригінальна атмосфера.
Фото Олександра Ранчукова
Ви також працювали з Марущенко. Наскільки мені відомо, він недолюблював Ранчукова?
— Хоча вони разом вийшли з тенат Ірини Пап, вони не товаришували. При цьому, Ранчуков також казав, що йому не подобається як і сам Марущенко, так і те, чим займається. Однак, як на мене всі ці їхні висловлювання промовлялись не з ненавистю, а скоріше з натяком на суперництво.

Вони знаходили недоліки один одного, тому що плюси і так були очевидні. Думаю, це було суто професійним. Водночас, вони обидва були для мене дуже близькі. Зрештою, з Віктором, я провів не менше часу, ніж з Ранчуковим. Мені досі його не вистачає. Не вистачає тієї простої можливості просто подзвонити і поговорити з ним.
Між тим, чим Марущенко міг дорікати Ранчукову?
— Марущенко казав, що Картьє-Брессон, якого зокрема цінував і Ранчуков, залишив незабутній відбиток на всіх наших фотографах. Мовляв, вони до сих пір шукають якийсь вирішальний момент, коли фотографія вже давно пішла вперед. Однак, на мою думку, Ранчуков теж пішов значно далі. У його фотографіях є власне таїнство. Його знімки міського життя немов миттєвості для обраних.

Він не випадково любив багато знімати взимку вранці або на світанку. Коли знаходишся посеред подібної атмосфери, знімки просто не можуть вийти інакшими. Також, наприклад, в нього є фото із Саксаганського, на якому сфотографована мить, коли тільки почав іти сніг. Ти дивишся на цей знімок і ніби відчуваєш, як ідеш вулицею, від снігу в тебе кліпають очі, а в цю мить повз тебе пролітають 50 або ж навіть 100 кадрів в секунду. Як на мене, цим своїм знімком він немов зафіксував всі ці кадри в одному своєму фото.

Цікаво, що Макс Горбацький, який організував виставку Ранчукова, навчався у школі Марущенко. При цьому я впевнений, що сучасна і дуже актуальна подача Ранчукова – це те, що він виніс для себе саме після навчання у Віктора Марущенка. Крім цього, Максу вдалось передати матеріальність архіву Ранчукова як невід'ємну частину розуміння його творчості. Він показав, що в принципі з ним можна працювати як завгодно. Адже обсяг та потенціал архіву Ранчукова дозволяє комбінувати різні теми та фокуси. Тож, тут доречно говорити не лише про суперечки, але і про переплетення.

Як на мене, Максу вдалась дуже класна виставка. Однак, боюсь, якщо б Саша був живий, подібної виставки не відбулося, або вона відбулася б зовсім по-іншому. Очевидно, він сказав би, що це нікуди не годиться і все потрібно робити інакше. При цьому, як на мене, виставка в Арсеналі важлива саме завдяки спробі переосмислення його творчості. У ній присутній інший фокус, який під новим кутом розкриває потенціал архіву Ранчукова. Це те, чого не відбувалося за життя. Він не давав жодної змоги цього робити. У нього був свій погляд на те, як має бути представлений його доробок і інших поглядів він не допускав.

Працюючи фотографом в Інституті історії і теорії архітектури, він, по суті, відзняв все місто. Завдяки Миколі Мефодійовичу Дьоміну частину інститутського архіву вдалося зберегти, і серед збереженого виявилося багато робіт Ранчукова. По суті, він ішов вулицею і знімав чи не всі історичні будівлі, які траплялись йому на шляху. Як на мене, це просто суперхроніка. Дьомін передав збережену частину архіву в архітектурно-будівельну бібліотеку ім. В. Г. Заболотного. Куди, власне, Ранчуков заповів передати весь свій архів, присвячений архітектурі. Залишається сподіватися, що одного дня це все-таки відбудеться. Думаю, фотографіям Ранчукова було б максимально затишно знаходитися разом.
У його фотографіях є власне таїнство. Його знімки міського життя немов миттєвості для обраних.
На вашу думку, він був людиною, яка мислить через фотографію?
— Наприкінці життя, скоріше за все, вже ні. Оскільки друкувати і купувати плівку за його пенсію було дорого, а тягнути на собі апаратуру для зйомки з віком ставало все важче. Йому вже здебільшого йшлося про опрацювання свого архіву. Відтак, на стінах в нього постійно змінювалися фотографії, а на робочому столі для відбору в нього постійно опинялися нові знімки.

Разом з тим для мене він більше ніж фотограф. Настільки він був цікавою та складною людиною.

Моя знайома Галина Скляренко, культорологиня і мистевознавиця, була дуже здивована, що взагалі я з ним знаходжу спільну мову. Однак, якщо відчуваєш людину, з нею можна домовлятися.

Він був всесторонньо розвинутим, але не тим, хто розпилявся на все. Зокрема, був начитаний в тому, в чому важливо було бути начитаним. У нього у всьому були свої фаворити: головні книжки, головна музика, головні фотоальбоми. Ніби своя бібліотека Вавилона. Нічого зайвого.

В тому як він сприймав життя, теж не було нічого зайвого. У його власному житті для нього все було зрозумілим. Він був впевнений у своїх кроках і в своєму прагненні до завершеності ніби готувався до смерті, у філософському сенсі цього слова.

Все його життя – це пошук свободи і становлення. Погляньте, вивчився на інженера, потім власними зусиллями став фотографом. Пішов з інституту стояти на Андріївському і ще більше став самим собою.
Він був впевнений у своїх кроках і в своєму прагненні до завершеності ніби готувався до смерті, у філософському сенсі цього слова.
Можливо, окрім фотографії і архітектури, було ще щось, на чому ви зійшлися з ним у його топзацікавленнях?
— Ми постійно слухали музику. Пригадую, робота йде, грає блюз і в нас обох гарний настрій. Так співпало, що у шкільні роки я заслуховувався блюзом. Йому подобалося, що я теж розумівся в цьому. У нього була, наприклад, відома народна американська пісня «Where Did You Sleep Last Night?», виконана Ледбеллі, котру Кобейн переспівав пізніше на MTV Unplugged. Хоча саме Кобейн зробив її хітом, але оригінал походить зі старого блюзу. Вона могла грати в нас багато разів підряд.
— Наскільки цінний його доробок?
— Він точно увійшов у вічність культорологічної історії Києва, звичайно наскільки вона взагалі можлива. Як на мене історична цінність його робіт 100% присутня. Він зняв те, чого вже немає і сфокусував увагу саме на цьому. Річ в тім, що він вбачав у будівлях якийсь неповторний історичний стан. Тим більше, якщо завтра ту чи іншу історичну будівлю зруйнують, властивий їй настрій просто зникне. Місто змінюється просто миттєво.

Окрім цього в його роботах вдало показана повсякденність, яка для більшості стає цінною лише потім. Як на мене, побачити цінність повсякдення саме зараз – це і є безцінний дар художника та автора. Для того, щоб зчитати подібне, потрібно мати чітке розуміння того, що інколи речі, на які ми не звертаємо уваги, можуть мати куди більшу цінність, ніж топові події в житті суспільства.

У Ранчукова є відома фотографія під назвою «Цвинтар соціалізму». На фото зображені колони з Т-подібними опорами, які виглядають точнісінько як хрести. Розруха старої системи, невизначеність майбутнього. Власне, це знімок каркасу недобудованого Палацу піонерів в Сумах.
Інколи речі, на які ми не звертаємо уваги, можуть мати куди більшу цінність, ніж топові події в житті суспільства.
Цікаво, що до того ж він ще й вдало фотографував пейзажі. Відтак відчував не лише місто, а і природу.
— Взагалі те, що він жив в лісі – це суперісторія. Він розповідав, як живши в хатині серед лісу, жив разом з мишею, яку він не став проганяти поки та його не вкусила. Чи про те, як кілька місяців мешкав у палатці напроти цілого кубла шершнів. Здається, суть його історій в тому, що він ставав частиною природи.

Пам'ятаю, він приніс з лісу якесь коріння і перебирав його в себе вдома на підлозі. На жаль, він не дозволяв себе фотографувати, а «з-під тишка» в мене не виходило. Власне, коли він щойно повертався звідти, від нього ніби ще доносився той подих першоприроди. В такі миті розумієш, що в нього по життю був абсолютний дзен і він цим дзеном насолоджувався.

Відомо, що він жив на природі переважно неподалік від Києва. Він мені якось розповів історію про те, як він поклав на стіл карту Київської області, обрав за центр Київ і за допомогою СD-R диска провів навколо нього коло. Згодом він проїхався велосипедом тими місцями і відзняв класний матеріал, якого майже ніхто і не бачив.

Одного разу, коли він збирався в чергову експедицію, його донька Клава дала йому звичайну цифрову мильницю. Відомий своєю зневагою до цифри, спочатку він був категорично проти подібної ідеї, але зрештою він взяв її з собою і наклацав в цих соснах чимало гарних знімків. Після цього він сказав, що цифровий фотоапарат як інструмент може бути доброю вправою в практикуванні фотографії. Це було вперше, коли Ранчуков взяв в руки цифрову камеру. Цілком можливо, і в останнє.
Фото Олександра Ранчукова
В нього по життю був абсолютний дзен і він цим дзеном насолоджувався.
Чи було щось таке, що ви перейняли від нього як фотографа?
— Я ніколи не навчався фотографії професійно. Власне, для мене цією першою школою було спілкування з Ранчуковим. Це те, що я взяв від майстра. Я вчився фотографії, спілкуючись з ним, передивляючись його фотографії, коментуючи їх і отримуючи у відповідь його коментарі.

Оскільки я за фахом архітектор і переважно маю фокус саме на архітектуру і середовище, то те, чому я навчався в нього в фотографії, теж було дотичним до цього. Зокрема, я добре засвоїв, що просто сфотографувати будівлю недостатньо. В свою чергу пошук чогось більшого – і є той творчий виклик, над яким варто працювати днями, тижнями, іноді й цілими місяцями.

Якщо говорити суто з технічної сторони, то часто у фотографів архітектури в кадрі трапляються завали в перспективі. Я звертав на це увагу Ранчукова, на що він відповів, що завжди треба залишати трохи нахилу і при цьому відійти від будівлі, щоб її стіни були вертикальні. Адже якщо ти знаходишся абсолютно паралельно до будівлі, яку знімаєш, в кадрі вона має такий вигляд ніби валиться на тебе.

Мені було б дуже цікаво почути його думку стосовно моєї книжки про радянський модернізм в Україні. На жаль, він пішов з життя ще до того, як ми її видали. Загалом я, звісно, показував йому свої знімки і деякі з них він коментував, але його вже мало цікавила архітектурна фотографія. Йому більше подобалось, як я чи не всюди в житті фотографував свою собаку.

Зрештою, для мене фотографія – це ще один етап розуміння архітектури, власне, як і моє дослідження радянського модернізму або сучасних церковних храмів та капличок. Моє бачення і уявлення стосовно архітектури – це ніби той пазл, який я постійно збираю.
Фото архітектури модернізму Олексія Бикова
Фото Олексія Бикова з книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991»
Osnovy Publishing
Фото Олексія Бикова з книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991»
Osnovy Publishing
Фото Олексія Бикова з книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991»
Osnovy Publishing
Фото Олексія Бикова з книги «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism. Buildings and Structures in Ukraine 1955-1991»
Osnovy Publishing
Left
Right
Я ніколи не навчався фотографії професійно.
Для мене цією першою школою було спілкування з Ранчуковим.
Це те, що я взяв від майстра.
Фото Олексія Бикова
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Анна Федорчук
Редактор