Владислава Осьмак
Києвознавиця
Ми поспілкувалися з києвознавицею Владиславою Осьмак, аби спробувати з'ясувати, де ховається дух справжнього міста, наскільки зберіг атмосферу минулого повоєнний Хрещатик, довідатися, звідки бере коріння нарікання на провінційність київської архітектури, а також чому столичність – це не лише привілей, а й обов'язок.

Фото обкладинки: Культурний проект
Самобутність
— Що для вас означає бути киянкою/киянином, і що, власне, криється під поняттям столичності?
— Я маю двояке трактування. З одного боку, воно максимально інклюзивне: кияни – це всі, хто живе в місті Києві. З іншого, це вужча категорія: люди, які мають сімейну історію в Києві, знають історію міста, бережуть його традиції і, що дуже важливо, є носіями його культури.

А столичність – це й привілей, й обмеження, і навіть обтяження. Думаю, якби Київ мусив втискатися в прокрустове ложе Закону «Про столицю України – місто‐герой Київ», деякі речі тут відбувалися би значно простіше.
— Які вулиці зберігають атмосферу справжнього Києва? Та який він, справжній Київ?
— «Справжній» Київ – уявна конструкція, міраж. Зазвичай під словом «справжній» мають на увазі «той, який був за часів мого дитинства чи юності», і тоді це спогад про себе в інтер'єрі міста, яке здавалося більш дружнім, відкритим, романтичним. Тобто ми накладаємо на міський простір «олюднені» характеристики. Або ж місто сприймають як комплекс ідей, засвоєних, зокрема, з літератури: «вічне» місто, святе місто тощо. Та майже завжди «справжній» Київ – це спогад, це про минуле, а не про сьогодення.

Утім, в усіх цих умоглядних конструкціях є дещо спільне: «справжній» Київ – це безпечне, зелене й зручне місто. У цьому й відповідь. Але ця атмосфера, звісно, присутня і в реальному Києві, наприклад, у кварталах, де збереглася малоповерхова забудова (не лише 19‑го – початку 20‑го століття, а й, скажімо, 1930‐50‑х років). У дворах триповерхових будинків десь на Дарниці чи у кварталах хрущовок – де‑небудь на Вітряних горах – можна цілком відчути цю безпечність, неспішність, олюдненість.

До речі, ці ознаки «справжнього» Києва внутрішньо пов'язані зі стереотипними уявленнями про столичність та провінційність. На відміну від столиці, яка невпинно поспішає, живе в нервовій напрузі, «справжній» Київ – неспішний, дещо сонний, а розкішна природа просто‑таки спонукає до лінощів і розслаблення… Знову виходить, що концепт «справжнього» Києва – це певна екзистенційна туга за втраченим раєм.
Концепт «справжнього» Києва – це певна екзистенційна туга за втраченим раєм.
— Якщо уявити, що райони Києва мають свій темперамент, то який темперамент має Поділ, який ви неодноразово досліджували?
— Звісно, у багатьох районів є свій «характер». Це пов'язано з ландшафтом і домінантними функціями певного району. Поділ я більше практикую, ніж досліджую: працюю на Подолі вже понад тридцять років. Григір Тютюнник у повісті «День мій суботній» називав Поділ «найдемократичнішим». Поділ – більш відкритий, вільний. Не такий заможний (принаймні так було донедавна), торговий, гомінкий. Не забуваймо, що протягом кількох століть на нього глибоко впливає не лише ринкова торгівля та ярмарки, а й університет – Києво‑Могилянська академія. Гоголівського «Вія», мабуть, пам'ятають усі. А от чи є дослідження про те, як впливають нинішні студенти Могилянки на розвиток кав'ярень та барів у центрі Подолу?

Сьогодні Поділ, якщо говорити про історичну його частину, – переважно туристичний. Це змінює економіку: на вулиці Сагайдачного, наприклад, з'являється дедалі більше ресторанів. Тобто формується справжня туристична інфраструктура, якою також користуються місцеві мешканці, і це добре. Туризм не може бути успішним там, де для місцевих мешканців уже нічого не залишилося. Пішохідність Контрактової цей баланс порушила: місцеві страждають через шум. Проте на площу повернулися ярмарки, які були її суттю протягом багатьох століть.
— Яке ваше ставлення до псевдоісторичної архітектури, наприклад, Воздвиженки?
— Це злочин проти історичної забудови. Поясню: люди не надто розбираються, де справжнє старе, а де імітація. «Красиво» – ось, що визначає ставлення. У такому контексті доводити, чому саме ось ця кривенька стара будівля важливіша за новобудову – стає зовсім непросто. Автентична забудова стає дедалі беззахиснішою.

А втім, цей район виявився важливим для економіки міста: популярні ресторани, кав'ярні, галереї. Усе це точно не влізло би в старі одно‐дво‐триповерхові будинки Гончарів і Кожум'як. Ставлення до нової Воздвиженки нехай кожен сам визначає, виходячи з власних цінностей та вподобань. Але мені страшенно шкода, бо зі знищенням старої забудови зник у певному сенсі історичний та культурний феномен із тисячолітньою історією.
— Чи не шкодять київській ідентичності та самобутності порівняння з Берліном?
— Дуже хороше запитання. Думаю, не шкодять. Років двадцять тому іноземці порівнювали Київ із Парижем 60‑х, а сьогодні – завдяки рейвам та іншим субкультурам – порівнюють із Берліном. Це нормально. Головне — це не сліпо копіювати, а розвивати власне, унікальне.

Я маю дуже сильне переживання, пов'язане з київською ідентичністю, і це ідентичність міста як столиці незалежної України. В одну з ночей у лютому 2014‑го на Майдані до мене звернулися двоє чоловіків:

― Пані, ви звідки?

― Я – киянка.

― Ось бачиш, я ж казав тобі: Київ не спить!

Тоді я гостро відчула, що це місто – з усім тягарем його історії, з усіма ідентичностями минулого, за які хтось зараз бореться, а хтось відкидає, – нарешті стає саме собою, столицею нашої держави.
Це місто – з усім тягарем його історії, з усіма ідентичностями минулого, за які хтось зараз бореться, а хтось відкидає, – нарешті стає саме собою, столицею нашої держави.
Провінційність
— Чи здатен Хрещатик, відреконструйований після Другої світової війни, замінити нам його довоєнну атмосферу?
— А якою була довоєнна атмосфера Хрещатика? Ділова вулиця з безліччю магазинів, жвавим рухом транспорту, юрмами людей. Вужча, ніж нині, з гарною, милою, типово київською малоповерховою забудовою.

Вулиця стала ширшою, на ній з'явився легендарний каштановий бульвар, додалася функція фланерства. Усе решта, змінивши зовнішність, за своєю суттю те саме: торгівля, юрми, жвавий рух…
Хрещатик до Другої світової війни
— Чи можна сказати, що околиці Майдану Незалежності за часів Союзу були навмисно забудовані провінційною архітектурою? Ідеться про три будівлі на розі Михайлівської, Малої Житомирської та Софіївської.
— Згадані вулиці – це не околиці, це якраз Майдан і є. Тобто цими будівлями утворюється візуально замкнений простір центральної площі. І вся повоєнна забудова «по краю» Майдану виконується в одному масштабі й утворює ансамбль. Винятком є пізніша Будівля профспілок: ця споруда масивніша й важча, ніж решта будинків у цій частині площі, однак і вона врівноважується будівлею Головпоштамту, і разом вони утворюють свого роду «портал», через який розкривається простір Майдану.

Мені здається, з роздачею оцінок – «провінційне», «столичне» – треба бути дуже обережними. З одного боку, далеко не все у радянській архітектурі погане: була школа, традиція. Тому й досі –хай там як ми псуємо ці будівлі перебудовами, добудовами, «євроремонтами» – можна відчути ритм, пропорцію, співмірність деталей.

З іншого боку, «провінційність» Києва – визначення, накинуте здебільшого «столичними» авторами. Звісно, порівняно з імперськими столицями, наше місто було не таким парадним, офіційним, регламентованим. Це погано? Ні! Навпаки. У цьому – свобода.

Тож чи варто нам через цю «провінційність» плекати комплекс меншовартості? Мені здається, відповідь очевидна. А цей комплекс таки є: побутує думка, що в Києві впродовж останніх трьох століть майже не з'явилося архітектурних шедеврів. А козацьке бароко? Андріївська церква? До речі, її цінність насамперед полягає в геніальному поєднанні архітектури та природного ландшафту. І саме це – гармонію рукотворного (урбаністичного) і природного ландшафтів – я назвала би головною цінністю старого Києва, тим, що дійсно потребує й осмислення, й артикуляції, і захисту. Наведу приклад: через масову висотну забудову з певних точок міста вже не видно деяких храмів, які раніше утворювали просторові акценти й орієнтири. Сьогодні в просторі доводиться орієнтуватися на хмарочоси. Якби ж то ще вони були гарні…
Через масову висотну забудову з певних точок міста вже не видно деяких храмів, які раніше утворювали просторові акценти й орієнтири. Сьогодні в просторі доводиться орієнтуватися на хмарочоси. Якби ж то ще вони були гарні…
— Чи стосується попереднє твердження готелю "Україна", проєкт якого був, очевидно, не найкращим серед представлених на конкурсі?
— Хрещатик, на мою думку, якраз позбавлений провінційності. Повоєнна відбудова була спрямована на надання вулиці нового, виразного акценту – репрезентації потуги й міці радянської держави. Вулицю формували як місце, зокрема демонстрацій і парадів. Просто вона, як і весь Київ тієї доби, за розмірами менша, ніж, наприклад, Москва. Але ансамблевість (а Хрещатик – це ансамбль), як на мене, якраз і є ознакою столичності в мисленні урбаністичного простору.

Готель «Україна», якби його збудували повністю згідно з проєктом, лише підкреслив би цю столичність. Свого роду «привіт» від Москви (адже й назва готелю була «Москва», і сам проєкт надто нагадує знамениті сталінські висотки). Сьогодні, з огляду на весь подальший досвід, увесь контроль та утиски, яким радянський (московський) уряд піддавав Україну та все українське, цей «привіт» має доволі зловісний вигляд. То, може, воно й добре, що готель такий, який є, – без башти та шпиля?
Нереалізований проєкт готелю "Москва" (нині готель "Україна").
Зберегти Київ
— Чи можна погодитися з твердженням про те, що ми щодня втрачаємо Київ?
— І так, і ні. Феномен міста якраз у тому й полягає, що воно живе, поки розвивається, змінюється. Щойно зміни припиняються, місто перетворюється на мертву зону (навіть не на музей, бо музеєфікація – теж форма життя). Так, дуже боляче читати про знесені старі будинки. За кожним із них стояла чиясь особиста, родинна історія, чийсь досвід, спогади. Так, страшенно бісить, коли через чергову «реконструкцію» зникають деталі, які створювали особливу атмосферу певного місця: дерева, ліхтарі, зупинки, сходи… Ніби хтось забирає частину мого життя. Бо проживання в місті – це безупинний досвід, який прив'язує нас мільйоном дрібниць, витворює нашу візуальну, тактильну й моторну пам'ять, наші власні «карти» міста, маршрути, наше глибоко індивідуальне відчуття місця.

Коли щось нове, до того ж, на жаль, не завжди якісне й справді нам потрібне, втручається в цей знайомий простір, це завжди викликає спротив. Бо сприймається як посягання на «моє». Емоціям байдуже, кому належить сусідня ділянка, на якій хтось будує багатоповерхівку. Я хочу бачити сонце! Тобто нам боляче, бо ми не обмежуємо поняття «свого» стінами квартири. «Моє місто» – чули ж таке, і не раз? Спротив змінам – це прагнення захистити своє, себе. І мистецтво ухвалення рішень про зміни мало би враховувати це розуміння особистого досвіду, розуміння цінності людини, зрештою. Інструменти для цього є, зміни вже відбуваються, я думаю, і ми колись цього навчимося.

Збереження Києва має полягати не лише в захисті історичної забудови (сьогодні до цього поняття вже варто додати й чимало об'єктів радянської доби), а й у захисті довкілля та людини: створення по‑справжньому безбар'єрного середовища (привіт радянській традиції будувати підземні переходи!), у зміні автомобілецентричної ідеології на людиноцентричність (пішохід – велосипед – громадський транспорт – приватне авто), у створенні тимчасових зелених зон на закинутих ділянках. І щось треба робити з «Київзеленбудом» та їхніми методами…
Сінний ринок у Києві, зруйнований за незалежної України.
Проживання в місті – це безупинний досвід, який прив'язує нас мільйоном дрібниць, витворює нашу візуальну, тактильну й моторну пам'ять, наші власні «карти» міста, маршрути, наше глибоко індивідуальне відчуття місця.
— Які підходи до міського планування Україні варто запозичити з двох попередніх епох?
— Найперше, що спадає на думку, – Київ розростався вшир і поволі ріс угору. Особливо відчутно це, звісно, саме зараз. Але й протягом попередніх століть місту довелося пережити чимало радикальних змін. Тут і природні причини – пожежі й повені, і зміна адміністративного статусу – губернський центр, радянська столиця. Рельєф диктує функцію: наприклад, укріплення Київської фортеці збудували саме на Печерську, бо це південний напрямок, а саме звідти очікували загрози. Функція диктує характер населення та спосіб життя – більш регламентований (пов'язаний із деякими обмеженнями, як це було в межах так званої еспланади, територій поряд із цитаделлю, де до певного часу було заборонено цивільне будівництво) або більш відкритий і вільний, як на околицях, на хуторах.

Не думаю, що варто «запозичувати підходи». Механічне застосування навряд чи виявиться дієвим, бо умови надто змінилися. Крім того, ці підходи і так присутні в структурі міста: районуванні, домінантних функціях територій тощо. Наприклад, Липки сформувалися й продовжують бути елітарно‑урядовим районом. Хрещатик, відколи став центральною вулицею міста, де суміщаються адміністративна, парадно‐репрезентативна, торговельна функція з дозвіллям та фланерством, таким є і зараз.

Якщо дуже узагальнювати й спрощувати, то Київ першої половини й середини 19‑го століття описували (згадаймо Миколу Лєскова) як «чиновно‐військовий». Водночас це місто найбільшого ярмарку краю – Контрактового, де в кращі часи, щонайменше до 1830‑х років, збиралася аристократія й інтелектуали, де відбувалося дуже яскраве культурне життя. Київ другої половини 19‑го й першого десятиліття 20‑го століття – величезний промисловий і транспортний вузол. Але Київ також був містом, на чию культуру серйозно впливав університет. Далі – війна, війна, війна, руйнування устрою, репресії, зокрема й щодо простору міста та архітектури. Нова столиця, у якій так жорстко, а часом і жорстоко, розправлялися з минулим. І знову війна. Пів Києва знищено.

Нове – радянське – містопланування й будівництво мислить у же не вулицями, а мікрорайонами. у радянський час, попри всю ідеологічну і пропагандистську балаканину на тему "всім – все", доступ до житла був обмежений і регламентований. Але якщо в часи Російської імперії ця обеженість була пов'язана переважно з фінансовими можливостями городян, то в радянський час доступ до житла претворюється ще й на спосіб контролю: поводишся добре, гарно працюєш – рано чи пізно можеш отримати власне житло.

Радянський підхід до містопланування позначений дуже вільним використанням землі: мікрорайони – це величезні простори між будинками, випалені сонцем порожні нефункціональні «зелені зони», які сьогодні активно забудовують. Я не виправдовую нинішню, часто руйнівну для середовища, забудову, але в ній є своя логіка: місто не буде комфортним, якщо в ньому потрібно долати надто великі відстані.
Генплани Києва за часів Російської імперії та Радянського Союзу
Місто не буде комфортним, якщо в ньому потрібно долати надто великі відстані.
— Чи потрібно берегти пам'ятки соцмодернізму й мозаїки?
— Обов'язково! Це частина нашої історії. Наше місто так багато втратило з минулих епох, що деякі періоди аж надто «віртуальні». От спробуйте, наприклад, показати комусь стародавній Київ домонгольської доби. Ландшафт, тексти й археологія в музеях. А у фізичному просторі міста? Софія Київська й ще кілька храмів. Тут без VR не обійтися…

Тому те, що може розповісти про минуле (навіть таке недавнє, як радянське), дуже бажано зберігати in situ, на місці, у контексті. Це, зрештою, урізноманітнює простір міста, дає нам розуміння умов, у яких жили люди. Я навіть малі архітектурні форми зберігала би – ліхтарі, огорожі в парках, лавки, павільйони на зупинках громадського транспорту. Усе це – окремі літери, з яких складається книга міста.
Ліхтарі Маріїнського парку
Ліхтарі, огорожі в парках, лавки, павільйони на зупинках громадського транспорту. Усе це – окремі літери, з яких складається книга міста.
— Як ви ставитеся до новобудов та багатоповерхівок у Києві, які за своїм масштабом аж ніяк не людиноцентричні?
— Якщо коротко – погано. Зрозумілі причини їхньої появи: дорога земля, прагнення визискувати якомога більше з кожної ділянки під забудову. Але ці «китайські стіни» не лише роз'єднують людей, які живуть у багатоповерхівках, а й надто впливають на довкілля, яким користуються інші люди. Вентиляція, інсоляція, навантаження на комунікації – це стосується всіх нас.

Останнім часом я стала страшним апологетом хрущовок. Знати всіх сусідів, мати можливість вийти у двір – зелений, з деревами і травою, а не встелений зеленою гумою, – саме це, а не життя у двадцятиметровій «камері» на двадцять п'ятому поверсі, мені сьогодні видається привілеєм.
Знати всіх сусідів, мати можливість вийти у двір – зелений, з деревами і травою, а не встелений зеленою гумою, – саме це, а не життя у двадцятиметровій «камері» на двадцять п'ятому поверсі, мені сьогодні видається привілеєм.
Карантин
— Чи змінилося у вас сприйняття власного та міського простору в умовах карантину?
— Якщо власний простір не лише помешкання, то, на щастя, мій виявився рятівним: тихі вулиці поряд, де можна пройтися й не зустріти жодної людини, зелені зони, уздовж яких можна гуляти. Тож із побутової точки зору все навіть добре. Водночас простір сильно звузився, і так, мабуть, у більшості людей, які працюють дистанційно: я вже два місяці майже ніде не була, не знаю, який мають вигляд ті частини міста, куди неможливо дістатися пішки. Розумію, що моя карантинна «картина світу» дуже відрізняється від досвіду тих, хто працює і якось пересувається містом, і тих, хто втратив роботу, і тих, хто… і так далі. Цей досвід дуже різний у різних людей, і, припускаю, це створюватиме труднощі при поверненні до «нормального» режиму життя.
Я вже два місяці майже ніде не була, не знаю, як виглядають ті частини міста, куди неможливо дістатися пішки.
— Які виклики та можливості приховує в собі карантин для міста?
— Карантин знову змусив мене замислитися, зокрема, про недоліки моноцентричного міста, відсутність пішохідної та велосипедної інфраструктури. Велосипедистів на вулицях явно побільшало. Я теж користуюся велосипедом, коли маю змогу: транспорту трохи поменшало, то й дихати можна, і їхати. Велосипедний досвід виявився досить позитивним. Якби ж то в цього позитиву причина також була позитивна…
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Людмила Кравченко
Редактор