Роман Мінін
Художник
Зрозуміти український Схід
Про Героя
Роман Мінін — один з найвідоміших українських митців. Народився 1981 року в Димитрові Донецької області. Художник-монументаліст, стрит-художник, графік, фотограф, автор об'єктів та інсталяцій, використовує VR-технології.

Із другої половини 2000-х років розробляє тему шахтарства, що втілюється в різноманітних техніках і формах. Роботи Мініна вже перетворилися на окремий феномен українського сучасного мистецтва і висловлювання про ідентичність, повсякдення та реальність українського Сходу.

Розмова з Романом Мініним є частиною нон-фікшн книги "Я змішаю твою кров із вугіллям" (Київ: Наш Формат, 2020) Олександра Михеда, що побачила світ завдяки дворічній експедиції автора Сходом України. У книзі думки письменника перегукуються з висловлюваннями місцевих активістів та інтерв'ю з українськими інтелектуалами, пов'язаними з цим регіоном: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Володимиром Рафєєнком, Оленою Стяжкіною та, власне, Романом Мініним.

Роман Мінін: Регіональний міф
Скільки Донбасу років? Більше сорока? Значить, особлива донбаська ідентичність є. Якщо території, будь-якій, понад сорок років, на ній народилися три-чотири покоління, у будь-якому разі буде власна ідентичність. Це вже природне явище, більше за щось просто вигадане. Географія дуже впливає на менталітет і формує його, архітектура формує, коло спілкування формує; звісно, формуються «місцеві» цінності. Усе пізнається у порівнянні, люди світ пізнають, порівнюючи те, що перед очима. Якщо люди не мають можливості подорожувати світом, бачити й порівнювати, тоді в них дуже маленький вибір циркулів, «порівнялок», таких собі умоінструментів пізнання світу. Складно говорити про світогляд із людиною, яка не бачила світу. Коли світогляд маленький, він стає точкою зору, маленькою такою крапкою, якою легко маніпулювати, це важливо розуміти, говорячи про особливості менталітету.

Не буду якісь міщанські думки вистрілювати, але одна все ж рветься назовні; от зараз ми сидимо в кафе — дивлюся: предмети стоять різні, от вони ж не просто тут стоять, адже колись це були предмети гордості, назвемо їх так, «предмети гордості», предмети-цінності. І от навіть за цими атрибутами можна багато чого сказати: коли, наприклад, у людей стоїть у шафі кришталь або старовинний бабусин годинник. Старовинний бабусин годинник XVIII–XIX століть мені трапився тільки в Харкові, у когось стояв, бо це було покоління якоїсь заможної родини з гарною освітою, інтелігенція зберігала бабусин годинник із покоління в покоління. У Донецькій області ви цього ніде не побачите, ніяких старовинних речей ні в кого немає і немає любові до старовини, що прищеплена повагою до коріння, бо коріння немає. Тому що... Дозволю собі висловити припущення, що десь 50 % людей завезли, саме завезли, добровільно-примусово чи примусово — неважливо як, обставинами теж можна примусити переїхати туди...

Ну, наприклад, мій дідусь із Білорусі, йому теж сказали: «У шахту або у в'язницю». З одного боку, це виглядало як міра покарання, а з другого — багато людей самі їхали на Донбас заробляти гроші. Шахтарям дуже добре платили. По суті, це Дубай, власне, якийсь час Донецьк був Дубаєм. Реально на зарплату можна було купити мотоцикл, грошей не шкодували ні на що. І їхали туди навіть кримінальні такі злочинці-романтики, які не любили роботу, але любили гроші. І якщо легально можна було отримувати кожного місяця таку суму, на яку за бажання купиш мотоцикл, то краще вже він відмовиться від своїх кримінальних пригод і піде працювати на шахту. Працюватиме «по-чесноку», отримуватиме якісь гроші. Тобто були й такі. Тому в нас у регіоні кримінальна романтика природно накопичилась і домінувала. Предмети цінності теж звідти, цього приховувати теж не можна, «по фені» розмовляло багато людей, так само просто й жили.

Коли світогляд маленький, він стає точкою зору, маленькою такою крапкою, якою легко маніпулювати
Робота Романа Мініна
Навіть етапи дорослішання дітей були цьому підпорядковані — малюки всі проходили через знайомство з новими предметами цінностей. Так і формувався образ мужчини, яким він має бути. А ще треба було пережити певні конкретні етапи дорослішання, такі собі чекпойнти. Багато чекпойнтів, зрозуміло, були придумані у кримінальному середовищі.

У підлітковому віці багато хто захопився західним кіно, яке транслювалося в підвалах відеосалонів, а пізніше по кабельному телебаченню. Це були бойовики і фільми про східні єдиноборства. І ми в компанії друзів придумали геройські ініціації через серію сміливих вчинків. У нас це називалося «шлях ніндзя». Мені це подобалося, в цьому був казковий ігровий момент. А в той час інші хлопці, які були в кримінальній тусовці, просто били один одному морди, скільки хто витримає ударів: у кого більше дірок у голові, той і крутіший. Ну, це коли дірки розміром із копійку, коротунами робили, такими уламками арматури. Ось така приправа. І махалися. У рукави засовували і ходили на збори. Це була така ініціація — просто один одному дірку поставити в голові. Зробити ковз­ний удар по шапці або просто ковзний удар по черепу, який десь завдає шрам товщиною в сантиметр, довжиною два-три сантиметри; зрозуміло, що кров ллється, бо це ж голова. Кров'яки багато, а шрам не такий уже й великий. Потім на цьому місці прос­то ніколи не росте волосся, тому шрам завжди видно. Будь-яка зачіска — і відразу видно шрам. Їх і ставили спеціально в одному місці, якось поряд, щоб було видно, скільки зарубок, скільки ді­рок у голові. Значить, чувак витримує удар, він «тримає удар» називається. Тобто чувак «тримає удар», якщо має сім дірок у голові. Якщо чувак іде і в нього сім дірок, значить, його треба боя­тися, а отже, поважати. Я можу довго ці всі правила перераховувати, всі подібні штуки. Скажімо, яка була ієрархія в ось цьому кримінальному угрупованні. Ділилися в основному по районах.

Треба було пережити певні конкретні етапи дорослішання, такі собі чекпойнти. Багато чекпойнтів, зрозуміло, були придумані у кримінальному середовищі.
Брат моєї мами, дядя Вовка, був бригадиром, тато працював підземним слюсарем, двоюрідний брат у шахті, ще один двоюрідний брат у шахті, всі дідусі й бабусі — усі працювали у шахті. У мене одна мама тільки в шахті не працювала, вона працювала в обчислювальному центрі, який нараховував зарплату шахтарям. Там були перші ЕОМ. І мама там працювала, сиділа, перевіряла помилки, яких припускався комп'ютер. Така маячня. Взагалі там сотні людей сиділи, просто перевіряли те, що видавав комп'ютер. Нащо тоді взагалі потрібен був комп'ютер? Ну, нехай, припустимо. Певно, він теж пришвидшував цей процес і зарплату вираховував. От... І я інколи ходив до мами на роботу, там дзижчали всі ці комп'ютери величезні. Подивився на це все — хайтек. І тато теж мене брав із собою на шахти. Він працював у Стаханові, дуже багато. Працював на центральній шахті. Ну, багато всього можна розповісти, це не для інтерв'ю, про це цілу книжку писати треба.

Ідентичність складається з предметів гордості, я вважаю так. Предмети гордості формують ментальність людини та її культурний код. Назвемо його так. Чим вона пишається. Їх можна вирахувати: зайти додому, подивитися, що стоїть на почесних місцях, що люди показують, демонструють, на що падає їхній погляд кожного дня, чому радіє їхнє око, що вони люблять, які історії згадують і як ними пишаються, те важливе, що сталося в їхньому житті. Описують найяскравіше, що з ними відбулося, оце й будуть їхні предмети гордості.

Візьму на себе відповідальність сказати, що все ж таки головний предмет гордості мешканців Донецької області — це здатність виживати. Вони від народження опинилися в жахливій ситуації, вони не винні, що народилися в такій дупі, з якої навіть виїхати важко.

Ідентичність складається з предметів гордості, я вважаю так. Предмети гордості формують ментальність людини та її культурний код.
Людині в житті потрібен стан потоку. Психологи так називають стан, коли людина забуває про їжу, забуває про тіло, про все, і вона виконує дуже важливу сакральну місію, і то настільки ризиковану, що може постраждати і померти. По-перше, це робота у важких умовах. У наш час на стані потоку заробляють величезні гроші. Особливо сфера комп'ютерних ігор зароб­ляє мільярди на тому, що людина переживає бажаний стан потоку, і комп'ютерна гра надає абсолютний замінник цього стану. Людина біжить, у неї стріляють, вона стріляє (війна ж завжди є сакральною грою з сакральною місією), вона грає у найголовнішу сакральну місію — у війну. І, граючи в цю війну, мужчина не може відчути більшого задоволення, ніж стан потоку, особ­ливо під час війни, коли або він, або його. І це напруга, духовна напруга, ми всі прагнемо відчути її в житті, для нас це дуже важливо.

Лише окремі люди заробляють цим гроші. Це артисти, виконавці, які реально переживають катарсис і повноцінний стан потоку: виступаючи на концерті, вони кайфують, і зала кайфує — все. Вони щасливі люди. Але не всім так добряче пощастило, як відомим музикантам або спортсменам, які своєю улюбленою справою заробляють гроші.

Цей стан потоку — тупо херячити в якихось екстремальних умовах на межі життя і смерті. Цілком чоловіча робота, тому що чоловік, мужчина, любить ризикувати життям. Що ризикованіше, то яскравішими будуть історії потім. Біля вогнища, як ведеться, набухатися і побитися — це все теж стан потоку, його має пережити кожен мужчина, бо навіть якщо порівняти успішні країни, то там стан потоку — це здебільшого, наприклад, якийсь екстремальний спорт. Або ще щось. Або війна чи наркотики. Так. Не будемо зараз у психологію занурюватися.

Людині в житті потрібен стан потоку.
З усіх сторін можна зайти в Донецьку область, але вийти вдається тільки через одну. А вийти, як на мене, треба лише через бажання: найперше — подорожувати і бачити в цьому сенс. Бо якщо в цьому сенсу не бачити, то все — ти заручник ситуації.

Після важкої роботи в шахті треба прийти додому і бути в адекваті, щоб просто, скажімо, не смоктати енергію з дружини і дитини. А щоб цього не робити, треба бути сильним. Треба ще мати достатньо енергії, щоб дарувати любов рідним. А якщо чоловік приходить із шахти, та ще набухався і вимагає до себе уваги, а в нього напад жалю до самого себе, а це кислота, що просто роз'їдає все. А коли напад жалю до самого себе накладається на напад жалю іншого до самого себе (у дружини теж якісь проблеми), то починається скандал. Скандали роблять нещасною дитину.

Шахта — це, певно, відсотків десять від усіх тих труднощів, які там є. І люди, зрозуміло, не відчувають, як іде час. А потім, коли він минає, життя минає, починається другий напад жалю до самого себе, ще більш тотальний. І так далі.

Уявимо таку зустріч. Чоловік приїхав звідкись у Донецьку область, він жодного разу там не був. От вони буцімто доброзичливо, звісно, за правилами зустрічають, доброзичливі, нібито добрі люди, але потім розмова може не вийти з якоїсь причини: припустимо, починають у Донецьку пояснювати свої якісь проблеми, а для того чоловіка це взагалі капець, якісь дурнуваті історії. Він не розуміє, що це предмети гордості ось для цього чоловіка, що він перераховує життєві труднощі з якоюсь гордістю, що він друга втратив у шахті вчора, що він сам ледь не загинув у шахті кілька разів. І це все — насправді гордість, він говорить не тому, що хоче забути, особисто він цим пишається. І навіть самі люди не розуміють того, що вони цим пишаються.

Після важкої роботи в шахті треба прийти додому і бути в адекваті, щоб просто, скажімо, не смоктати енергію з дружини і дитини. А щоб цього не робити, треба бути сильним. Треба ще мати достатньо енергії, щоб дарувати любов рідним.
РОБОТА
РОМАНА МІНІНА
Коли я починаю розповідати про 1990-ті, то з гордістю розповідаю про всі ті пригоди, як ми виживали, наприклад, в умовах, коли три роки немає газу, вимикали світло не просто на години — днями, тижнями світло було вимкнене. Телефон не працював. Ні, працював, тільки телефон і працював. А, води не було взагалі. Гарячої не було води. Досі немає води. Це скільки вже? Двадцять років немає гарячої води. А така проста вода йшла по дві години ввечері, з восьмої до десятої вечора йшла вода. Або взагалі не було води. От уяви: немає води, немає світла, немає газу; надворі літо, а всі пісяють-какають. А це все житлові квартали, і треба промивати хоча б унітаз. І ось ти приходиш зі школи, і йдеш займати чергу до колодязя. Стоїш дві години в черзі — вода в ньому закінчилася. Люди стоять, чекають. Займають чергу, ночують біля колодязя, поки в нього набереться вода. Потім сідаєш на велосипед, поїхав хліб шукати, поїхав у Караково — немає хліба, поїхав на хлібзавод на велосипеді — немає хліба. Добувати, добувати хліб. Хліб добув — усе. Сидиш удома при свічках, уроки вчиш, поряд у тебе за стінкою акордеоніст, учитель музики там, грає «Весна-весна прийде...». І от про оце при свічках люди сиділи і згадували. Романтика.

Мені здається, що був такий період, коли бабусі багато розповідали онукам свої історії, і всі ділилися предметами гордості, а предмети гордості, я так зрозумів, — це просто виживання. І от, коли виживали при цих свічках, не зрозуміло було, як куховарити, але куховарили всі: у нас був «шмель» такий, бензином заправлявся. І на балконі ми готували їжу; їжа — картопля варена, якісь каші, але ми вижили завдяки тому, що в нас були кури в гаражі. Я пас курей. Тато отримав травму в шахті, лежав у лікарні (був такий період, місяць-два), я сам ходив курей пасти, потім курей патрав. Я так швидко навчився патрати курей, що, бувало, приходжу з живою куркою, ставлю будильник, і мій рекорд — двадцять хвилин, і вона в мене вже вариться, просто ось у каструлі вже стоїть. За двадцять хвилин курку обпатраю, обскубу, вичищу, вона вариться. Отак завдяки куркам ми реально вижили, тому що в магазинах не було нічого, крім хліба і маргарину. Маргарину в той час наївся — дофіга. Пам'ятаю ці полиці: просто маргарин був, і більше нічого. І зараз я розповідаю це з гордістю якогось рідкісного, унікального досвіду. Але я розумію, що міг би замість цього досвіду отримати досвід спілкування з... Не знаю, мову якусь, хоч англійську, вивчити. Ще якусь корисну інформацію отримати. Мати можливість узяти до рук фарби і пензлі, у той час це було неймовірно дорого.

І потім, коли я захопився малюванням, ми пензлі робили самі — з коров'ячого вуха. Вуха коров'ячі купували. Я варив вуха, висмикував. Довго все це згадувати, мемуари.

Ми вижили завдяки тому, що в нас були кури в гаражі.
Коли я вперше в Харків приїхав, він мене вразив: принаймні тут хоч якісь будинки були старі. Мені це так сподобалося. Я цього не бачив, хоча насправді це — звичайний пітерський класицизм, нічого в цьому аж такого цікавого ніби й немає. І все ж мені здалося гарним це місто, бо з Донецьком не порівняти. І хай там хто мені що каже, я просто розчулююся, коли люди говорять, що вони люблять своє місто, люблять Донецьк. Ви, хлопці, просто звикли. Ну, реально, зізнайтеся, ви просто... Ну, найкращі роки життя, доля так склалася, минули там. Кохання, зустрічі, розлуки, ще якісь переживання — всі пов'язані з цим містом. Я вас прекрасно розумію. Але це все одно, що я скажу: «Я так люблю свій Димитров, так люблю!». Не знаю, що там, хлопці, любити, якби там не було зараз моїх батьків і зв'язку з моїм дитинством. Я люблю спогади свого дитинства.
Я просто розчулююся, коли люди говорять, що вони люблять своє місто, люблять Донецьк.
РОБОТА РОМАНА МІНІНА
Хто такий шахтар? Для мене це сакральний герой, а для системи СРСР — це біоробот, робочий організм, що обслуговує видобуток енергії для індустрії. Це люди, для яких що важче і складніше, то крутіше, то більш мужньо вони виглядають; і людей не налякати нічим, особливо війною. Тому війна насправді типу прикрасила Донбас. Із їхньої точки зору. Треба просто розуміти цих людей, у яких немає нічого в житті, їм нічого втрачати. Шахти позачинялися, працювати ніде, а мужиком бути треба. А тут війна. Так, звісно, я ж мужик. Дякую, класно, хоч війна є, піду хоч мужиком побуду. Це нормально.

Дуже багато людей не знають інших мов, професій у них немає — нічого. А мужиком бути треба. Це так примітивно, це Середньовіччя. Схоже на те, як папа Урбан ІІ закликав до Хрестового походу: «Земля та тече молоком і медом. Хай стануть нині воїнами ті, хто раніше був грабіжником, бився проти братів і співвітчизників. Хто тут злидарює, там стане багатим». І люди як прийшли з вилами, лопатами слухати цю промову, з тими ж вилами й лопатами і сльозами на очах відразу рушили в похід. Вони думали, що десь там, за рогом, Візантія, вони підуть і вилами розженуть усіх яничар, усіх турків — і звільнять усіх. Тисячі людей загинули намарне, через бажання втрапити в рай, бажання здійснити сакральний подвиг. А війна — це сакральний подвиг, війна за цінності. І це замість того, щоб зупинитися і сказати: «Стоп, чуваки, стоп, перезавантаження: проти чого ми воюємо? Зачекайте, стоп!». Їм не дали цього зробити. Тобто є якась сила, яка зупиняє цивілізацію, зупиняє розвиток. І цим силам абсолютно не цікавий ось такий розвиток подій, за якого відбувається переоцінка цінностей, переоцінка предметів гордості й усього іншого. Тобто якщо так добре прижилися одні предмети гордості, то, звісно, за них треба воювати, убивати і все таке інше, тому що на цих предметах гордості стоїть реальність, увесь світ.

Я б сказав, зараз справді йде війна з минулим. Це війна (для мене особисто) з предметами гордості, війна дуже жорстока. Такі війни відгукуватимуться довгі роки: помсту буде складно зупинити. Помста буде повзуча, передаватиметься через покоління. От що робити з помстою, я не знаю. Як зробити, щоб люди не мстилися одне одному?

Хто такий шахтар? Для мене це сакральний герой, а для системи СРСР — це біоробот, робочий організм, що обслуговує видобуток енергії для індустрії.
Кредит довіри, як символ любові, треба надати Донбасу. І він цього вимагає. Він воює, наче в шалі якогось підлітка, який хоче довести, що його обійшли увагою. Його не любили. «Ах, ви, суки, мене не любили! Я вам зараз отут весь посуд поб'ю. Ви не виявляли до мене жодного... знаку уваги. Так-от вам зараз!».

У фойє шахти була неймовірна інсталяція — величезна засклена клітка, в якій жили сотні хвилястих папужок. Шахтарі завжди зупинялися біля цієї інсталяції, дивилися на папужок і курили. Це твір мистецтва: образ шахтаря, який виходить, там стоїть, курить, дивлячись на папужок, ось ці його очі, вираз очей. Про що він думає? Він їх рахує? Чи що він робить? Ось це і є процес споглядання, умиротворення, замилування красою природи, так, це концентрована порція життя. Вони живі, вони щебечуть, вони кудись пурхають, вони — краса, символ гарного життя, а ще й пальми намальовані — асоціація з відпочинком, релаксом, раєм і тим усім. Знаєш, пташки, по суті, райські пташки, наче елемент раю. Мовчання, і цей погляд, коли шахтар дивиться на пташок, у цьому — дуже багато, у цьому немає відповіді, у цьому немає навіть запитання, в цьому є унікальна повнота життя шахтаря Донбасу. Донецький дзен.

Райські пташки, наче елемент раю. Мовчання, і цей погляд, коли шахтар дивиться на пташок, у цьому — дуже багато, у цьому немає відповіді, у цьому немає навіть запитання, в цьому є унікальна повнота життя шахтаря Донбасу. Донецький дзен.
РОБОТА РОМАНА МІНІНА