Олександр Глядєлов
Фотограф
Про інтерв'ю
Щороку ми згадуємо та вшановуємо річниці знакових для України подій, але, часом, забуваємо прорефлексувати над тими сенсами, які в них закладені, сенси, які можна не помітити, шукаючи лише на поверхні. Так, після сьомої річниці Революції Гідності ми спробували дошукатися досі непоміченого, того, що досі відгукується на духовному житті нашої країни та кожного з нас.

Тож, до вашої уваги інтерв'ю з відомим українським правозахисником Мирославом Мариновичем, який здатен задати розмові необхідну глибину, брав безпосередню участь у правозахисному русі Радянського Союзу та пройшов табори. Ця розмова — спроба зрозуміти феномен українського Майдану, відверто поговорити про цінності, якими ми живемо сьогодні, дати конструктивну критику нинішній і минулій владі та дізнатися, що найкраще український активізм міг би перейняти від дисидентського руху радянських часів.
Фотографія
— Як ви прийшли до фотографії?
— Я не мріяв стати фотографом, просто так сталося. Взагалі, я оптик за фахом, закінчив КПІ і після війська декілька років працював за фахом. До фотографії, я прийшов вже в досить серйозному віці. Єдиний досвід який, я мав до цього це коли в студентські часи ходив в гірські походи, де фотографував, як і всі подоружуючі. Подібні походи, на той час це були нішею переважно технічної інтелігенції та науковців. Я любив їх бо по суті місяць на рік, я був по справжньому від системи і совка у всіх його проявах. Ти, твої друзі, гори і більше нічого. Починаючи з цих походів, фотографія мене повільно захопила. Не я знайшов фотографію, а фотографія знайшла мене і взяла до себе вполон.
— З чого саме почалася ваша кар'єра фотографа
— В 89-му році починаючи працювати, в якості фотографа, я водночас скуштував на смак, що таке українська журналістика. Ще був радянський союз і не можливо було вільно фотографувати якщо не маєш посвідчення. Я маю на увазі, серйозну зйомку та репортаж коли фотографуєш реальне життя з його проблемами.

При цьому в Радянському союзі був дуже потужний рух фотоаматорства. Якщо ви були фотоаматором ви звичайно могли фотографувати на вулиці, або в парках, але не більше. Не можна було прийти в лікарню, сказати, що я вільний фотограф і щось сфотографувати.
Коли в середині 90х років, в мене вже було розуміння того, що таке журналістика в нашій країні, я прийшов до документальних проектів.

Спочатку, в фокусі мого об'єктиву були вуличні діти і все, що повязано з соціально постраждалими людьми. Я ходив на розвідки в лікарні, інтернати, дитячі будинки, спеціальні школи, на прикінці колонії, а також альтернативну систему зачаття дітей. Практично відразу ж
я почав проект, який називався віл-інфекція. Він був тісно пов'язаний з підлітковою наркоманією і через людей, які свого часу підсіли на наркотики, я почав цю тему. Останні зйомки були 2 роки тому.
— Наскільки сьогодні важливо отримати профільну освіту для того, щоб стати професійним фотографом?
— Пам'ятаю, в 90-му році, під час однієї виставки в Києві, я мав цікаву розмову з американською професоркою, саме з цього приводу. Професорку звали Ен Чівацьки і вона викладала в фотографію в університеті Лонг-Айленду. Виставка проходила як раз в момент розквіту дружби між радянським союзом та США. Виставка відбувалась в планетарії, де якийсь на якийсь час був розміщений галерейний простір. На виставці були представлені фото американських та радянських студентів фотографів, які навчались по обміну.

Так трапилося, що в якийсь момент, я опинився біля цієї професорки і ми трохи розговорились. В розмові, я запитав її яким є на її погляд приблизне відсткове співвідношення фотографів у світі, які мають фахову освіту. На що вона відповіла, що близько 80% фотографів не мають спеціальної освіти та додала, що в школу ідуть ті кому потрібна школа. Між іншим вона була дуже не задоволена рівнем представлених робіт при чому з обох сторін. Натомість вона сказала, що я мав б викладати, щоб хоч чомусь навчити цих дітей.


— Я знаю, що ви як мінімум викладаєте в школі Марущенка, чи не могли б взагалі поділитись своїм викладацьким досвідом?
— Як відомо, в Школі Марущенка є дві студії початкова і поглиблена. Він мене запрошує на поглиблену. Ніяк не можу перейти на "запрошував" в минулому часі. Від так, я не мав розповідати про поточний стан документальної фотографії, як і про якою вона була раніше та чи взагалі залишиться після нас. Очевидно, це не про методичне викладення матеріалу. Натомість, я показую слухачам курсу власні проєкти і на своєму прикладі розповідаю про те, як вони створювались. Я намагаюсь робити це не дідактично, а в постійному обміні з слухачами. Однак з цим доволі важко, чомусь в нашій країні досі бояться задавати питання. Тому в ідеалі, мій майстер клас це зустріч на якій відбувається обмін досвідом та різноманітними інтенціями стосовно того навіщо взагалі займатись документальною фотографією і що може з того вийти якщо зрештою ви надумаєте зосередитися саме на цьому напрямку.
Війна
— Ви відносно нещодавно повернулись з бойових дій на сході, чи могли б ви привідкрити той досвідом, який ви там зустріли?
— Сказати, що це велика таємниця і про яку ніхто не знає, аж ніяк не можна. Не знає той хто не хоче знати, що тут ще привідкривати? Разом з тим, я фотографую життя військових в обставинах цієї війни і вважаю, що це треба робити. Бо інколи в мене взагалі таке враження, нібито війна існує десь окремо від країни. Мовляв: якась десь війна.

Якщо говорити зі сторони фотографії, ви ж розумієте і чудово знаєте, на що я знімаю. Коли була більш активна фаза війни і більше стрілянини було в ночі, я не міг цього зафіксувати. Тому для мене фотографія, не про те, щоб куля вилітала з дула, як багато хто робить, хоча очевидно це теж має бути.

На початку минулого року, я показував свої фотографії зі Сходу своїм друзям з Європи і мене дуже вразила їх реакція. Щойно побачивши фото, вони в один голос проголосили, що це ніщо інше, як справжня траншейна війна. Для британців, бельгійців та французів: траншея, солдат та статичні лінії по ліспосадках, коли дерева стирчать, як обрубані палиці це вже не просто фото, а справжні символічні образи. Поєднані в одному фото, вони відсилають їх до Першої світової війни під час якої було втрачено дуже багато людських життів.

На трейтьому-четвертому фото, мій друг ірландець починає цитувати відомого британського поета котрий загинув б Битві при Сомі. Очевидно, Перша світова, котру називають великою війною, присутня в культурі західно-євпроейських країн більше ніж у нас, до того ж присутня навіть в їх національному мисленні. Чому це не працює у нас? Тому що завдяки комуністам-більшовикам, першу світову війну, як щось ганебне стерли з історичної пам'яті, адже для чого це пам'ятати?
— Наскільки в вашій професії при висвітленні військових подій може йтися про об'єктивність?
— Був такий дуже відомий американський фотограф Юджин Сміт, який з перервами працював з журналом Лайф. Він фотографував другу світову війну, під час чого був поранений. Кілька його фотографічних історій просто канонічні. Він настільки вдало їх сфотографував, що сформував погляд на те, яким має бути документальним фото-ессе. При цьому, він був дуже імпульсивний, емоційний, перфекціоніст. Документальна і гуманітарна журналістика певним чином пов'язана з його ім'ям.

Про його останню роботу в рибальському селищі Мінамото, що в Японії скоро вийде фільм. Багато дітей народжувалися з різними фізичними вадами. Згодом, виявилося, що місцеві великі заводи скидували в річку хічні відходи, в той час як місцеві жителі використовували воду для їжі і ловили звідти рибу. Він поїхав туди знімати в досить серйозному віці, на той момент йому було вже близько 60-ти. Він провів там два роки за яких його били і шантажували, але зрештою його фотографії привели до того, що виробництво було закрите, а місцевим жителям було виплачено компенсацію за причинені негаразди. Так, ось Юджин Сміт казав, що не вірить в об'єктивну фотографію і навпаки вірив саме в суб'єктивну, яка має іти від сердця.

Відома історія, коли він помер на його рахунку не було і 10 доларів. В той час, як сьогодні в честь його імені існує фонд і одна з найбільших премій з винагодою в 30 тисяч доларів. Нагорода вручається за незалежну документальну роботу. Це відкритий конкурс, в преамбулі якого сказано, що грошова підтримка має допомогати покривати витрати, які несуть фотографи під створення знімків. В тому числі не тільки грошові, адже часом військові фотографи платять життям. Цю премію отримав нью-йорський українець Йосиф Сивенький за проєкт "Рани", в рамках якого, він фотографував поранених українських військових на україно-російській війні.
— Як ви ставитесь до Росії, яка безсумнівно і ініціювала україно-російську війну?
— Мені цілком зрозуміло, що миру не буде поки існує Росія з її імперською прошивкою. Можливо ви доживете до відповіді, чи вона можлива без неї. Якщо дивитися на те, що відбувається на Сході України та російську пропанду навколо цього то це типова мова війни, абсолютне "розчеловечивание" ворога. Відповідно, якщо до тебе вдерлися і країна воює то зрозуміло, що пацифізм аж ніяк не може бути головною мовою. Хіба, що якщо хочеш капітулювати. Якщо ж хочеш відстоювати своє то ні в якому разі.

Коли нам кажуть, що потрібно заморозити конфлікт, гляньмо на аналогію конфлікту Вірменії і Азербайджану. Перемир'я між ними було підписане 94-го року. Порахуйте, минуло 26 років, а по суті нічого не змінилося. 30 років перемовин, це ж робота мрії для дипломата-функціонера, євробюрократа чи співробітника ОБСЄ. Таким чином, перемовини можна вести до пенсії і передавати їх, як естафетну лавочку своїм наступникам, а самому відійти. Так само Вірменії і Азербайджану близько 30 років розповідали, що їх конфлікт не можна вирішувати військовим шляхом. Однак, не зважаючи на жодні перемир'я все закінчилось тим з чого почалося. При цьому, слід пам'ятати, коли ви ситі, ви не можете і не хочете перемагати. Однак ваші діти та внуки все одно будуть вимушені лити кров.

Ця війна викликала в мене багато розчарувань. Я втратив багато друзів про що і подумати не міг. Я багато працював з лікарями без кордонів по всій Росії в тому числі Сибірі і Москві.
Людей, з якими я не втратив стосунки звідти менше ніж пальців на руці. Можливо спочатку вони і не зайняли проросійську позицію, але зрештою вони не покинули країну і мають якось виживати. як наслідок хочуть вони того чи ні, вони колоборують і по трохи стають колоборантами режиму. Звісно, вони не є його першею лінією, але разом з тим, вони проти нього не боряться.
— Зрештою Росія пустила глибоке коріння в Україні
— Немає нічого дивного що російська культура присутня в Україні тому що так працюють всі імперії. При цьому спочатку вони використовували українську культуру, зокрема освіту та релігію. Сьогодні про це вже ніхто не пам'ятає, адже це було дуже давно. З іншої сторони, в Україні живе дуже багато росіян, так як багато українців різним чином опинились на теренах Росії. Спочатку були добровільні переселенці, які їхали освоювати вільні землі за часів столипінської реформи, а пізніше заслання за сталінських часів. Кілька разів, я їхав вночі машиною Киргистаном. Водій веде машину, ти засинаєш, а коли прокидаєшся, з'вляється таке враження, ніби ти в Україні, такі самі білі хати, сині підвіконня. Я питаю себе де я? Потім дізнаюсь, що назва селища Садове.

Згодом, працюючи в "Лікарів без кордонів", я був Бішкеку, в закладі де лікували туберкульоз у в'язнів. Колонія знаходилась 30-40 км від міста і я мав кожен день повертатись. Одного разу, в позаробочий час, я сиджу п'ю каву в барчику на 7 чи 8 поверсі. Вікна були відкриті тому що на дворі початок літа чи травень і перед тобою простилається Бішкек, який розташований у підніжжя високих гір. Словом, я дивився на снігові вершини та пив каву коли мене запитали, чи можна поряд зі мною присісти. Так, як до мене звернулися російською, відповідаю "Пожалуйста". Він присів і відразу ж запитав звідки я*. Дізнавшись, що я з Києва, він звертається до мене українською зі словами: Дуже приємно бачити тут людину з України. Я родом з Садового і у нашому в класі було тільки два киргиза, я та мій друг Аслан, всі інші були українці. Це ще були відголоски Столипінської реформи.

В радянські часи депортації, зокрема припадали на Казахстан, де був великий табір Карлаг. Протрібно, розуміти, що гулаг це система, а приставка лаг означає "лагерь" з російської. Власне, чому Солженіцин назвав свій роман "Архіпелаг Гулаг"? Бо якщо подивитись на мапу cоюзу то локація таборів повторює дислокацію островів. Те що називається "лагерем" це табірний пункт, який носив назву лагпункту. Сам Карлаг це велика територія, яка сягала 200х300 км. і дорівнювала деяким українським областям. В нього була закладена спеціалізація, яка полягала в виробництві сільськогосподарської продукції для нового індустріального району, де теж є вугілля і металургія. На засланні в цьому таборі було багато людей на зі всього Радянського союзу. Мені випала вдача фотографувати там в двух таборах. Я був там разом з активісткою місцевого ГО, яка за фахом мікробіолог. Коли ми говорили з нею стосовно тогочасних депортацій, вона сказала, що тут у кожного фахівця нашого віку є найулюбленіщший викладач, який був незвідси. Наприклад, її найулюбленіший професор був з Риги, а в когось міг бути з інших міст Литви, Естонії чи України.

(В Киргизів до сих пір важливо, до якого племені чи регіону, ти відносишся. А зовнішній вигляд, зокрема обличчя для них, чи не найкраще говорить звідки ти. Самі ж вони круглолиці і дуже монголоїдні на лице.) Примітка героя*
— Ви самі фотографували в'язнів на території Росії можете розповісти, що ви винесли для себе з того проєкту?
— Почнімо з того, що фотографувати в'язнів в колоніях не легка справа хоча б тому що у в'язницю особливо в ті часи не можна було просто так потрапити. Я потрапив в Сибір в 2001 році це був короткий час перебулови з яким співпала каденція першого президента Росії. Так як в той час, я ще не був таким витривалим фотографом то кожен день запитував себе: чи я не сплю, чи все це відбувається насправді? Адже, я мав можливіть фотогафувати там скільки мені було потрібно.

В кожен тюремний заклад куди, я хотів потрапити, мені було оформлено постійно діючу перепустку, як для співробітника. Загалом, я фотографував чотири тіжні, може навіть трохи більше. При цьому у двох колоніях більше ніж тиждень. В останній день коли мене попросили зробити додаткову фотографію для виставки, я пішов в жіночу колонію. Власне, в той момент Кемерівська область стала для мене проекцією Донбасу. Там теж є дуже глибокі антрацитні шахти, присутня металургійна і хімічна галузь, зокрема "коксохім". Різниця полягає лише в тому що в Кемерівській області є тайга і гори. Впринципі за таким типовим складом створювалися чи не всі індустріальні райони.

З лікарями "без кордонів", я був в групі котра шукала місце для туберкульозного проекту. Ми проїхали кілька областей і зрештою зупинилися саме на Донецькій. Ми обрали Донецьку область тому що дуже важливо, щоб коли паціент звільняється на закінчивши лікування не шукати його по всій країні. Біля 80% хворих в'язнів тобто переважна більшість, часом виходять но волю, вони не завжди там. Коли я дізнався, що в донецькій області теж два великих сізо і біля 40 таборів, я зрозумів наскільки це співпадає пініцетарному сенсі.
Радянська людина
— Окрім індустріальних районів радянському союзу вдалося створити певний тип радянської людини, який не зник і досі, чи не так?
— Припускаю, що це пов'язане з типом та рівнем технічного працівника і вищої освіти, які були випрацьовані в Радянському союзі. Ідеться ж не тільки про Донбас, адже подібну тугу, ви знайдете в тому ж самому Миколаєві, який свого часу був містом кораблів. Всі місцеві таксисти будуть вам розповідати про золоті радянські часи коли всі верхи працювали.

Коли починаєш більше цікавитись цією темою то дізнаєшся, що не можна було порівняти натівський корабель 80х років з радянським, адже він сильно поступався. Якщо піднімати цю тему починаються конфлікти бо це ж людська праця, тим більше молодість. Це певна прошивочка, так не тільки кораблебудування може бути.

Ця прошивка пов'язана з мінімальною мобільністю людей котрі там живуть. Зрештою, якщо не подобається переїзди в інше місто, займись чимось іншим, врешті живи по іншому. Я маю двох двоюрідних братів, які працюють шахтарями і мешкають в Краснодоні на окупованих територіях. На жаль вони живуть радянськими розкладами, в кращому випадку пострадянськими, згідно яким, всі чоловіки мали працювати під землею. Іншого вибору взагалі немає.

Частина шахтарів досі живе в старих будинках, які були побудовані для них ще за государя імператора. Моя бабця з дітом жили там, їхні діти і їхні онуки теж там жили та живуть і чому звідти не поїхати не зрозуміло.
— Можна детальніше про освітню складову
— В роки мого навчання гуманітарна складова була мінімальною. Зрештою, вона зводилася до комуністичної ідеології в різних проявах. Якщо ти хотів читати щось поза технічною літературою то це вже було твоєю приватною справою. Якщо брати суто відправні точки то завжди сильно залежить з якої ти родини, чи були дома книги, які зацікавлення були в твоїх батьків, як вони тебе виховували, ким в тебе були дідусь і бабуся.

Зрештою, я закінчив вуз, щоб навчитись навчатися. До цього висновку, я дійшов служачи в радянській армії. Справа в тому що у війську, я був розподілений не за фахом. Від так, я мав дуже стислі терміни, для того, щоб опанувати нову професію. Власне, я був направлений в стратегічні війська. На практиці, я мав нести бойове дежурство в шахті десь на Волині. Аби бути допущеним, я мав здати всі іспити тому що в разі помилки це відразу підпадає під кримінал. В кінці кінців, я втиснувся в строки і непогано здав іспит.

Згодом, я був переведений в іншу частину, де опанував ще одну нову спеціальність. За два місяці до закінчення служби, мене відправили на навчання у військовий арсенал, де я встиг опанувати ще одну спеціальність.
— Чи можливо якось переломити цей індустріальний тип людини
— Як на мене це не тільки наша проблема, це про те, як 19-те сторіччя заважає жити 21-му. Два ключові моменти, коли тяжка індустрія тільки почала виникати і той момент коли вона остаточно зникне.

Згадаємо історію про Маргарет Теччер з британськими шахтарями. Вона обіцяла шахтарям, які втратили на роботі здоров'я - лікування. Однак, яке могло бути лікування після того як вона померла? В результаті, діти шахтарів бігали вулицями і кричали, що померла сука.

Сьогодні міста де були закриті шахти перетворилися в IT кластери. В нас на теренах колишнього радянського союзу, складається таке враження ніби влада просто чекає, поки шахти самі закриються.

Коли шахтарі на Донбасі дуже чекали Росію, вони ж знали, що такі самі шахти в Ростовській області ще раніше були закриті через свою не прибутковість. Натомість дуже дивуються коли мова йде про закриття шахт на Донбасі.
— В чому причина подібної інерції?
— В Росія, як і в нашій країні, більшість олігархів живе дякуючи тяжкій індустрії. Якщо ж вона закриється їм доведеться перепрофілюватися. Коли мова іде про те, щоб перетворити колишні індустріальні центри в умовну кремлеву долину то звичайно ніхто за своїм бажанням не буде робити нічого подібного. Навряд, чи хтось з них виробляє новий виробничий контент, як правило використовують до останнього старі технології.

Якщо б хтось спробував створити прецедент і тим самим показав, що краще вкладатися в щось нове то відчув б на собі шалений тиск, в тому числі страх втратити життя. Водночас, зрозуміло, що металургійна індустрія потрібна, однак вона має бути сучасною.

Ви може не пам'ятаєте помаранчеву революцію як ті хто приймав участь в ній. Просто за віком. А я пам'ятаю. привезли разок і вони йшли інституцькою. Тих хто був проти їх привезли з Донбасу. І це була дуже доброзичлива революція, без штовханини і бійок переважно. І стояв один чоловівк і казав ви хотіте в Європу, а я металург, в Європі не має бути таких металургійних заводів як той на якому я працюю, ми залишимося без роботи, ми проти, я хочу працювати і годувати свою родину. А ви хочете щоб ви були в Європі. Тому я проти помаранчевої революції.
Висновки
— Чи є якась спільна нитка, яка пов'язує всі ваші проєктні роботи?
— Все можна піддати якійсь класифікації і є люди яким обов'язково потрібно все розкладати по поличкам. Я цього не роблю і навіть коли я працював в журналістиці дехто з колег жартуючи дразнили мене прозвавши "художником". Дійсно, мені притаманна певна образність, я так фотографую.

Я намагаюсь бути поза межами класифікацій. Можна сказати, що я є голос тих, хто не має голосу, щоб розказати про себе. Взагалі, царина документальної фотографії стосується не тільки сонячної сторони буття. Вона доповнює її, розказуючи про інших і про інше.
— Як ви ставитеся до вручення Шевченківської премії в галузі візуальних мистецтв, яка по-суті поставила вас на ряду з тим великим поняттям художника?
— По перше, аби бути номінованим, ви маєте дати на це свою згоду. Без вашої згоди вас не будуть номінувати. Коли мене запитали, я трошки "присів" бо для мене це було досить зненацька і неочікувано. Я відповів, що мені треба подумати і ось так зльоту, я не можу дати своєї згоди. Людина, яка запитувала мене розуміла це дуже добре.

Зрештою, повагавшись я дав згоду. Спочатку, я не те що не мав впевненості, а просто не вірив, що це трапиться. Я був здивований коли потрапив шорт ліст, тим більше коли з трьох претендентів обрали мене. Досі почуваюся трохи дивно.

Я розумію, що це було важливо для самої справи і водночас цілої купи людей, які тримали за це кулаки. Навіть, сьогодні по дорозі на інтерв'ю, мене привітали з Шевченківською премією. Вже стільки часу пройшло, а мене зупиняють на вулиці і кажуть: з Шевченківською премією тебе. Дуже сподівалася, що ти отримаєш її, саме як фотограф.

Я серед чотирьох фотографів, які отримавали її. Але я перший, хто був нагороджений не за публіцистику, а за суму зробленого в візуальному мистецтві. Можливо це дає певний поштовх. Адже, в нас досі дискутують чи належить фотографія до сучасних медіа, в тому числі до мистецтва.
— Як ця ситуація вирішилася у світі?
— Був момент коли на той час ще молоді американські фотографи Даян Арбус і Гаррі Виногранд були представлені на Венеціанському бієналє. До цього була дискусія чи можна назвати фотографію мистецтвом, а після цього коли фотографію почали виставляти на всесвітньому бієналє і в МоМА, якщо до цієї практики приєднались інші визнані музеї то до фотографії, звісно можна ставитись, так чи інакше, але відповідь є очевидною.
— Цікаво, весною я проходив онлайн-курс фотографії MoMA і там теж фігурувало прізвище Віногранда
— Звісно, роботи Гаррі Виногранда в той час коли він фотографував на вулицях Нью-Йорку були присутні в МоМА бо куратор напрямку фотографії Джон Шарковський був першим хто приніс фотографію в музей, додав її до сучасного мистецтва і багато зробив для того, щоб це стало можливим.

Віногранд фантастично багато фотографував і коли він помер лишились тисячі не оброблених негативів. За свій рахунок Шарковський проявив і відсканував велику частину з них, а саме 2000 екземплярів. Очевидно, що на це пішли дійсно великі гроші.

Наприкінці життя Віногранд жив фотографував у Лос-Анджелесі. Дуже цікаво, що Шарковський був розчарований, фото Віногранда цього періоду. Але з цього приводу існують різні думки, зокрема фотографи з заходу Америки, зокрема з Лос-Анджелесу і Каліфорнії говорять про те, наскільки його фотографія відповідає тому що на той час відбувалося у них.

В той час, життя в Штатах змінювалося на очах. Рейган тільки два роки, як виїхав з Каліфорнії, де був губернатором, а після цього став призидентом. Водночас, Америку яку Віногранд фотографував на вулицях Нью-Йорку, більше не була такою навіть там. Дослідники фотографії з Каліфорнії кажуть, що він це вловив. Цю відстань між людьми, тепле сонце і холодок в відносинах.

Потрібно, розуміти, що Захід це зовсім інша Америка, ніж Схід, а Нью-йорк зовсім інша Америка, ніж всі інші штати. При цьому уявлення про фотографію в Каліфорнії весь час було трошки іншим ніж в Нью-Йорку. З іншої сторони, якщо в Нью-Йорку, він фотографував просто ходячи по вулицях то в Лос-Анджелесі, він мав їздити на авто. Хоча звісно, перед тим, як робити знімки він виходив з машини.

До сих пір, точиться дискусія хто є їх автором. Відомо, що період свого життя в Нью-Йорку, Віногранд дуже перфекційно ставився до відбору і друку своїх робіт. В той час як до лос-анджелельских знімків, він навіть не доторкнувся після того, як вони були зроблені. Тобто інші люди відбирали фото і відповідали за друк. Тому існують сумніви кого вважати автором цих фото.

Разом з тим, коли зараз люди розуміють контекст в якому зроблені ці фотографії, тим більше знають його на своєму досвіді то вони включають 30-40% лос-анджелельских робіт тобто того доробку, що він зробив на прикінці свого життя.
— Що безпосередньо у вашій роботі не можна розповісти мовою фотографії і завжди залишається поза кадром?
— Іноді, на пододібні запитання, я відповідав, що все про що я хотів сказати можу розповісти своєю фотографією. Однак, це максима, це не так. Завжди, є те, що неможливо розповісти жодною мовою. Ти можеш лише пережити це сам і відчути як воно насправді, або не пережити. Я зрозумів це коли їхав в автобусі разом з донськими козаками котрих везли на певний масштабний бій придністровської війни під Кучієрами. Це селище на лівому боці Дністра котре не було підпорядковане Тирасполю, а лишалося лояльним до Кишинева. Під час дороги, мені особливо запам'ятався момент, коли вони запитували своїх командирів, чи можна вбивати.

Було видно, що вони самі бояться. Очевидно, якщо вбиватимеш ти то можуть вбити і тебе.
Цей жах, який в ту мить повис в повітрі не можна відтворити ніякою мовою, він не може бути виражений жодною комунікацією. Як можна було скомунікувати їх вирази обличчя в той момент? Це можна лише відчути на собі і зрозуміти, що так буває коли багато людей бояться. Звичайно, можна спробувати про це розповісти якимись візуальними шляхами, можливо мовою кіно, або словесно, як ось я зараз. Але так, щоб всі фактори з'єдналися вкупі і ти хочаб б на мить відчув цей жах на рівні інстинктів, такого очевидно не вдасться. В той момент, я ще не бачив багато того, чого побачив після того, не провідчував того, що ще тільки матимум провідчувати опісля відчув опісля, однак очевидно одне, що це було дуже гостро.

Це був дуже швидкий експеремент. Ми приїхали на місце, так звані козаки відразу ж пішли в атаку. Я пішов за ними, через 15 хвилин бою отримав кулю зі спини, ще 15 хвилин очікував евакуації і на цьому все. Вже наступним вечером, я був вже був в Києві в госпіталі на печерських пагорбах. Зрештою, моя надзадача там полягала в тому, щоб зрозуміти, як люди які, жили в одній країні зараз починають вбивати один одного, що це таке?
— Чи можна говорити про те, що війна притуплює відчуття, після чого людину охоплює якась невимовна байдужість?
— Можливо і є люди яких притуплює війна притуплює, а де вочевидь є ті кого це не стосується. Якщо людина воює всі ці роки і поряд гине друг то вона відчуває все те, що звичайна людина може при цьому відчути. Водночас, війна стає звичкою не лише для тих хто воює. Адже, війна триває вже 6 років.

Пригадую, як в перші роки війни, два хлопці у військовій формі з рюкзаками йшли по Ярославому валу до метро, а я саме ішов за ними. Був сонячний день, назустріч йшов натовп людей, але вони не дивились на них і говорили про щось своє. З прозодячих повз людей, на них теж ніхто не звертав уваги. Я дивився на це і думав, як так може бути, такий жах, а на вулиці лише 15 рік. Таке відчуття, що в нас є дві зовсім різних країни, як же вони співіснують?

З іншого боку, звичка не дорівнює притупленню відчуттів. Просто є так званий лікарський цинізм, який притаманний хірургам, онкологам чи персоналу хоспісу. Чи втрачають вони при цьому людяність? Якщо вони втратять людяність то хто піде до них лікуватися чи довірить життя? Вони можуть вигорати, приховувати себе за той славнозвісний цинізм, але насправді це не більше ніж самозахист.
— Яке ваше відношення до фотографії?
— Якимсь дивним чином сталося, що єдиною притаманною мені мовою самовираження є саме мова фотографії. Це суть мого життя, це не те що можна відкласти і зайнятися чимось іншим. Дуже швидко, з професії фотографія стала самим життям. Я не розділяю свою приватність з фотографією і розглядати
фотографію окремо від себе, я просто не можу.

Камера для мене все, частина мене, моє продовження. Це водночас мій інструмент і немов частина мого тіла. Так, як за першим фахом, я працював в інженерному відділенні академічного закладу фотографія дає мені можливість дослідужувати питання котрі мене хвилюють. Якщо мені було б плювати на дітлахів то я не почав б їх фотографувати. Так, само і з снідом.

Можна говорити про тюремні фотографії, як про можливість робити репортаж, а можна дивитись на їх, як на поставлені екзистенційні питання, котрі стосуються волі-не волі. Можливості людини бути вільною в не вільних обставинах. Хто ти є і як ти будеш поводитися за певних обставин? Це питання котрі кожна людина має ставити перед собою.

Коли ви вільний, чи готові ви платити за свою волю і свободу, в який спосіб ви готові це робити, чи ідете ви на компроміси, чи ні. Хіба ви не ставите перед собою такі питання? При цьому потрібно розуміти, щоб ти собі не відповів справжню відповідь можна отримати лише тоді коли будеш поставлений в ці умови.
— Все зводиться до того, що людина може бути вільною в будь-яких умовах?
— Якось мій друг розповів мені історію про свого знайомого з Литви, який був мабуть з останньої генерації литовців засуджених по політичним мотивам. Він познайомився з ним саме коли той щойно відсидів і вийшов. А вийшов він в смутні часи перед смертю Брєжнєва. Десь два роки він провештався на волі і зрештою покінчив з собою, лишивши по собі такі слова: Я був вільним в тюрмі, а серед вас не можу.

Виходить, що стан свободи не обов'язково залежний від зовнішнього стану. Звісно, якщо перед вами грати то це грати і з ними нічого не зробиш і воля в загальному розумінні цього слова там за ними. Однак внутрішня свобода належить лише вам і ніхто не зможе у вас її відібрати. Ви лишитесь її, лише якщо власноруч віддасте. При цьому людина може бути слабша ніж вона думає, зрештою тіло може бути слабше.
— Ви фотографуєте на плівку, хоча самі відмічаєте її недоліки. Незважаючи на це ви вважаєте, що плівка здатна на більше?
— Плівка здатна не на більше чи менше, а на інше. Моя прихильність до плівки пов'язана з тим, що я люблю сам процес виготовлення фото і люблю друкувати. Для мене оригінал моєї фотографії це те, що я надрукував власними руками. На справжньому срібному папірі. При цьому, як інженер, я розумію, наскільки в деяких показниках цифра може бути краще. Передусім, вона дає чутливість без шумів і можливіть фотографувати практично без спалаху. Водночас, я досі не маю цифрової камери, і поки не бачу для себе сенсу її мати.

Під час останньої короткої поїздки на Схід, було три фотографа, серед яких і я. При цьому, я був єдиний хто фотографував на плівку і знав скільки кадрів можу дозволити собі зробити. Роблячи знімок, я кожен раз контролюю себе і при цьому не маю можливості контролювати кожен кадр. Лише потім, я бачу яким вийшов знімок і чи вийшов він взагалі. Зрештою, з плівкою потрібні працювати геть по іншому, відтак це інше відношення, інша відповідальність. Адже вам постійно треба дослідужувати процес зйомки і виготовлення фото, або ж треба віддавати камеру механікам і мені це подобається.

До того ж цифра це завжди про змагання виробників. Це як з сучасною комп'ютерною технікою, ви купуєте останню модель флагманського ноутбуку і в той самий момент, ви купуєте морально застарілу модель бо наступного року боку вийде інша ще з кращими харектеристиками. Скоріше за все, цифра, як вся інша сучасна техніка не розрахована на багаторічне використання. Адже в якийсь момент, ви маєте купити нову модель. В той час як лейка була зроблена так, що може пропрацювати все ваше життя.
— При цьому у вас немає певного знецінення цифрової фотографії?
— В якості відповіді на ваше запитання розповім одну історію. Якось в березні 13-го року, в мене була резидеція в литовському Кальнусі і в рамках цієї резиденції була виставка і типовий для мене майстер клас, який тривав три дні. Мені здавалось все зрозумілим, адже я знаю литовську фоторафію принаймні через самі відомі імена і маю уявлення, що литовська фотографія це насмпеперед про відзеркалення гуманістичності самих литовських людей в часи радянського режиму. Зрештою, мене поінформували, що мій майтер клас відвідає молодь, яка хоче навчитися тому як на вулиці без страху, вільно підійти до людини і почати її фотографувати. Для мене було дуже дивно зрозуміти, що ті часи в Литві коли литовці вільно фотографували литовців минули.

Згодом, відбувся другий майстер клас в рамках майстер класу Sony, де вони презентували свою нову техніку. Коли мені запропонували дати майстер клас, я відразу сказав, про що я по вашому буду на ньому розповідати, я ж фототографую на лейку, яка цифра, яка Sony? У відповідь, вони кажуть, що я маю розповісти, як зробити так, щоб об'єктив твоєї камери став твоїм внутрішнім взором і як ти маєш його відчути. На перший погляд, для це мала бути всього навсього лише технічна зустріч, але зрештою вона була про те, як об'єктив стає вашими очима.
— Чи можлива в Києві інституція накшталт МoMA? Адже зрозуміло наскільки професійною не була школа Марущенка вона не зможе позмагатися з системною інституцією.
— Подібна інституція в Україні була б можливою тільки за приватною ініціативою. Однак зараз немає таких людей, як колись були Ханенки та Терещенки, які робили добрі справи з бажанням віддати. Адже коли ти сприяєш митцям з бажанням зробити їх роботи частиною своєї колекції це скоріше про інвестицію, ніж про те щоб зробити щось добре для країни та зокрема для киян.

Якщо б з моменту отримання незалежності культура не відкладалася на полиці і не фінансувалася, точнісінько так само, як в радянські часи, лише по залишковому принципу.
то можливо, ми б не мали зараз проблем з війною на сході країни і ментальністю, яка ділиться на Схід та Захід. Наш правлячий клас абсолютно безкультурний тому немає нічого дивного в тому що, що відбувається з культурною складовою нашого життя.

В свою чергу, Школа Марущенка це лише маленька приватна ініціатива. При цьому сама особистість Марущенка була цілою інституцією. Думаю, його роль в культурному процесі країни стане зрозумілою лише через деякий час, наскільки багато він зробив.