Володимир Рафєєнко
Зрозуміти український Схід
Письменник
Зрозуміти український схід
Володимир Рафєєнко
«Важливо розуміти: не регіональні особливості стали причиною цієї війни, і не українці її накликали»
Про Героя
Володимир Рафєєнко — один з найпотужніших українських письменників останніх років. Народився 1969 року в Донецьку. Пише романи, оповідання та есеї. Блискучий філолог і філософ, викладає різноманітні курси, навчаючи розуміти феномени культури.

2017 року з'явився роман «Долгота дней», майже одночасно текст вийшов українською під назвою «Довгі часи». У романі представлено одну з найцікавіших інтерпретацій війни на сході України як трагічного і по своїй суті глибоко метафізичного розламу між Україною і Росією, між буттям і небуттям.

2019 року з'явився перший україномовний роман Рафєєнка «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов»: історія про віднайдення мови й занурення в її стихію, зроблена так вправно стилістично, що виникає відчуття принципової неперекладності цього тексту.

Розмова з Володимиром Рафєєнком є частиною нон-фікшн книги "Я змішаю твою кров із вугіллям" (Київ: Наш Формат, 2020) Олександра Михеда, що побачила світ завдяки дворічній експедиції автора Сходом України. У книзі думки письменника перегукуються з висловлюваннями місцевих активістів та інтерв'ю з українськими інтелектуалами, пов'язаними з цим регіоном: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Романом Мініним, Ігорем Козловським, Оленою Стяжкіною та, власне, Володимиром Рафєєнком.
Володимир Рафєєнко: Регіональний міф
Що таке «донбаська ідентичність»? Треба почати, мабуть, із того, що Донбас — це Донбаський вугільний басейн, який більшою частиною не збігається ні з окупованими територіями, ні з українськими територіями як такими. Тобто коли ми говоримо про схід України і вживаємо термін «Донбас», то робимо, власне, те, що робила і царська, і радянська влада — міряємо світ культури світом промисловості та грошей. Тобто припускаємося помилки вже на початку розмови.

Але ж нема куди подітися, у загальномедійному сенсі це вже усталена назва регіону, і коли кажуть «Донбас» — як правило, мають на увазі не ареал залягання вугілля. Перед розмовою про ідентичність треба зауважити кілька речей. По-перше, Донбас саме в культурному сенсі — це Україна. По-друге, ці українські землі у ХХ столітті були міцно об'єднані не тільки промисловістю, а й повоєнною долею — ідеться про Другу світову війну. І доля ця була така: села лишалися більш-менш українськими, а міста доволі швидко русифікувалися. Це загальновідомі факти. Не було кому відбудовувати Донбас після війни. Сюди масово почали приїжджати і фахівці, і просто робочі люди з Росії та інших республік СРСР. Зрозуміло, що єдиною можливою мовою міських конгломератів ставала саме російська. Звісно, ці процеси не могли не вплинути на формування культури регіону, зокрема на його національну мапу.

Що ж до мого міста (спочатку це була Юзівка, потім — Сталіно, а потім — уже Донецьк), то воно виникало наприкінці ХІХ століття як урбаністичний механізм по суті, у доволі неприродний для України спосіб. Маю на увазі, що в нормальній ситуації спочатку з'являється культура, а потім — промисловість. У нас же все було навпаки. І вже відбудувавши промислові об'єкти, держава за залишковим принципом будувала якийсь театр чи цирк із дельфінарієм.

Головними ставали не цінності власне людського життя, а те підприємство, де працювала людина. По гудку прокидалися вранці, по гудку лягали спати. Жили між гудком і гудком, а не між Великоднем і Різдвом.

Тотальна підпорядкованість людської спільноти штучним і механічним цивілізаційним утворенням виробляла неприродні ритми людського існування, які своєю чергою визначали й специфічну ментальність, особливе ставлення до життя. Вугілля і метал урешті-решт ставали символами, вищими за будь-які інші ціннісні маркери.

По гудку прокидалися вранці, по гудку лягали спати. Жили між гудком і гудком, а не між Великоднем і Різдвом.
Фото: Олександр Чекменьов
Радянська влада до тих ментальних тенденцій, що вже існували, безумовно додала напрям на денаціоналізацію, інтернаціоналізацію міст, перш за все Донецька. Очевидно, державній машині були не потрібні проблеми з національною свідомістю працівників — українською, російською чи будь-якою іншою. А натомість потрібен був завод як механізм, із яким не повинно бути проблем. Тому і створювалися такі ідеологічні стандарти, своєрідний етикет промислового регіону, де питання про національну ідентичність ставало абсолютно маргінальним, виведеним за межі загальноприйнятого соціального дискурсу. Сама розмова про культурні цінності сприймалася тільки в дозволених межах, тобто як пафос офіційного характеру, що не стосується справжнього життя.

Так вибудовувався особливий стиль, склад мислення, у якому на довіру заслуговував механізм, машина, інструмент, а не книжка, музичний твір чи тим більше підручник історії. Людина цього світу не довіряє розмовам про культуру й політику. Вважає за краще триматися «простих робочих орієнтирів» і зрозумілих на предметному рівні цінностей. Але ж ясно: коли бракує культурної основи, то хай би якою мудрою вважала себе людина і хай би якими предметними знаннями та вміннями володіла, вона все одно стає в інтелектуальному сенсі безкінечно вразливою, довірливою, парадоксально поєднуючи практичну адекватність і вражаючу наївність. Конкретність, навіть певна жорсткість мислення поєднується, як правило, у такій особистості з відсутністю імунітету до світу ідеологічних структур. Легко обманювати того, хто не звик предметний світ верифікувати невидимими законами, певними принципами складання сенсів заради пізнання реальності як такої.
Легко обманювати того, хто не звик предметний світ верифікувати невидимими законами, певними принципами складання сенсів заради пізнання реальності як такої.
Фото: Олександр Чекменьов
Іще одна ознака донецької ідентичності — самотність. Оцей шматок української території був завжди не дуже великим, але гордим. Ця гордість, звичайно, підживлювалася в радянські часи міфом про шахтарів і металургів як особливу расу людей. Але не в останню чергу і неймовірно важкими умовами праці, нелюдським трудом у забоях чи, скажімо, біля печі на металургійному підприємстві — на таку роботу не кожен здатен.

Він, цей регіон, хотів би подобатися всім, але насправді ніколи нікому не був потрібен. Росіяни називають «хохлом», хоч ти й української мови майже не знаєш. І в Києві ти «не свій», бо — куди подінешся — давала про себе знати відірваність від загального українського культурного контексту. Вона, ця відірваність, культивувалася радянською владою роками, тому, звичайно, не могла сама по собі зникнути.

Відчуття самотності й непотрібності породжувало певний екзистенціальний сум, який ставав емоційним фундаментом міфу про унікальність, ледь не містичного ґатунку, нашого регіону. По суті — прояв абсолютно дитячих комплексів і образ.

За сімдесят років існування СРСР вдалося вибити прив'язку до свого національного, скалічити самосвідомість людей заради утворення феномена «радянської людини». Пам'ятаю, що тільки після розпаду Союзу мамина мама, моя рідна бабця, посадила мене і розповіла про своє життя, як воно складалося. Її рідною мовою (про це я дізнався тільки після розпаду СРСР) була саме українська. Бабця розповідала, як її в школі ображали за українську. І як вона вирішила для себе, що вивчить російську так, як вони, носії цієї мови, її не знають. У результаті, власне, так і сталося. Дівчинка з українського села працювала інженером у закритих КБ, деякі її проекти стосувалися космічної галузі.

За сімдесят років існування СРСР вдалося вибити прив'язку до свого національного, скалічити самосвідомість людей заради утворення феномена «радянської людини».
Фото: Олександр Чекменьов
У 2014–2015му була доволі модною мантра про те, що мешканці Донбасу самі винні в тому, що до них прийшла війна. Іноді й досі хтось таке каже. Дуже дивно. Справа в тому, що деякі речі в суспільстві вирішуються тільки на рівні держави і ніколи — на особистому рівні. Зрештою, може це прозвучить парадоксально, але я впевнений, що утворення простору для совісті і є найголовнішою державною справою. Тож коли державні інституції раптом відмовляються гарантувати безпеку громадян, і на рівні об'єктивно фізичному, і на рівні ідеологічному, перед людиною дуже часто постає вибір, такий важкий, що вона не здатна його витримати.

Дивлячись у минуле, я не можу в тій ситуації звинувачувати когось із мешканців мого міста. За винятком тих, хто взяв до рук зброю і став воювати проти власної держави. Про «відпускників», які приїхали до нас на російських танках, розмова окрема й ­окремий на них суд.

У Донецьку я був прихожанином і дзвонарем Свято-Преображенського собору. Ходив у свою церкву повз будівлю ОДА через самісінький центр. Скажу чесно, я ніколи предметно не вивчав тих людей, які там «мітингували», але жодного разу не побачив там знайомого обличчя, хоча прожив перед тим у місті 45 років. Можу впевнено сказати, що мешканці центру міста може й не мали особ­ливої проукраїнської свідомості, але розуму не виходити на ці інсценовані збіговиська їм таки вистачало.

5 липня 2014 року кілька тисяч бойовиків зі зброєю і важкою технікою ввійшли у Донецьк. Я був на дзвіниці в той час, коли вони займали центр. Ми дзвонили до другої літургії, а колони озброєних людей ішли до гуртожитків, на перехрестях вулиць у центрі міста виставлялися патрулі. Я дивився на все це і згадував, як до того, десь наприкінці травня, проходила акція «Гудок Ахметова» за єдину Україну і мирний Донбас. Тоді у місті було ще відносно безпечно, незрозумілим напівкримінальним контингентом була зайнята тільки ОДА, вона стоїть якраз через дорогу від собору.

Дивлячись у минуле, я не можу в тій ситуації звинувачувати когось із мешканців мого міста. За винятком тих, хто взяв до рук зброю і став воювати проти власної держави.
Фото: Олександр Чекменьов
Нам дозволили дзвонити п'ятнадцять хвилин. Я вів дзвін і дуже чітко пам'ятаю, як працював синкопами, як усміхалися мої друзі дзвонарі. Нам було добре народжувати в той день такий собі джаз во славу України. Ми встигли відпрацювати хвилин п'ять-сім, коли я побачив, що десятеро-дванадцятеро людей біжать від ОДА до собору. Частина була в масках, хтось із бітами.

Я крикнув своїм хлопцям, щоб тікали з дзвіниці, а сам мав залишитися, щоб «зав'язати дзвони», бо інакше їх могло побити вітром. Потім деякий час ховався на другому поверсі, а десь за півгодини мене дворами вже виводили на інший проспект. Саме тоді я зрозумів, що з міста, скоріше за все, доведеться виїжджати. Життя в одному місті з людьми, які здатні бігати до церкви з бітами, могло стати занадто ризикованою атракцією.

І от дивлячись, як бойовики займають центр Донецька, я нарешті зрозумів, що час сподівань на ліпше закінчився, взагалі закінчилося старе життя і попереду всіх нас чекає щось абсолютно інше.

Не знаю, як і що буде далі. Війна триває і немає їй кінця. І може єдине, що я розумію напевно, — що ми, «донецькі» були, звичайно, особливі, але не більше, ніж інші українці. І були в нас прекрасні риси характеру, і були в нас вади. Але якби не сталося цієї війни, за кілька поколінь абсолютно радянська за своєю природою межа між Донбасом та іншою Україною стерлася б, зник­ла як така. Дуже важливо розуміти: не регіональні особливості стали причиною цієї війни, і не українці її накликали, хоч би у якому регіоні країни вони мешкали і хоч би якою мовою розмовляли.

Єдине, що я розумію напевно, — що ми, «донецькі» були, звичайно, особливі, але не більше, ніж інші українці. І були в нас прекрасні риси характеру, і були в нас вади.
Фото: Олександр Чекменьов