Знайти Параску Плитку-Горицвіт
Кураторський погляд
Про Матеріал
Сьогодні ми знову звернемось до пошуків Параски Плитки-Горицвіт. Наша сьогоднішня розмова з Катериною Радченко — дослідницею фотографії, директоркою фотофестивалю «Odesa Photo Days», кураторкою виставки «Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації», що проходила в Мистецькому Арсеналі. Фотографія Параски немов дихає весною, і нам хотілося встигнути дати вам змогу ще глибше зрозуміти та відчути її саме о цій порі.
Текст розмови
Катерина Радченко
Кураторка
— Як ви долучилася до роботи над архівом?
— Перед тим, як долучитися до проєкту, спільно з музеєм фотографії Гельсінкі ми видали книжку «Фотографія розповідає». Вона була присвячена тому, як зчитувати символіку вернакулярної фотографії з сімейних альбомів. Цю книгу побачив Максим Руденко, режисер фільму про Параску та один із відкривачів архіву, і таким чином дізнався про моє існування. Після цього ми зустрілися, він розповів мені про проєкт і запросив до співпраці.

Оскільки я займаюсь дослідженнями саме вернакулярної фотографії, не професійної, аматорської, і безпосередньо працюю з архівами – від пропозиції роботи з архівом Параски Плитки-Горицвіт було неможливо відмовитись. Взагалі, говорячи про архів, як і загалом про творчість Параски, це той матеріал, який не можна пройти повз. Тим більше, не хотілося залишати його на тій початковій стадії опрацювання, в якій він на той момент був. Власне, про існування архіву Параски я знала ще з соцмереж. Тож, її історія захопила мене ще до Максимової пропозиції.
Говорячи про архів, як і загалом про творчість Параски, це той матеріал, який не можна пройти повз
— Що саме вас зацікавило?
— Окрім дослідницького інтересу в мене було неймовірне бажання популяризувати, а відтак і візуалізувати її ім'я в історії. Також для мене, як для дослідниці фотографії, є важливим привернення уваги до фотографії як медіа та різноманітних можливостей її зчитувати і аналізувати.

До цього часу творчість Параски розглядали, в першу чергу, звертаючи увагу на її тексти, малюнки та іконопис. Однак, для всіх дослідників фотографія завжди залишалась чимось вторинним і паралельним, на кшталт візуальних щоденникових записів. Відтак її фотографія не розглядалася як окремий твір і окрема творча рефлексія. Це так само свідчить про статус фотографії в нашому суспільстві.

Маючи в розпорядженні настільки великий архів, було важливо відтворити той творчий синтез, який пов'язував всі медіа, з якими вона працювала, і дослідити його. Зрештою, фотографія доповнює наше бачення того, як цей синтез формувався, та дозволяє краще зрозуміти, чому для неї було важливо, щоб різні медіа співпрацювали.
Фото: Параска Плитка-Горицвіт
— В чому безпосередньо полягала ваша робота?
— Крім формування цілісного нарративу експозиції, моїм фокусним завданням було зрозуміти, як з 50-х до кінця 80-х розвивалася Параска в сфері фотографії і що впливало на неї як фотографа. Мені потрібно було дослідити, якими методами вона користувалась у створенні своїх серій. Як формувала композицію, зокрема положення людей в кадрі. Також я мала дати відповідь на те, чи була вона аматором, чи навпаки мала професійний погляд.

Окрім цього, я займалась розмежуванням тем. Попередньо її фотографії були розподілені на такі теми: весілля, паска чи похорон, що підпадають під побутові ознаки. Натомість я згрупувала їх за візуально-стилістичними: тантамарески, портрети, сюжетні, парні композиції.
— Яку площину перед вами відкрив історий підхід?
— Багатьох дивує, що Параска займалася фотографією, хоча жила в селі. В такому випадку ми забуваємо, що Криворівня, власне як і весь регіон, мав абсолютно інший історичний розвиток. На західній Україні фотографія розвивалась зовсім інакше, ніж в центральній чи східній. Вже в XIX столітті фотографія у Верховині була дуже популярною. Зокрема тому, що туди приїздили етнографи і фотографи з Польщі та Австро-Угорщини, які використовували фотографію як метод фіксування етносу. В той же час, в комерційних цілях з'являються фотолистівки для популяризації карпатських ландшафтів та західного регіону. Оскільки знайомство з фотографією та її присутність на заході України налічує тривалий час, то інтерес до неї там не був чимось дивним. Навіть для жительки села Криворівня.

Говорячи про саму Параску, варто врахувати, що її інтерес до фотографії припадає на період активної популяризації цього медіа в Радянському Союзі. Фотографія стає одним з головних напрямків дозвілля. Початок максимальної популяризації фотографії припадає на 50-ті роки. Видається багато підручників та книжок для самостійного освоєння технік друку і загалом роботи з камерою. До того ж, по всьому Союзу створюються клуби і фотогуртки. Хоча в Криворівні не було фотогуртка, в приватній бібліотеці Параски зберігається велика кількість радянських підручників, які стосувалися технічної сторони роботи з фотографією.
Фото: Параска Плитка-Горицвіт
— Можна сказати що її фотографічна практика за своєю технікою була на всесоюзному рівні?
— Коли ми говоримо про розвиток останніх тогочасних тенденцій в фотографії на теренах Радянського Союзу, то вони абсолютно паралельні з тим, чим займалась Параска. Вона практикувала та експериментувала з більшістю методів друку фотографії, які були популярні та привабливі серед фотогуртків, аматорів та фотостудій в період 50-70-х років. Це говорить про те, що вона абсолютно йшла в ногу з часом і тогочасними трендами, і в межах своїх можливостей намагалася максимально експериментувати. Зокрема використовуючи новітні техніки для обробки та візуального прикрашання своїх робіт.

Наприклад, в 50-60-ті роки стають популярними розмальовані фотографії. Так звані «луріки». Їхня популярність була пов'язана з певним бажанням додати кольору і надати привабливості до побутових зображень. Цей метод був найбільше популярний на сході України, а Харків був центром роботи лурьовщиків. Тим не менш, фотографії цього типу ми також зустрічаємо в альбомах Параски.

Окрім цього, вона займалась самостійним створенням віньєток. Ідеться про колажування – накладання декількох слоїв різних матеріалів: від власних текстів до сухоцвітів. Це були не поодинокі роботи, а справжнє тиражування в абсолютно домашніх умовах. Знову ж таки, серед радянських фотографів прикрашання фотографії було популярне саме в період 60-х років, хоча сама віньєтка зародилася ще в XIX столітті.

У цей же період набувають популярності фотографічні маски, які застосовують для підкреслення важливого елементу в кадрі, наприклад, портрету. Ця технологія активно використовувалася в портретах XIX століття. Маски кріпились на фотозбільшувач, і таким чином проявлялась лише центральна частина кадру, а краї залишались білими. Параска ж самостійно створювала такі маски-рамки у формі серця або овалу та застосовувала в своїх побутових знімках.
Фото: Параска Плитка-Горицвіт
Коли ми говоримо про розвиток останніх тогочасних тенденцій в фотографії на теренах Радянського Союзу, то вони абсолютно паралельні з тим, чим займалась Параска.
— Всі свої роботи вона проявляла і друкувала виключно в себе вдома?
— Наразі її архів налічує близько 4 тисяч фотографій, але ми знаємо, що була велика кількість матеріалів, які вона друкувала в лісгоспі і які були втрачені. Всі негативи, з якими ми працювали, датуються певним моментом, а саме коли з лісгоспу вона перенесла свою лабораторію до власного будинку.

Повернувшись з табору, вона влаштувалася на роботу в лісгоспі, для якого мала малювати плакати. У зв’язку з тим, що в її хаті не було світла, вона облаштувала свою першу лабораторію для друку саме на території лісгоспу. Цікаво, що освітлення до її хати провели аж в 70-ті роки.
На ваш погляд, вона є наївним чи професійним фотографом?
— Я не можу її назвати наївним художником чи саморідним професійним фотографом. Оскільки вона є абсолютною аматоркою. Хоча вона і листувалася з київськими друзями, які, надсилаючи їй нову плівку та фотопапір, додавали до них короткі описи того, як з ними працювати, в неї не було можливості проводити повноцінні консультації. Вона навчилася всьому абсолютно сама, і її архів є результатом і відображенням її самопошуку.

В її роботах можна побачити абсолютно свідомий фотографічний зріз і візуалізацію свого часу. До прикладу, якщо розглянути її підхід до побудови композиції, прикрашання знімків, звернути увагу на те, як вона друкувала, то її в жодному разі не можна назвати наївним фотографом. Скоріше, самоучкою. При чому це не є мінусом, а, скоріше, абсолютною перевагою. Адже вона є самобутньою, і ми можемо говорити про те, що своє візуальне мовлення вона сформувала самостійно.
Фото: Параска Плитка-Горицвіт
Вона навчилася всьому абсолютно сама, і її архів є результатом і відображенням її самопошуку.
— Наскільки ми можемо говорити про її унікальність?
— Не можу сказати, що вона є абсолютним феноменом і єдиним прикладом. Припускаю, що таких прикладів є достатньо багато, але за певних політичних, соціальних і гендерних причин їхні доробки так і не були віднайдені. Скільки подібних людей було взагалі знищено? В цьому контексті ми можемо говорити, що вона лише один із прикладів.

Наприклад, був такий фотограф Едуард Фукс, який знімав в XIX сторіччі у Кривому Розі. Після нього залишились неймовірні матеріали, які були випадково знайдені. Коли його будинок викупили, робітники, які позбувалися мотлоху від попереднього власника, просто викидали скляні негативи в смітник. Хтось випадково звернув на це скло увагу, і частину робіт віддали одному з колекціонерів. Таким чином частину архіву вдалося врятувати.

Так само ми можемо говорити про Палагею Райко з Херсонської області. Її хата навіть до сьогоднішнього дня являє собою суцільний наївний живопис. Її персоналія була віднайдена, про неї є книжки, і завдяки цьому відбувається хоча б мінімальна популяризація. Однак, до сих пір архівація її будинку не вийшла на рівень державної підтримки.

На жаль, в нашій культурі до сьогодні не цінуються і не вважаються вартими уваги ті творчі особистості, доробок яких не був високо оціненим серед культурної еліти: кураторами – в сучасному контексті, музеями – в контексті минулого. Коли ми говоримо про Параску, то головна причина, чому вона не могла бути визнаною, полягала в тому, що вона була репресована, а відтак – політична.

Чимало разів вона відправляла свої тексти і вірші до публікацій. Це свідчить про те, що вона не хотіла промовляти лише у вузькому колі та у власному середовищі. Однак заявити про себе за життя за її політичного статусу було неможливо. В цьому головна причина того, що вона не могла вийти за межі локального сільського рівня.

Якщо говорити стосовно її унікальності, то вона однозначно була феноменом в розумінні своєї творчості. Вона працювала зі всіма медіа, які були для неї можливі і доступні: від написання текстів до малих глиняних скульптур; від витинанок до майстрування з тканини; від малюнків, виконаних різними техніками, до фотографії. Всі методи та медіа, з якими вона працювала і використовувала, утворюють комплекс, і це є важливим.

Очевидно, що її доробок потребує збереження, і ми, як архівісти, робимо зі свого боку все можливе. Ми організовували її виставку в Мистецькому Арсеналі зі сподіванням, що після експозиції зміниться підхід до збереження її доробку і в нас з’явиться можливість зберегти її роботи. Взагалі, з самого початку роботи над архівом одна з наших головних цілей полягала в тому, щоб не допустити його зникнення. Наразі громада Криворівні вже внесла мінімальні зміни, які могли б сприяти збереженню архіву, і це є важливим.
На жаль, в нашій культурі до сьогодні не цінуються і не вважаються вартими уваги ті творчі особистості, доробок яких не був високо оціненим серед культурної еліти.
Фото: Едуард Фукс
В свою чергу, чи можна говорити про те, що в її роботах простежується певний історико-політичний наратив?
— Історико-політичні аспекти простежуються лише стосовно фіксування змін в соціумі та часі. Хоча в деяких її роботах ми бачимо абсурдний мікс, коли в одній фотографії можуть бути зображені люди в традиційному місцевому вбранні і піонери зі значками Леніна. Я переконана, що подібні знімки вона робила не навмисне, а в контексті фіксування змін, які тоді відбувалися. Те ж саме вона фіксувала письмово в щоденникових записах.

Навряд чи можна говорити про усвідомлений політичний наратив у її творах. Роботи Параски скоріше нагадують життєвий плин. Передусім ідеться про фіксування тих речей, які її надихали і були для неї важливими. Так в її об'єктиві опинилась природа, односельчани, друзі, родина, сільські діти і навіть коти. Особливо важливим для неї було фотографування батьків та близьких. Очевидно, для неї це було ніщо інше, як процес архівування пам’яті.
Говорячи про популяризацію Параски Плитки-Горицвіт, зрештою, можна сказати, що їй пощастило більше ніж іншим. Взяти хоча б той момент, що вона була представлена в Мистецькому Арсеналі, де про її доробок могла дізнатись достатньо велика кількість людей.
— Окрім іншого, завдяки виставці стало можливим те, що з нами зв’язалася одна французька видавчиня, яка готувала книгу про великих жінок-фотографок XIX-XX століття. Вона запропонувала розмістити в книзі текст про Параску Плитку-Горицвіт, що є, безсумнівно, важливим, аби про її ім’я почули саме в фотографічному контексті. По суті, ця експозиція принесла нам одну з важливих можливостей говорити про неї на міжнародному рівні. Таким чином її праця і творчість вийшли за локальні межі.

Також минулого року ця книга мала бути представлена на Міжнародному фотографічному фестивалі в Арлі. Власне, це найбільший фотографічний фестиваль і насправді одна з найпрестижніших платформ в царині фотографії. Однак, на жаль, через пандемію фестиваль не відбувся і презентувати там цю книгу так і не вдалося.
— Все ж таки чи ви можете її виокремити з-поміж інших доробків, над якими вам доводилося працювати?
— Можливо, це буде абсолютно непрофесійна відповідь, але для мене фотографічний архів Параски – абсолютний позитив. Байдуже, що відбувається – пандемія чи щось інше. Байдуже, в якому я знаходжусь стані, хочу працювати чи ні. Коли просто гортаєш фотографії Параски чи працюєш над її архівом, завжди отримуєш неймовірне натхнення та енергію. Мене вражає, що людина після 10 років таборів, абсолютно не визначеного і складного життя сформувалася настільки сильною особистістю. Переконана, сформувати себе в селі було неймовірно складно. Незважаючи на це, вона створила настільки світлий фотографічний архів, що навіть похорони в неї не сумні. В її знімках взагалі немає суму. До цього я не зустрічала жодного цілісного позитивного архіву.

Звичайно, всі сімейні архіви будуються на тому, що ми відбираємо до них лише світлі миті. Однак, цікаво інше. Адже це говорить про те, що кожен з нас в кінцевому підсумку намагається сформувати і залишити в пам'яті лише добро. Тож, хоча все, що потрапляє до сімейного альбому, це в першу чергу свідомий відбір, тим не менш, далеко не кожен альбом має настільки сильний заряд позитиву, як у випадку Параски. Можливо, в неї він інакший, тому що включає в себе лише її роботи. Однак, в будь-якому разі в її знімках відбилося її світобачення і філософія. Як нам відомо з її текстів, Параска сповідувала філософію любові. Вона через фотографії передавала свою любов і свій погляд на те, якими неповторними вона бачила звичайних сільських людей. Вона робила їхні портрети крізь свою любов до них. В її роботах любов абсолютно візуалізована і її чітко видно. Я вважаю, що її невимовно теплий погляд на світ – це неймовірний дар.
Вона створила настільки світлий фотографічний архів, що навіть похорони в неї не сумні. В її знімках взагалі немає суму.
Фото: Параска Плитка-Горицвіт
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Анна Федорчук
Редактор