Знайти Олександра Ранчукова
Цього разу, аби ближче познайомити вас з Олександром Ранчуковим, ми поспілкувалися з його колегами та товаришами: фотографами Олександром Ляпіним та Олександром Глядєловим. Зі спогадів товаришів ви дізнаєтесь, як Олександр Ранчуков фотографував людей та архітектуру та чому своїми знімками київських 70-80-х випередив свій час.
Текст розмови
Олександр Ляпін
Товариш і колега
Не могли б ви пригадати, як познайомились з Олександром Ранчуковим?
— Ми познайомилися з ним, коли я працював в архіві Інституту історії архітектури. На той час я працював в Музеї історії Києва і саме писав одну роботу, присвячену місту. Під час самої роботи в архіві мені траплялось дуже багато старих негативів Києва на склі та дореволюційних фотографій.

Я працював у відділі охорони пам’яток і саме займався збереженням і вивченням історичної структури Києва. Зокрема наш відділ займався збереженням Ямської. Була думка зробити там заповідник, де були б збережені криті двори та кузні та інші деталі міського побуту і який би називався «Ямська слобода».

Над цим проєктом працював цілий колектив. «Укрпроектреставрація» навіть зробила великий макет цього району. Ранчуков допомагав нам з тим, аби відзняти цю місцевість. Власне, історична спадщина і була тим, на чому ми вперше спрацювались. Хоча, зрештою, з цієї ідеї так нічого не вийшло, можна сказати, що ще з 80-х Ранчуков фіксував Київ, який зникає.

Можливо, ви б поділились, яких саме негласних правил дотримувався Ранчуков, знімаючи архітектуру?
— Очевидно, що, знімаючи архітектуру, він був неабияк скрупульозний. Він вважав, що на знімку все повинне бути чітко зафіксоване, кожна деталь. Так, він знімав будинки, під’їзди, двері, вікна та орнаменти, зокрема маскарончики. Він ставився до архітектури як літописець, якому потрібно все зафіксувати та записати. Коли він фотографував будинок, він дуже цікавився його історією. Власне, його цікавило, хто жив в цьому будинку, які події навколо нього відбувалися. Тобто з ким та чим він був пов’язаний. В якомусь сенсі він був майже києвознавцем. Адже він не просто фіксував будинок, а проникав в його історію та суть. Його цікавив зміст місця, де стояв будинок, який мав опинитися на його фотографії.

Коли він проводив свої виставки, то завжди розповідав про все, що було пов’язане з тим чи іншим будинком, який був присутній на фото. Знав архітекторів, які його будували, і розумівся на архітектурних стилях. Ніхто не знімав Київ так систематично, як він. Чи не кожного дня він ходив містом, фотографував і залишив по собі купу негативів. При чому його знімки дуже різноманітні: вони нагадують собою історії етнографів, а також ілюструють та доповнюють міську історію як науку та дисципліну.

Фото: Олександр Ранчуков
Він не просто фіксував будинок, а проникав в його історію та суть. Його цікавив зміст місця, де стояв будинок, який мав опинитися на його фотографії.
А як стосовно людей? Адже в якийсь момент він їх теж почав знімати.
— Коли ми створили «Погляд», його занесло в соціальну фотографію і він почав знімати людей. До того вони були на його знімках як певний стафаж на фоні архітектурних пейзажів або для того, щоб завдяки розміру будинку можна було краще зрозуміти масштаб цього будинку. Він казав, що люди в епоху змін – це особлива тема.

В той час як всі знімали те, що називалось соціально важливими подіями, він просто знімав людину в місті. Здавалось, він робив звичайні знімки, де знаходилось місце для звичайних життєвих ситуацій, вулиць та людей. Іноді на його знімках бабка сидить з сокирою і п'є пиво чи селянка чекає автобуса на автовокзалі.

Раніше був жанр на кшталт «типи містян», можна сказати, що він повернув цей жанр. Окрім того, він не ловив мить, а фіксував час. Своїми знімками він хотів передати те, що було характерно для того часу. Власне, як люди вдягаються, як виглядають, як стоять в чергах за продуктами. Здається, його фотографія була поза подією і водночас в ній завжди був образ часу.

Фото: Олександр Ранчуков
Своїми знімками він хотів передати те, що було характерно для того часу. Власне, як люди вдягаються, як виглядають, як стоять в чергах за продуктами.
— Складається враження, що маєш справу з художником, який сам себе таким не визнавав.
— Так і є, хоча він цього не визнавав, але всередині він був художником. Більше того, в Україні він був майже авангардистом. Вже в 70-80-ті роки його художній погляд був дуже сильним та новаторським. Він знімав так, як ще не знімали на Заході. Якщо європейська фотографія прийшла до того, щоб фіксувати міські типажі людей лише в 90-ті роки, то він ще в 70-80-ті їх знімав. Зокрема Гурський вже після нього почав знімати подібне.

Цікавий момент, що Ранчуков був першим, хто створив фотогалерею в Україні. Вона розташовувалась на Андріївському узвозі і мала одноіменну назву «Фотогалерея на узвозі». Галерея проіснувала 2 чи 3 роки. У мене навіть там була виставка під назвою «Український лікувальник». Власне, була авангардистська фотографія, по якій щось царапалось і малювалось. Майже і не фотографія. Самі роботи він розкритикував, але виставив. Був навіть момент, що хтось одну фотографію умикнув. Саша казав, що це його вина, бо він не додивився.
До того ж той самий Гурський знімав у кольорі.
— Ранчуков казав, що колір – це зло. Навіть якщо ідеться про кольорову плівку. На його думку, колір лише заважає і дає зайву інформацію. Якщо зі знімку прибрати колір, то ми побачимо немов би його скелет і кістяк, а колір лише вводить в оману. Власне, кольорових знімків я у нього не бачив.
Мені розповідали, що ви допомагали Ранчукову у виданні книжок.
— В підготовці книги він був таким же неприступним, як і у всьому іншому. Коли я радив йому щось, що, на мою думку, краще виглядає, він категорично не погоджувався. Він не визнавав жодної сторонньої думки. Лише іноді я випадково натрапляв на його думку, і тоді він казав, що це гарно.

Зрештою, він видав книгу «Приближение к фотографии», в якій виклав всю свою філософію. Всі з його оточення допомагали зібрати кошти на її випуск. Під час своїх лекцій та майстер-класів я іноді зачитую з неї студентам деякі цікаві думки.
Наскільки його характер проявлявся в його домашньому побуті?
— В нього була маленька квартира, але все було на своєму місці: книги, пластівки, диски та фото на стінах. Він був педант, і в нього все було чітко. Його кімната займала лише 16 квадратних метрів, а кухня була за суміснисництвом фотолабораторією. На балконі в нього стояла невеличка кушетка, і якщо він не брав телефон, я підходив до його балкону, що знаходився на другому поверсі, гукав, і ось він вже виходить і відкриває двері.
Яким, зрештою, він був?
— Ранчуков був жорстким, впертим і дуже принциповим. Змінити його думку було майже неможливо. Весь час, скільки я його знаю, його відношення до фотографії та мистецтва залишалось незмінним. Він до кінця залишався вірний своїм позиціям. Зокрема, не вважав документальну фотографію мистецтвом. На його думку, це була фіксація часу та дійсності і не більше.
Фото: Олександр Ранчуков
— Зрештою, ви були в чомусь схожі чи, навпаки, відрізнялися?
— Аж ніяк, я був повна йому протилежність. Нам саме тому було цікаво спілкуватись одне з одним, тому що в нас до багатьох речей було різне ставлення і з приводу одного питання виникали різні думки. Як правило, я йому щось доводив, а він це не приймав.

Ми багато говорили про музику та абстракціонізм, який я люблю, а він взагалі не сприймав. З ним навіть сперечатись було приємно, тому що він інтелектуал. Хоча я не можу знімати так, як він, і зазвичай маю зовсім іншу точку зору з ряду питань, він мені завжди був дуже цікавий як людина з дуже широким світоглядом. Що там казати, Ранчуков був дійсно великою людиною, я таких майже і не знав.
З ним навіть сперечатись було приємно, тому що він інтелектуал.
Олександр Глядєлов
Товариш і колега
— Яким вам запам'ятався Олександр Ранчуков впершу чергу як людина?
— Ми з Ранчуковим жили практично на сусідніх вулицях. Я живу на Великій Васильківській, а він мешкав на Лабораторному провулку. Саме його вулицею я повертаюсь з пробіжки і кожного разу бачу Сашине вікно.

Загалом, він був дуже жвавий спорщик, завжди іронічний і з тонким відчуттям гумору. При чому іронія в нього дуже швидко змінювалась на сарказм. В якомусь сенсі він був емоційною людиною.

Також він був інтелектуалом та дуже багато читав. Глибоко цікавився східною філософією та культурою. Любив слухати музику, зокрема сучасну академічну, авангард і джаз.

До нього в гості завжди приходили учні та друзі, тож двері для відвідувачів в нього завжди були відкриті. Чай чи кава і бесіда – це він дуже любив. Будь-якого дня я міг зателефонувати і запитати, чи можна сьогодні зайти, і так само невимушено він міг заглянути до мене.

Дуже жвавий спорщик, завжди іронічний і з тонким відчуттям гумору. При чому іронія в нього дуже швидко змінювалась на сарказм.
Учні Ранчукова згадували про його безкомпромісність. Чи доводилось вам спостерігати подібне з його сторони?
— Справа в тому, що він був дуже впевнений в тому, що він робив. Коли він показував підбірки макетів до своїх книг, щоб почути думку своїх колег та друзів, доводилось багато-багато сперечатись. Він був абсолютно безкомпромісною людиною і вперто відстоював свою думку. Не погоджувався на жодні зауваження та поради. Через це іноді здавалось, що він дуже вперта людина. З часом розумієш, що це було ніщо інше, як крайня принциповість. В підсумку він міг визнати, що щось пішло не так, але кожну свою роботу він доводив до того вигляду і стану, який він собі запланував. Відтак, втрутитись в контент і контекст його праці було практично неможливо.
Яким він був як фотограф?
— Він був перфектний фотограф і до того ж один з найкращих друкарів України. Фактично самотужки він міг надрукувати знімок так, як мало кому було під силу. Ми по-різному друкуємо, і я впевнений, якщо б він друкував з моїх негативів, фотографії виглядали б по-іншому. Кожного разу на моїх виставках він казав, що надрукував би по-іншому, тому що один знімок вийшов дуже контрастним, а на іншому забагато темних відтінків.
Фото: Олександр Ранчуков
Кожну свою роботу він доводив до того вигляду і стану, який він собі запланував.
Що, на вашу думку, Ранчуков хотів відобразити в своїй міській, київській фотографії?
— Він фотографував Київ – місто, яке було і якого зараз вже немає. Я повторюю, він помер разом з тим містом, яке він любив, знав і залишив у своїх фотографіях. Фактично в своїх міських образах він зберіг 80-ті і 90-ті роки в тому вигляді, в якому він їх бачив.
Фото: Олександр Ранчуков
Він помер разом з тим містом, яке він любив, знав і залишив у своїх фотографіях.
— Як виявилось з розповідей його учнів, він також любив проводити час за містом.
— На цей відрізок часу припадає, так би мовити, остання частина його життя. До тяжкої хвороби він багато часу присвятив Поліссю і майже весь свій час влітку він проводив там. Він жив по різним селах, їздив на велосипеді і дуже багато фотографував. Навіть та його фотографія, яку формально можна назвати пейзажем, сповнена неабияких відчуттів і говорить про те, наскільки тонко він відчував природу. Його знімки природи аж ніяк не порівняти з так званою «салонною фотографією», де цінуються суто «красивенькі» пейзажі. Адже на Сашиних світлинах є відчуття, психологія і глибина.
Фото: Олександр Ранчуков
Його знімки природи аж ніяк не порівняти з так званою «салонною фотографією», де цінуються суто «красивенькі» пейзажі. Адже на Сашиних світлинах є відчуття, психологія і глибина.
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Анна Федорчук
Редактор