Зрозуміти український схід
Алевтина Кахідзе
«Коли мене представляють: "ось художниця з Донбасу", — мені хочеться сказати: "Привіт, як бачите, у мене немає рогів"»
Про розмову
Алевтина Кахідзе — одна з найвідоміших українських художниць. Народилася 1973 року в Жданівці Донецької області. Створює перформанси, мистецькі проекти, викладає мистецтво у школі. У квітні 2014 почала проект «Клубніка Андріївна», в якому через малюнки, тексти, аудіо розповідала про повсякденне життя своєї матері у Жданівці, що тимчасово перебуває під окупацією «ДНР». Алевтина відвідувала суди над беркутівцями у справах Небесної Сотні, створювала малюнки із засідань суду.

Розмова була підготовлена Олександром Михедом до його Нон-фікшн книги "Я змішаю твою кров із вугіллям", який уможливила дворічна експедиція автора Сходом України. У книзі думки письменника перегукуються з висловлюваннями місцевих активістів та інтерв'ю з українськими інтелектуалами, пов'язаними з цим регіоном: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком, Оленою Стяжкіною.


Алевтина Кахідзе
Що таке ідентичність?
Це ж не герметична коробка. Ідентичність проявляється під час кризи, коли тобі кажуть: «Ти такий-то», а ти кажеш: «Ні, я не такий». Це не замкнутий процес, ідентичність мінлива.
А.Кахідзе: Твоя місцевість викликає у знайомих чи родичів незвичні запитання. Приїздять рідні й кажуть: «Дивись-дивись, гори!». А це насправді терикони. Або на шахтаря кажуть: «Дивись-дивись, у дяді очі нафарбовані». А це пил в'ївся, і його, звісно, можна спробувати відмити, але ж за два дні знову в забій. І така незвична географія дає тобі підстави думати, що твій край якийсь особливий.
Ідентичність проявляється під час кризи
Коли почалася війна і на моїй вулиці жінці відірвало руку, а іншу жінку вбило, мене наче відкинуло назад у дитинство. У нас у дитинстві постійно хтось гинув. Це все було частиною мого життя.

У Жданівці була купа регресів, тобто виплат за травми, отримані на роботі. Ставлення до життя, як у тварини: ти не можеш планувати майбутнє, треба жити сьогоднішнім днем. Виникає пасивність.

Завжди у Жданівці була така атмосфера, що ти молодець, якщо зможеш звідти поїхати. А якщо після цього повернешся в Жданівку, то це ще гірше, ніж якби ти взагалі не пробував. Мама і мої сусіди взагалі не вірили, що я зможу вступити в Академію. Ніхто не вірив, що чогось можна досягнути своїми силами.

Існує якийсь жорстокий закон: у цих краях ти маєш бути, як усі, всі все мають робити однаково. А ти не можеш. Ти просто жінка, чи у тебе якась жахлива травма. І з цієї суперечності виникає загострене відчуття справедливості: щоб усі вклалися однаково, щоб усі все зробили разом і одночасно. Такий сильний правлячий клас, що у своїй безпорадності ми всі рівні й не розуміємо особливостей та важливості кожного окремо. Тому ми змушені вірити в силу справедливості.
Мама і мої сусіди взагалі не вірили, що я зможу вступити в Академію. Ніхто не вірив, що чогось можна досягнути своїми силами.
Я поїхала зі Жданівки 1991 року. І поверталася додому влітку, намагалася бачитись з однокласниками. У 1998-му в мене був підробіток у видавництві «Дніпро». І я просто офонаріла, що після закінчення робочого дня люди продовжували говорити українською. Я думала, що то якесь робоче правило було. З 1973 по 1991 рік я жила у Жданівці й не підозрювала, що українська може бути живою мовою повсякдення. Моя бабця ще говорила українською, а мати вже ні. Мова зникла за одне покоління.

Ніколи до 2004 року не було цих слоганів «Донбасс не поставить на колени», «Донбасс порожняк не гонит» і «Донбасс кормит всю Украину». Не пам'ятаю я такого. Усі почувалися тут наче в богом забутому місці. Ніхто не пишався тим, звідки він. Знайомі могли вільно казати, що вони зі Львова чи ще звідкись. У мене такого не було. Поки мене не питали, я нічого такого не розповідала. Розумію, що це моя внутрішня стигматизація була. Але коли мене представляють: «Ось Алевтина, художниця з Донбасу», — мені хочеться сказати: «Привіт, як бачите, у мене немає рогів».
Моя бабця ще говорила українською, а мати вже ні. Мова зникла за одне покоління.
Мама завжди казала: «У нас забезпечення першої категорії». Справді була купа продуктів. У таких моментах проявлялася особлива увага до Донбасу. Чому шахтарі приходили до Києва з протестами? Тому що в них забрали розуміння землі.

Батьки мого чоловіка мали городи під Кривим Рогом, завдяки цій землі вони виживали за часів Кравчука і Кучми. А шахтарі лишилися самі по собі. Мама розповідала, як люди забули якісь елементарні речі: як садити картоплю, наприклад.

Потім уже довелося згадувати, коли дали городи просто побіля шахт, які вже не працювали. Але люди позакидали цю землю дуже скоро. Поселення міського типу були позбавлені ідеї про те, що там може виникнути потреба тримати худобу чи щось вирощувати. Урбанізація вбила самостійність.
Урбанізація вбила самостійність.
Шахтар — це той, хто там народився. Іншого вибору практично і не було. Шахта — це особливе якесь місто. У дитинстві ми туди бігали. Уяви, прибігаєш, відкриваєш кран, а з нього тече газована солона вода. Там можна було отримати купу пільг. Але мій брат відмовився туди спускатися, займався іншими роботами. Тобто всім було зрозуміло, що звідти можна і не повернутися.

Вугілля було дуже багато. Якщо падав сніг, то наступного дня він був уже сірий. Коли наша бабця, яка працювала на шахті, померла, то мама не могла отримувати вугілля — вона там не працювала. Я росла в будинку, де не було газу. Щоночі мама розпалювала пічку. І вже потім мені казала: «Як мене взагалі в таке втягнуло?». Кожної осені мамі доводилося шукати шахтаря, який виписав би їй вугілля. Бо інакше його було не дістати. Ось тобі й «угольок» — він був повсюди, у нас на зубах, на снігу, однак якщо ти не був частиною цієї системи, то не міг його дістати.

Біля шахт завжди були найкращі клумби і ліхтарі. І якщо не знати, що це містечко з адміністративних і супутніх споруд навколо шахти, то можна було б переплутати його з містом Жданівка. Настільки краще воно виглядало.
Коли наша бабця, яка працювала на шахті, померла, то мама не могла отримувати вугілля — вона там не працювала.
Моя родина приїхала на Донбас у 1930-х, коли втікала від Голодомору. Містечко ж почали розбудовувати вже в 1950-х, тому що розвивалася шахта. Так і з'явилася більшість жителів — «волею партії, руками молодих». Тому і сформувалися дві категорії людей, і це зіграло ключову роль у нашій теперішній війні. Чому моя мама підтримувала Україну? Тому що її персональна пам'ять пішла в конфлікт із тим, що сусідня країна намагалася прищепити і нав'язати їм.

Якщо взяти Слов'янськ чи Дружківку з їхніми традиціями роботи з глиною, керамістами і взяти Жданівку, то в Жданівці взагалі нічого не буде. Нічого. Нічого, крім шахт. Це абсолютно штучно створене людське поселення, виключно навколо шахти. І то довкола шахти, яка зовсім не потрібна людям. Не потрібно стільки вугілля. Населенню 16 тисяч.
Я до кінця не можу пояснити для себе цю теперішню війну. Ключове питання: чи винне у ній населення? Вова, мій чоловік, каже, що так — винне. Чомусь же пропускна система саме на цій території — між Майорськом і Зайцевим, а не біля, скажімо, Покровська, де ти був. Так невже в Покровську цієї провини за війну немає?

Усе, що я знаю про війну, — це очима мами та її подруг, серед яких прихильниці «ДНР» теж є. Після того як перестали стріляти, приїхали мамині родичі з Горлівки, її тітка. Мама їм одразу каже: «Ну, що ми будемо хороводи водити. Ви за "ДНР" чи ні?». Вони кажуть: «Ми за "ДНР"». Мама: «Ясно. А я за єдину Україну. Давайте чай пити».

Серед маминих подруг величезна кількість тих, хто симпатизує «ДНР». От, наприклад, моя рідна вулиця Пархоменка. Будинків двадцять. Із них десь родини три, які, як вони це називають, за єдину Україну. Можеш собі це уявити?
А ті, які підтримують, теж роблять це різною мірою. Якщо, наприклад, чоловік пішов за три тисячі гривень стояти на посту — це одне. А якщо симпатизує «ДНР», це вже інше. Різною мірою. Якщо візьмемо 100 % населення, то розподілення, на мою думку, буде приблизно таке: 30 % мають проукраїнські погляди, ще 30 % — проросійські. Але люди можуть мовчати у Слов'янську проти української влади і так само мовчати у Жданівці проти «ДНР». Іще 30 % — їм усе одно, що за влада. А от 10 % діють у різний спосіб.

Між антиукраїнськими і проросійськими поглядами — величезна різниця. Антиукраїнські — це українофобія, агресія до суверенної держави. Це не прихильність до Росії, віра в те, що там краще або наявність там родичів. Люди втілюють свою віру в це через віру в «ДНР». Таких є десь відсотків три-п'ять, тих, хто каже: «Ми тут свою Швейцарію побудуємо». А проросійські вірять у силу Росії, в те, що вона дасть прихисток і підтримку їхнім дітям.
За ці роки зі мною трапилося щось дивне. Мене почав дратувати російський акцент. Можна сказати, що це наслідок травми. Припускаю, що дехто може відчувати приблизно щось таке саме, коли бачить наближення української культури. Це пов'язано не з мовою. Це ж просто погляд зовсім інший. Я дуже багато за цим спостерігала в собі.

Я зараз добре розумію різницю між російською та українською ментальністю. Гадаю, розкол іде якраз по цій ментальності. Наприклад, ставлення до влади. Українці вірять, що можуть міняти владу. Росіяни — ні.

У нас на резиденції в Музичах недавно місяць була художниця з Росії. Спілкуватися з нею часом було боляче. Якщо людина має антипутінські погляди, то це не значить автоматично, що в неї проукраїнська позиція. У цьому випадку взагалі виявилося, що росіянам можна геть не думати про українців.
Найболючіша війна точиться в родинах. Ось історія, яку я спостерігала. Жінка родом з Росії наполягала, що їм із чоловіком і дітьми необхідно переїхати з Донецька в Росію. Казала, що не хоче, аби її діти росли в бандерівській країні.

Батько чоловіка сам родом із Кубані, але прожив усе життя в Україні. Він сказав йому: «Синку, їдеш — ну то їдь. Але чесно плати там податки. За ті гроші нас тут будуть убивати».
Хоч би як ти старався, ти не можеш стати директором шахти. Їх призначають. Населення таких міст має наперед визначений шлях і небагато варіантів, ким можна стати. Шахтарі та дрібка вчителів. Але ж розмаїття суспільства — його ж не просто так придумали.
Я була в бельгійському Льєжі. Це найближча аналогія з Донбасом, яку я бачу. Шахтарське занапащене місто, яке нікому непотрібне.

От коли зараз починають розповідати про те, що на Донбасі всі жили так дружньо, без конфліктів. Саша, це все неправда. У багатонаціональному Донбасі для мене завжди було великою проблемою навчити всіх моїх друзів вимовляти моє прізвище правильно. Діти, з якими я не товаришувала, називали мене «Кікабідзе». Знаємо ми одного грузина — і нам вистачить. Класична схема для ксенофобії — коли інший здається вам таким самим, як усі, «вони» всі стають на одне обличчя.
Діти, з якими я не товаришувала, називали мене «Кікабідзе». Знаємо ми одного грузина — і нам вистачить. Класична схема для ксенофобії — коли інший здається вам таким самим, як усі, «вони» всі стають на одне обличчя.
Я досліджувала питання пенсій. Люди, які залишилися на окупованих територіях, які хочуть отримувати пенсію, мають збрехати, що вони стали внутрішньо переміщеними особами. І це багато що може пояснити про ідентичність: вони майже всі збрехали про свій статус, зробили довідки, щоб отримувати пенсію. І я знайшла всього двох героїв — один просто відмовився зі словами: «Не треба мені ця українська пенсія», а другий продав квартиру в Донецьку й купив у Полтаві. Йому кажуть: «Зробіть собі цю довідку», а він відповідає: «Я просто переїхав».

І тепер виходить от яка цікава ситуація. Вони, мовляв, працювали ціле життя на Україну і заслужили пенсію. Тепер симпатики «ДНР» бажають Україні зла і смерті, але якщо з Україною щось трапиться, то хто їм буде виплачувати цю пенсію?
Симпатики «ДНР» бажають Україні зла і смерті, але якщо з Україною щось трапиться, то хто їм буде виплачувати цю пенсію?
Моя мама ніколи не мала ніякої ностальгії за Радянським Союзом. Натомість її сусідка, з якою вони все життя прожили поруч, яка родом із Полтавщини і завжди розмовляла українською, так побивається за Союзом. Вона мамі каже: «Та чого вони до нас лізуть». Мама перепитує: «Хто?». Та відповідає: «Ну, нацгвардія. Ми всього лише хотіли відділитися». Мама питає її, чи знає вона, що таке сепаратизм? Та не знає, сміється.

Для сусідки тепер «ДНР» — це відголосок СРСР, відродження Радянської України на території Донецької області.
На прощання Алевтина подарувала мені свою книжку «Жданівка», яку зробила 2006 року. І підписала: «Про моє місто ніколи не було ніяких книжок, і я взялася. А. Кахідзе».

Олександр Михед
Письменник
Над матеріалом працювали
Олександр Михед
Автор ідеї
Ольга Дубчак
Редакторка
Алевтина Кахідзе
Художні роботи