Тарас Прохасько
Письменник
Про інтерв'ю
Хочемо занурити вас в бесіду з одним, з найвидатніших сучасників української літератури - письменником Тарасом Прохаськом. Нагадаємо, есеїстика Прохаська була удостоєна стати книгою року за версією українського BBC та здобути Шевченківську премію з літератури. Однак наша розмова не про лаври та визнання, а про те справжнє, що ховається під ними.

Ми хочемо не лише заглибити вас в письменницьку методу Прохаська, а і познайомити, як з пересічною людиною, яка як і всі ми час від часу переживає часи душевної напруги, боїться будувати великі очікування та запевняє себе, що вижче голови не стрибнеш.

В розмові ми поєднали глибинні розмови про те творчість та побут, про тих хто ніколи не зможе зрозуміти справжньої літератури і українську інтелігенцію як феномен. Сподіваємось, наш підхід не обуденнить письменника в вашій уяві, а навпаки зблизить з ним, як зближують спільні переживання та рани.
Література
— З чого пачалося ваше захоплення літературою?
— Від самого початку коли я почав захоплюватися літературою, в мене було хоча б дитяче, але розуміння того, що письменник це є людина яка всяке бачить, постійно про щось дізнається і може про це розповісти. Поняття того, що все побачене і почуте, письменник укладає у певні слова та речення, які б мали до когось промовляли. В свою чергу найголовнішим було саме уявлення про те, що є люди які здатні це робити. Вміння побачити свою картину світу і поділитися нею виглядо для мене як певний дар. Адже, я ріс в атмосфері коли багато говорили і намагалися це робити образно і точно водночас.

Коли я вже почав сам писати, в мене не було якогось відчуття місії, чи обов'язку, прагнення когось виховати, або перевиховати, скоріше шлося про те, щоб передати своє бачення тої чи іншої історії чи ситуації з певної точки зору. Необхідною для цього умовою є властивість людини жити в вербальному світі, а так склалося, що словесний світ та словесний вияв світу був мені завжди дуже близький. Ще дитиною, я зрозумів таку філософську річ, що мовлення це є фактично буття. Адже як скажеш, так сенс і відтвориться.
Все побачене і почуте, письменник укладає у певні слова та речення, які б мали до когось промовляли.
— В чому полягає ваша мотивація писати книжки?
— Була певна еволюція з часом мотивації змінювались. Спочатку це були якісь егоїстичні речі, власне першочерговою мотивацією було панувати світом через слова. Я собі думав, якщо я його назву і розкажу про нього, тоді він вже точно є, більше того він мій. Від так я зможу робити ним екскурсії, тим хто мені подобається, байдуже в розмовах чи письмі.

Потім було кілька речей, які я вважав за обов'язкові. Мовляв, я мушу цей свій погляд показати комусь. З часом з'ясувалося, що я нічого не мушу, але це те на що я здатен і те, що дуже відповідає моїм схильностям. Мені по-справжньому сподобалося - перетворювати матеріальну реальність у історії виявлені в реченнях та словах.

З цього часу мені шлося про те, щоб зафіксувати і уберегти в словесній формі, той плин реальності, або як кажуть поляки "речовистості" того матеріального світу, який передається через слова.
— Чи не здається вам часом, що всі словесні вияви, яким б прекрасними вони не були б не більше ніж просто слова?
— В певному сенсі це правда, треба сказати що кілька тих майже депресивних станів, які в були у моєму житті, були пов'язані саме з усвідомленням, про яке ви кажете. Мовляв це всього навсього слова, риторика, філологія, і що далі?

Однак також правдою є те, що кожне ремесло і кожна ділянка діяльності має свій інструмент вираження і дії. В будь-якому разі в межах такого поняття як література чи словесність, чи філологія усе сказане є дією, є вчинком. Тут немає якоїсь суперечності. Просто коли надаєш слову ваги то це уже є дією.

В цьому контексті ми можемо навіть говорити про культуру неписаного. Власне неписане це та жива мова, яка проступає у розмовах та бесідах, але не є записаною. При цьому чуючи її, відразу відчуваєш певне старання і вкладення зусилля, тобто коли надається значення тому що говориш. Так як вона відповідає законам і умовам роботи зі словом, вона цілком має право стати літературною. Справа лише в тому, що вона не є зафіксованою.

Разом з тим, мені здається, що схильність до слів є чимось вродженим. Мозок кожної людини, не говорячи вже про душу є певним комплектом наборів всіляких властивостей і можливостей. В тому сенсі, що треба правильно розпізнати конфігурацію своїх генетичних особливостей. Наприклад, якщо, хочеш займатися спортом то дуже добре розпізнати до якого саме спорту, ти справді годишся.

Відповідно є люди для яких мова це ні що інше, як друга сигнальна система. Більше того саме завдяки їй вони здатні сприймати те найголовніше, що вони вбачають у житті. Окрім того слова чи не найкраще ілюструють, те як ці люди відчувають світ. Це є цілком нормальні речі для людей які перебувають у мові, які цю мову творять, і які у словах творять ту паралельну реальність, яка супроводжує звичний нам матеріалізм.
Слова чи не найкраще ілюструють, те як люди відчувають світ.
— Якщо будете не проти було б цікаво дізнатися, що винесли для себе занурюючись в темряву цих деприсних станів?
— В мене не було клінічної депресії, скоріше це був просто стан певної безпорадності і неспроможності. Коли цей стан не є психіатричним, він може бути дуже корисним. Врешті-решт, він може бути пробним каменем, який дасть зрозуміти на, що ти взагалі здатен, а на що ні. Вони можуть слугувати певним інстурементом для відсікання зайвого в контексті творення себе і своєї індивідуальності.

Як на мене думка про то, що можна охопити все: бути у всьому бездоганним і здатним все висловити є фальшивою і непотрібною. Адже ти собі думаєш, що можеш зранку показувати моди в Парижі, в день проїхатися на сновборді десь у Альпах, а потому бути на вечірці з цікавими видатними людьми десь у Римі. Насправді конфігурація власного шляху є набагато обмеженіша. Усвідомлення цього, яке приходить через меланхолію, чи псевдодепресію може бути продуктивним у віднайденні того, що доступно саме тобі.

Дуже добре зрозуміти роль одиниць в історії. У середньовіччі казали, що можна змінити все, але не можливо змінити темперамента і форми черепа. Потрібно усвідомити, що є речі які не можливо змінити. В цьому ключі, усівдомлення своїх меж є дуже корисним, продуктивним і терапевтичним. Я не заперечую лозунгів в стилі "бажай великого" і всяке таке, але разом з тим дуже доброю є твереза самооцінка, адже є речі за які просто не вискочиш.

Відчувши на собі різноманітні стани безпорадності для мене є очевидним, що вони можуть бути тими межовими каменями впираючись в які ти починаєш розуміти свої межові границі. Цілком нормально, що ти не можеш вийти за них. Все інше є нічим іншим як ілюзією, мерехтінням інформації про те, хто що робить і що кому вдається - воно є отруйним.
Думка про то, що можна охопити все: бути у всьому бездоганним і здатним все висловити є фальшивою і непотрібною.
Фото:
Ярослав Карпенко
— Які дрібниці зачіпають вас в буденності?
— Як людина вербальна, я відповім дуже лаконічно, але повно: зауважені і названі. Власне те, що зачіпає мене можна за своєю природою назвати літературним.

Наприклад, зараз здавалося б я просто спілкуюся з вами і їм смажену картоплю. Однак все це дрібниться від того, що ця картопля придбана для мого сина Луки, ми з вами затишно на подвір'ї мого улюбленого закладу, до того ж, чи не найулюбленішою вулиці моїй вулиці у Франківську, а навколо спокій, осінь. В цьому загальному контексті, картопля має вже не просто самостійне значення, а є тим ядром довкола якого будується весь цей контекст.

Власне саме прорефлексовані, осмислені і названі дрібниці приносять мені насолоду. Дуже важливою є здатність описати їх хоча б для самого себе. Окрім цього, мені до душі їх вичислити і розшифрувати, наново вкласти у якийсь ширший текст: писаний чи не писаний.
— Наскільки взагалі важливо віднайти свою мову?
— Віднайти свою мову означає знайти себе у світі. Для людей які обрали за головний саме вербальний спосіб життя, він уже є повноцінною присутністю у світі. Цю присутність треба віднайти, означити і знайти ті інтонації, які найбільше відповідають підбору твоїх властивостей: здатностей і не спроможностей. В житті все є балансом між тим на, що ми здатні і чого абсолютно не можемо. Це стосуюється всього, починаючи від генотексту і закінчуючи вчинками. Цей знайдений коридор у мовленні здатен ідеально передавати свій шлях.

Віднадходження своєї мови є називанням світу і віднайдення слів які б були здатні передати тонкі нюанси власних переживань, відчуттів і почуттів. Наприклад, відчувши певний запах, ти його низиваєш і описуєш. В ідеалі мова має прагнути до того, щоб назвати своє відчуття таким чином, щоб той хто почує його назву, міг уявити про який власне запах ідеться. Якщо говорити спрощено, мова є способом рефлексування над світом і віднаходження називання, того що пережив.

Попри обставини які нас оточують, ми живемо саме у мові і віднайдений нами спосіб мовлення має бути найбільш сродний, якщо говорити за Сковородою. Коли ж людина починає витворювати свій шлях, вона відразу відтинає все зайве. Що подекуди встановлює дзенівську гармонію між тобою і світом. За допомогою мови, а саме мовлення та його осмислення, ти починаєш бачити, що межа між тобою і світом повністю стерта, нема антогонізму, мов є я і є світ. Натомість є гармонія і розуміння того, що я це частина світу, що я це весь світ, що він можливий лише завдяки моїй присутності у нім.
Віднайти свою мову означає знайти себе.
— Для написання творів ви віднайшли для себе саме коротку форму, що передусім ви в ній вбачаєте?
— Cлова і літературу можна порівняти з певним об'ємом розчину густини, який не є природнім, нормальним станом речовини. Щоб той поштовх чи імпульс від літератури був здатним, щось адекватно передати потрібно враховувати фізичні закономірності і особливості цього розчину. Лише за таких умов можливий рух, який через товщу цього розчину прямує в напрямку того, хто його сприймає. Говорячи про особливості, я маю на увазі особливості мови та її сприйняття. За принципом це нагадує радіо, коли по один бік ефіру щось промовляють, а з іншого щось чують. В випадку з літературою, ми орієнтуємось на те, що її посили ніби будуть передаватися у небі невидими радіо-хвилями. Самі ці хвилі коли ми вже говоримо про літературу, є нічим іншим як словесна реальність.

Власне для мене коротка форма є відчута, або вирахувана доза словесної речовини, яка здатна переступити поріг чутливості і якимось чином повпливати на сприйняття та ацепсію того хто читає. Якщо довгий роман типу "Чарівної гори" Томаса Мана чи "Раковий корпус" Солженіцина нагадує перебування в якомусь часовому мішку чи окремому світі, яке рівноцінне трьохтижневому лікуванню у інфекційній лікарні. То в свою чергу коротку форму можна порівняти з вирахованою ін'єкцією, яка потрібна для того, щоб діюча речовина, чи не відразу подіяла на паціента і увімкнула в ньому певні реакції.
Для мене коротка форма є відчута, або вирахувана доза словесної речовини, яка здатна переступити поріг чутливості.
— Які зміни в людському житті взагалі здатна викликати література?
— Вплив літератури відчувається тоді коли почерпнутий літерарний досвід перетинається з пережитим і сприймається, як своє життя. Ти здатен прийняти інформацію і посил, лише якщо, пережив подібне. Можна вперше пройти по вулиці і пізнати її, після чого її назва чи відомості про розташування більше не є простим масивом знань чи інформації. Адже вона стає частною твого пережитого досвіду. Так само ідеальні замикання з літературою стаються лише тоді, коли цілий твір, чи його окремі фрагменти стають ніби власною пригодою і особистим досвідом, на який можеш покладатися так само, як на щось пережите.

При цьому література має механізм поступового наростання вражень і впливу. Від так зміни спровоковані нею є непомітними у кожен окремий момент. Враження накопичуються і дають ріст немов дерево. Я не вірю в те, що один фактор може бути підставою для революційних змін хоча б на індивідуальному рівні. Адже чи не є революція наслідком суми попередніх здавалося б непомінтних змін і вражень - невідомо. В силу цього, мені здається, що в контексті змін література працює еволюційно.
— Чи згодні ви з тим що літературу можна ділити виключно на ту яка змінює людей і на ту якій це не під силу?
— Кожен літературний твір має здатність змінити когось з читачів. Це такий страшенний Браунівський рух, коли літературні твори, які можуть бути абсолютно чужими і нечутливими для однієї людини, можуть страшенно попадати у конфігурацію іншої. Від так кожна література має вплив на свого читача. Точок впливу і замикання може бути дуже багато, як в кожного твору, так і в кожного читача. Виходячи з цих обставин, ділити літературу на таку, яка є впливова чи не є - не можливо.

Звісно, є люди яким ціле життя не щастить і вони читають не своє. Вони постійно щось читають, але на те, що написане саме для них, ніяк не можуть натрапити. Водночас, є люди, які навпаки натрапили на своє і живуть тою літературою, яка потрапляє в ціль. Це нагадує двохсторонню перевірку паролю, коли певний таємний набір цифр є у читача, і так само він є у літературного твору. Коли в одному випадку може бути помилка коду, а в іншому може навпаки співпасти і спрацювати.

Існує позиція згідно якої, чим більше будеш читати, тим більше тобі зрозуміло. Як на мене саме поняття читацького досвіду в цьому ключі трохи перебільшене. Так як насправді межі чутливості в кожного свої. Треба усвідомити, що є люди, які можуть ніколи не вийти за межі свого сприйняття і ніяка начитка в цьому не допоможе. Хоча б через те, що це чтиво їм банально не буде заходити. Разом з тим є якісні книгі, які стають загальнопопулярними через що знаходяться швидше.
Літературні твори, які можуть бути абсолютно чужими і нечутливими для однієї людини, можуть страшенно попадати у конфігурацію іншої.
Фото:
Ярослав Карпенко
— Чого на вашу думку не вистачає українській літературі?
— Особливості кожної національної літератури полягають в тому, що вона є
відображенням того стану мови і того стану реальності який на разі існує. В будь-якому випадку література є такою, яка можлива на цей час. Кожній літературі чогось не вистачає і українська література не є виключенням, але чи можливо щось свідомо, чи насильно надолужити і наздогнати - невідомо.

Не думаю, що є правильним, так позитивістськи говорити про те, що нам треба, чи про те, що можна б зробити з нашою літературою. Адже цілком правдоподібно, що стан літератури завжди є відображенням стану, ментальності і відповідно способу життя носіїв цієї мови.
Стан літератури завжди є відображенням стану ментальності і відповідно способу життя носіїв цієї мови.
— Як в такому випадку доцільно розглядати становлення української літератури?
— Потрібно розуміти, що є два вектори. Якщо перший про те, що життя і існування літератури є самодостатнім у тому вигляді якому воно представлене, то другий наголошує на важливості (впливу чи ролі) літератури для певного часу та певного суспільства. Так само і про теперішню українську літературу треба говорити з одного боку в контексті того, що бракує літературі, а з іншого, в контексті, що бракує суспільству від літератури.

Якщо звернутись до минулої радянської епохи і взяти скажімо Пастернака то задаймо собі запитання, чи мав він якийсь особливий вплив на життя російського народу? Ми розуміємо, що його творчість була формотворчим цементом і била пагоном, який не зів'явав, а навпаки далі проростав. Його творчий доробок підтримувал перехід від одного часу мови до іншого і безумовно цей перехід сам по собі є дуже важливим. Однак якщо говорити про те, що потрібно було суспільству то не можна сказати що творчість Пастернака мала для нього якесь велике значення.

Повертаючись до української літератури можу запевннити, що у певному сенсі вона випереджає українське суспільство. Принаймні, наздоганяти потрібно не літературі, а нашому суспільству. Адже тієї картину світу і того рівеня осмислення, який висловлений у контемпоральній українській літературі є цілком достатньо, аби мати змогу використувовувати літературу як певний спосіб пізнання світу. Інша справа, що суспільство з різних очевидних причин не спроможне серйозно ставитись до відповідної літератури і сприймати її як специфічний спосіб пояснення життя та світу.

Думаю, українська проблема при чому в багатьох галузях полягає в тому, що після розвалу радянського союзу, включеність України в загальносвітові процеси не дала змоги українському суспільству прожити у природному темпі певні момменти становлення, які б мали б зайняти деякий час. По-суті, після довгої паузи, ми підсіли на світові тренди не проживши свого варіанту еволюції. Через це якщо говорити про літературу дуже багато доброго і власного залишилося непрочитаним.
По-суті, після довгої паузи, ми підсіли на світові тренди не проживши свого варіанту еволюції.
Інтелігенція
— Поговоримо про ту ланку людей, які співслова зрозуміють про що йдеться, а саме про інтелектувлів та інтелігенцію. У вашій книзі "Так, але" важко не помітити певну тугу за втраченим прошарком інтелігенції, можете підитись чим пояснюється таке ставлення?
— Під ностальгією за старою інтелігенцією, я маю на увазі насамперед певний тип освіти, а саме гімназіаліний. Ідеться про таку модель загальної освіти в якій домінантну роль будуть відігравати саме історія, мова, література і що саме важливе, вона буде максимально розвивати гуманітарне розуміння світу.

За радянских часів гумунітарна сфера освіти. від середньої до вищої ланки була фактично нівельована. Всі хто отримав освіту, в той час були позбавлені
комплексного погляду на історію та її розвиток. Зовсім не приділялося уваги таким поняттям, як цілісність і спадкоємство. Притаманний тому часу спосіб викладання давав факти, але давав жодного розуміння закономірностей.

Більше того були відсутні такі найелементарні дисципліни, як логіка і риторика, які є обов'яковими для якісної гуманітарної освіти. Також дуже важливим є розуміння мови і володіння нею. Я маю на увазі не бездоганне знання мови, а розуміння того, як вона створювалась і розвивалась і як вона продовжує це робити. Слід зауважити, що не менш важливим є також надання філософської освіти, яке в радянські часи було сконфужене пануючою ідеологією.

В результаті десятиріччями не відбувалося відтворення культурного поля, не кажучи вже про можливість побачити його в цілісності. Немає значення, чи знаєш ти факти і деталі, якщо не розумієш їх закономірностей. За Бертраном Расселом, ми зіштовхнулися з ситуацією коли освіта передбачала пізнання фактів, але не передбачала пізнання істини. Натомість справжнє пізнання фактів можливе лише після її пізнання.
Немає значення, чи знаєш ти факти і деталі, якщо не розумієш їх закономірностей.
ФоТО:
Ярослав КаРпенко
— Що такого особливого на вашу думку було в інтелігенції кінця 19, початку 20 століття?
— На початку століття інтелігенція займалась поширенням загальної грамотності і виробленням первинних суспільних інституцій та механізмів. Адже рівень доступу до освіти, чи прав та свобод більшості народу страшенно відрізнявся від освітченої частини населення. Виходячи з цього їх головна функція була в тому щоб поширювати елементарну освіту і грамотність, а також прикладати свою розумову працю до створення інституцій і систем.

Як правило весь свій час, вони присвячували розумовій роботі. Якщо хтось був вчителем, чи скажімо працював в громадській організації то це вже було його щоденне життя і його щоденні інтереси. Зрозуміло, що вони були більше заглиблені у своїх важливостях і можливостях, і мали час на те, щоб над ними працювати. Через те, що вони не були змушені перейматися питаннями виживання, з яким щоденно стикалися селяни і робітники; В них було відчуття місії і немов певного сану, що зобов'язує.

Тогочасна інтелігенція, як і всі інші стани і класи, з однієї сторони була виразніше обмежена, з іншої виразніше кристалізована і загалом формалізована в окремий прошарок. Так, часто вони були бідними і бідолашними, не мали ні грошей, ні можливостей, часто переслідувалися владою, але при цьому вони мали великий кастовий авторитет. Відповідно, у її представників був виразніший кодекс великих діянь і всі вони знали, що завдають певного формотворчого руху, творять націю і історію. Сьогодні напевно немає жодної подібної групи людей, яка була б здатна формувати виразні вектори для розвитку суспільства.
— Яка різниця між тогочасною інтелігенцією і сучасною. Тому що з вашої відповіді стає зрозуміло, що її цілі формуються виходячи з соціального контексту, а на разі є очевидним, що він суттєво змінився.
— Звісно тепер все змінилося. Тепер інший спосіб поширення інформації і досвіду, взагалі інша метода організації часу і творчості. Думаю головна роль сучасної інтелігенції полягає в тому, щоб творити паралельні реальності в культурі, літературі і науці. Між тим займаючись всім тим сьогодні, ніхто не сподівається на якийсь великий результат. Частіше за все, все продукується за для самого факту існування літератури, кіно і візуального мистецтва як такого. Через що, в кожному окремому випадку, той чи інший доробок може діяти сильніше, або слабше. Разом, з тим я не думаю, що сьогодні вона стала менш ефективнішою за результатами своєї діяльності.

Варто розуміти, що раніше було набагато більше невідомого і невідкритого. Зокрема, був час великих духовних пошуків. Всі люди, які працювали в тогочасному культурному полі неначе були задіяні в важкій видубувній промисловості. Вони немов були шахтарями і сталеварильниками і творили ту велику масу культури. Власне, 19 і перша половина 20 століття то були періодом нароблення великих відкриттів і великого матеріалу, як проблемного, так і культурного. Саме завдяки знахідкам і відкриттям, тих хто творив в той час, ми сьогодні маємо постмодернізм. Адже зараз ми маємо тони накупоної руди від культури і можемо бавитись і гратися нею, переставляти її вуглинки місцями, складати них в різні візерунки, чи гратися з рівнем екологічності та очищення.
Фото:
Ярослав Карпенко
— На вашу думку саме освіта є ключом для фомування нової генерації інтелігенції?
— Для того щоб формування відбувалося на рівні групи, а не обмежувалося
одиничними самородками, мусить бути освіта, яка зрощуватиме на традиції.
Така освіта мала б дозволити немов на ліфті піднятися на рівень усвідомлення всіх можливостей, які сьогодні перед нами відкриваються. Піднявшись на дах усвідомлення, ми принаймні отримаємо можливість заглянути у всі вікна попередніх наробків, щоб орієнтуватися на чому, ми все ж таки стоїмо. Лише після цього, ми зможемо подивитись на навколишній світ з висоти пташиного польоту чи літака і побачити цілісність.

Освіта такого типу мала б бути не про накопичення розпорошених знань, а скоріше про певну екологію мислення. На моє переконання лише завдяки екології пізнання можно сформувати для себе уявлення про закономірності і взаємозв'язки в культурі та суспільстві. Ідеться про освіту, яка б мала прищеплюватись не лише в спеціальних закритих школах для дітей інтелігентів, а і бути доступною для ширших груп споживачів середньої та вищої освіти. Однією з найбільших проблем теперішнього часу є аж ніяк не брак інтелектуалів, а передусім брак можливості бути зрозумілими з точки зору загалу. Зрештою ідеться про брак здатності в считуванні сенсів, які транслюють інтелектуали.
Однією з найбільших проблем теперішнього часу є аж ніяк не брак інтелектуалів, а передусім брак можливості бути зрозумілими з точки зору загалу.
Місто і гори
— В ваших книг проступає як любов до гір, так і зацікавленість до міського контексту, як в вас вживаються такі протилежності?
— Мене завжди праваблювала будь-яка гориста місцевість і містова організація співіснування людей. Мені дуже довподоби поєднання вертикального гірського ландшафту з містовою організацією співіснування. Саме тому для мене своєрідним орієнтиром та ідеалом є малесенькі містечка десь в Італії, що знаходяться в Альпах, Апенінах, чи ще десь. Зазвичай саме серед гір людскому зору відкривається недоступна і недосяжна природа. Через це поєднання міста і гір для мене є дуже органічним і якоїсь великої суперечності між ними в мене немає.

Разом з тим, навіть якщо в такому містечку проживає кілька сот, чи кілька тисяч людей там все одно працює міський суспільний договір. Власне, моє дитинство пройшло у такому місті, яке відповідало цьому договору ще з давніх часів. Незважаючи на те що в радянські часи з нього намагались зробили чернове всіми забуте смт (селище міського типу), воно є одним з найдавніших міст Карпат, а договір про співіснування, права і свободи, волі і привілеї були в ньому міськими ще від 16 століття, від тоді, як поселення отримало правовий статус. Йдеться про Делятин, яке є одним 6 найстаріших міст Гуцульщини. За вийнятком містового центру, воно розташоване посеред гір, де перед тобою розкриваються велетенські простори, а накруги природа: ліси, ріки.
Листівка з зображенням Делятина, 1931 рік
— Що в вас здатні привідкрити гори?
— Мені здається, що все закладене в горах є передусім у самій заставці. Коли перед вами відкривається вертикально організована площина то вся організація вашого ока, зорових нервів і всієї зорової зони стає трохи інакшою. Взагалі вони сприяють розрізненню відмін варіативності густини. Адже навіть якщо на маленькій ділянці простору є кілька гір то важко не помітити іншість кожного схилу і долини. В такий спосіб, вони слугують певному дробленню і відділенню, водночас будучи тим спільним знаменником, який здатен об'єднувати різноманітності.

Для порівняння, якщо ми візьмемо анологічну за розміром ділянку степу то в очі відразу впадає те, що вона є куди більш монолітнішою, ніж ця подробленість через гірський рельєф. Хоча б тому, що кожен схил в залежності від того дивишся, ти на нього зі сторони заходу, чи сходу отримує зовсім інший вигляд. Все ці чинники в сумі сприяють різноманітності гірського ареалу.
Коли перед вами відкривається вертикально організована площина то вся організація вашого ока, зорових нервів і всієї зорової зони стає трохи інакшою.
— Повертаючись до тематики міста, чи є у вас власний підхід, який допомагає вам наблизитись до розуміння того, що являє собою душу міста?
— Буваючи в різних містах, я все намагався з'ясувати для себе наскільки та чи інша споруда вписується у у навколишній ландшафт та якими були ті ідеї та наміри архітекторів, які їх будували. Як правило пориви якими керуються архітектори за для того, щоб втілити конкретний задум, часто є куди цікавішими самого завершеного архітектурного творіння.
Окрім цього, я завжди хотів собі уявити як живуть люди які населяють конкретно місто від ранку до вечора. Власне, що їх в ньому тримає, яка система ритуалів і повторювальних речей робить цей міський колектив особливим.

Переконаний якщо хочеш пізнати місто, треба зрозуміти, яке відношення воно має стосовно до життя своїх околиць. Потрібно дізнатись яким від ранку до вечора є ритм життя тих людей, які там живують, чи працюють на виробництві, і які водночас не задіяні у ритмах ділового і історичного міста, адже їх ритми диктують своє. Також, варто поглянути на місто через містобудівну призму, щоб зрозуміти, які взагалі ідеї будівль були запропоновані і які з них відповідно були зреалізовані. Від так не зайвим буде дослідити, чому від одних ідей відмовились, а не навпаки і чому вони не були потрібні.
Як правило пориви якими керуються архітектори за для того, щоб втілити конкретний задум, часто є куди цікавішими самого завершеного архітектурного творіння.
— Чи залишилось ще в Франківську якісь речі, які вам цікаво було б збагнути?
— Для мене досі залишається загадкою, що насправді робили для своєї радості станіславівці на початку 20, або у 19 столітті. Зрозуміло, що їх ритм життя повторював все те, що було загальноприйнятим у цьому окрузі Європи: смачна їжа, насильство та зневага, поодинокі випадки неймовірного благородства. Очевидним є той факт, що основні рухи і кроки людського життя є завжди підставово однаковими.

Однак коли ми говоримо про те, що називається історією, або літературою, треба зауважити, що вони отримують додатковий та особливий сенс коли базові та вічні речі проявляються у тому, чи іншому колориті пов'язаному з певним місцем і часом. Саме на цих речах і будується цікавість історій.
Івано-Франківськ на початку 20-го століття
Пандемія
— Чи стала для вас пандемія короновірусу стимулом шукати відповіді на екзистинційні питання ще наполеглевіше?
— Для мене ні, тому що для мене те що відбувається є закономірним. Ще 15 років тому, я почав писати про нову епоху в історії світу коли віруси стають найуспішнішою біологічною формою на землі. Зрештою вони найбільше відповідають тому прискоренню, що відбувається. Більше того, вони самі задають прискорення. Все тому, що по часу їх зміна поколінь разом з адаптацією, мінливістю і спадковістю відбувається настільки швидко, що її не можливо порівнювати ні з чим іншим.

Навіть якщо виходити з біологічної точки зору то вірус передусім є інформацією, яка заключена в маленьку капсулу. Насамперед життя вірусу відбувається на рівні генотексту саме тому до сучасного інформаційного світу нічого не пасує краще ніж вірус.
До сучасного інформаційного світу нічого не пасує краще ніж вірус.
Фото
Ярослав Карпенко
— Чому віруси нас можуть навчити людство?
— Якщо говорити про якісь світоглядні етичні речі то найбільша вага вірусів може бути в тому, щоб збити гомоцентризм. Справа в тому, що люди помилково повірили, що вони все вирішують і контролюють і саме вони є в центрі всього світового існування. Взяти хоча б те, що люди вирішили що мають право визначати, щоз ким робити: кого плодити, а кого знищити.

Водночас знайшлася форма існування, яка нагадала, що ми не єдині на цій планеті. Дуже повчальним буде пригадати, що є ще хтось, хто має свої власні інтереси, які можуть цілковито не співпадати з нашими. Коли до нас прийде розуміння того, що ми не в центрі світу то зможемо також розуміти, що світ існує ще і для когось крім нас.

Нам залишається осягнути, що є різні форми буття, які повинні співіснувати. Не менш важливим, є розуміння того, що співіснування, як і набуття завжди пов'язане з втратою. Просто потрібно усвідомити, що не все у світі та у житті вирішується нашими бажаннями і інтересами. Ми маємо нарешті збагнути, що є вага і рівновага і що багато чого, з того, що ми так сильно хочемо, не лише не може так бути, але і не мусить.
Ми маємо нарешті збагнути, що є вага і рівновага і багато чого, з того, що ми так сильно хочемо, не лише не може так бути, але і не мусить.
— Ви почали нашу розмову з того, якою бачилась вам професія письменника в дитинстві. Чи не могли б ви поділитись, тим як ви бачите свою професія вже після того, як написали ряд відомих творів і отримали Шевченківську премію по літературі?
— З того часу мало, що змінилося (сміється). Моє теперішнє уявлення досі зводиться до того, що письменник це людина, яка побачене прагне перевести в мову слів і в формі розповіді подати тому, хто б це сприйняв. Єдине що, я перестав сподіватися на якийсь надзвичайний змінотворчий ефект від своєї літератури. Все частіше я починаю схилятись до того, що справжня література, чи мистецтво є ближчими саме до філософії, ніж до чогось іншого. Всупереч тому, що Ленін казав, мов марксизм є не просто філософією, а певним керівництвом до дії, я пережив розуміння того, що література все ж таки в більшій мірі є саме філософією і аж ніяк не керівництвом до дії. На своєму прикладі, я переконався в тому, що все на що здатна література зводиться до того, щоб в окремий час вплинути на окремих людей. При цьому сподіватися, що за її рахунок, ти досягнеш якихось місіонерських цілей чи завдань - не можливо.
Фото: Ярослав Карпенко
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Юлія Загурська
Редактор