Альбер Камю
Письменник
Голос епохи
Чому варто читати?
Сьогодні, у часи новітньої чуми, Альбер Камю повернеться до життя, аби дати посмертне інтерв'ю і в такий спосіб нагадати про себе. Він, як і будь-який інший письменник, продовжує жити в написаних ним книжках і щоденниках. Смерть Творця не є фізіологічною; вона настає тоді, коли його перестають читати, коли він більше не здатний викликати жодної живої емоції.

Це інтерв'ю пам'яті, розмова з митцем на стику життя й смерті, на межі цинізму й щирості. Сьогодні думки Камю знайдуть відголос, у багатьох випадках не притаманний творчим натурам за життя. У цій імітованій бесіді ми переступимо через поняття смерті, змішаємо минуле з майбутнім, щоби знову відчути, як пульсує живильна енергія в одному з найвизначніших письменників ХХ століття.
С
Повернення
— Вибач, що відволікаю на інтерв'ю; свого часу я зачитувався Тобою, звідси ‒ давнє бажання розмови. Скажи, що Ти насамперед відчув після смерті?
— Занадто тривала самотність ‒ з часу мого "зникнення" ‒ рішуче ніде висловитися, викласти свої думки, щось виправити за нагоди.
— А як щодо прожитого життя? Яким воно було?
— Багато років я жив, дотримуючись загальної моралі. Змушував себе жити, як усі, походити на всіх. Вимовляв слова, що служили об'єднанню, навіть коли відчував свою віддаленість. І ось, як завершення всього цього, катастрофа. Зараз я блукаю серед уламків, неприкаяний, розірваний навпіл, самотній; і змирився із самотністю, так само як із моєю несхожістю на інших чи з моїми фізичними вадами.
— Ти відчував страх смерті, який властивий більшості?
— Смерть для таких людей, як я, – ніщо. Просто подія, що доводить нашу правоту. Зрештою, моя основна перевага над усякими пройдисвітами полягала в тому, що в мені не було страху смерті. Я до неї відчував огиду, ненависть. Усе через мою вроджену нездатність бути простим обивателем, причому обивателем задоволеним.
— Уяви, що Ти маєш можливість відтермінувати смерть. Ти скористався би нею?
— Половину свого життя я провів, захищаючи одну людину ціною самопожертви іншої і, можливо, приносячи в жертву частину себе самого. Я не міг, заради кількох зайвих місяців або років життя, відкинути те, що зберігав у собі протягом років. Я не міг, точно злий хлопчик, який ламає одну за одною свої іграшки, розбити те, заради чого розбив чуже життя.
— Твоя епоха ‒ це дві світові війни, а крім того ‒ окупація Франції, у якій Ти жив. Яким було Твоє ставлення до цих буремних часів?
— Відверто кажучи, я відчував глибоке презирство до своєї епохи. З іншого боку, я свідомо розділив з іншими відповідальність за цей занепад і приєднався до загальної боротьби...

Я пішов туди, куди повів мене мій час, крізь усі біди, ні від чого не ухиляючись, щоб мати можливість, після страждань і заперечень, щось стверджувати, ‒ в усякому разі, тоді я сприймав це так.

Узагалі, на другий день після великих історичних криз відчуваєш себе таким же розбитим і в паршивому настрої, як і на ранок із перепою. Ось тільки немає такого аспірину, який би допоміг від історичного похмілля.
На другий день після великих історичних криз відчуваєш себе таким же розбитим і в паршивому настрої, як і на ранок із перепою.
— Куди, по-Твоєму, сьогодні котиться світ?
— Істоти, не змінені ні газетами, ні радіо, жодною іншою технікою. Вони були такими й сто років тому, і будь-який соціальний контекст безсилий їх змінити. Ну а взагалі, як на мене, світ рухається до язичництва, але поки відкидає язичницькі цінності.
Як на мене, світ рухається до язичництва, але поки відкидає язичницькі цінності.
Чума
— Через пандемію коронавірусу Твоя "Чума" має шалений попит...
— Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, складно в нього повірити. Бо мікроб — це щось природне. Усе інше: здоров'я, непідкупність, якщо хочете, навіть чистота,— усе це продукт волі, і волі, яка не повинна давати собі перепочинку. Однак не забуваймо, що саме в лоні великих катастроф зріє палке бажання жити.
Саме в лоні великих катастроф зріє палке бажання жити.
— Що для Тебе чума як феномен?
— Чума – значить починати все спочатку.
— Здається, багато людей досі не розуміють усю сутність загрози. Як думаєш, чому так трапилося?
— Громадяни насилу усвідомлюють те, що з ними сталося. Так, безперечно, у стихійному лихові є своя частка абстракції, є в ньому і щось нереальне. Але коли абстракція намагається вас убити, доводиться взятися за таку абстракцію.

Стихійне лихо непомірне з людиною, тим-то й вважається, що лихо – це щось ірреальне, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається, а від одного лихого сну до другого конають люди, і насамперед гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами.
Стихійне лихо непомірне з людиною.
— Утім, є й інші люди, які усвідомлюють масштаби пандемії, однак сподіваються на її швидке завершення. Як думаєш, це теж по-своєму наївно?
— Дійсно, досить часто можна спостерігати, як найсвітліші, здавалося б, голови прикидалися, ніби за прикладом усіх інших, шукаючи в газетах чи в радіопередачах обнадійливі натяки на близький кінець епідемії, запалювалися химерними надіями чи, навпаки, зазнавали зовсім безпідставного страху, читаючи міркування якогось меткого журналіста, написані просто так, знічев'я.

"Чума" позбавила людей їхньої здатності оцінних суджень. І це впадає у вічі бодай тому, що жоден уже не цікавиться якістю купованого одягу чи харчу. Беруть усе, не розбираючи.

Якщо говорити про мене, то я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом'якшують. Саме в розпалі біди звикаєш до правди, цебто до мовчанки. Якщо постійно поділяти людське горе, ніколи не урвати вільної хвилини для щастя. Надто вже стомливий жаль, коли він даремний.
"Чума" позбавила людей здатності оцінних суджень.
— Як слід поводитися під час пандемії, і як би Ти вчинив у такій ситуації?
— Дотримуючись законів душевної чесності, я свідомо хотів би бути разом із людьми, своїми співгромадянами, у єдиному, що є для всіх безперечним, – у любові, муках і вигнанні. Я намагався би розділити з ними всі їхні страхи, тому будь-яке становище, у яке вони потрапляли, було б і моїм власним.

Треба боротися проти лиха пліч-о-пліч і безупинно стежити за собою, щоб, випадково забувшись, не дихнути в обличчя іншого й не передати йому зарази. Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися. А скільки вимагається волі й напруги, щоб не забутися!
— По-Твоєму, маска захищає від зараження?
— Ні, зате діє на інших заспокійливо. І хочу зауважити, я не гірше за вас знаю, що щоразу при розмові маска напинається, мокріє біля вуст. Тому розмова виходить якоюсь примарною, як діалог статуй. Однак погляд, де читається доброта, буде завше дужчий за будь-яку чуму.
Погляд, де читається доброта, буде завжди дужчий за будь-яку чуму.
— На Твою думку, у такі моменти є те, що об'єднує всіх людей?
— Звичайно, існують спільні для всіх почуття, скажімо, розлуки чи страху, але для багатьох на перше місце владно виступають свої особисті клопоти. Я маю на увазі те, коли, насправді, ніхто ще не приймав розумом епідемії. Більшість страждало, власне, від порушення своїх звичок або від обмеження ділових інтересів. Це дратує й лютить, а роздратування й лють не ті почуття, які можна протиставити епідемії.

Узагалі, під час таких подій водночас спостерігається острах перед будь-яким контактом і прагнення людського тепла, що вабить людей одне до одного, лікоть до ліктя, одну стать до другої.
— Розкриєш детальніше саме теперішній момент?
— Для чіткості опису варто згадати той стан незаповненості, у якому люди постійно перебувають, те нерозумне бажання повернути час назад чи, навпаки, прискорити його плин, усі ці вогненні стріли спогадів. Вороже озираючись на минуле, люди, які збагнули ситуацію й нетерпляче підганяють сьогодення, виглядають як такі, що позбавлені майбутнього.

Минуле, про яке всі невпинно думають, і то набуває присмаку жалю. Їм хотілося би додавати до цього минулого все, що, на превеликий жаль, вони не встигли зробити, пережити, коли ще могли разом із тією або з тим, і те, чим вони зараз були, уже не могло їх задовольнити.

Таким чином, вони відчувають прадавній біль усіх в'язнів і всіх вигнанців, а біль цей ось що таке – жити пам'яттю, коли пам'ять уже ні на що не потрібна. Утім, знання й пам'ять – це все, що людина здатна виграти у грі з "чумою" і з життям. Я тільки знаю, що на нашій планеті існують лиха й жертви, і що треба всіма силами намагатися не стати на бік лиха.
Знання й пам'ять – це все, що людина здатна виграти у грі з "чумою" і з життям.
— Чого найважливішого нас усіх позбавив вірус, як Ти думаєш?
— Чума поодбирала в усіх здатність до любові, ба навіть до дружби. Бо любов вимагає бодай краплину майбутнього, а для нас існує лише ця мить. Сказати по щирості, усе стало сьогоднішнім.

Люди, пов'язані між собою узами духовними, сердечними й родинними, мусять шукати знаків вияву своєї колишньої близькості в простій депеші, у заголовних літерах лаконічного телеграфного тексту.

Усе-таки наш світ без любові – це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем, роботи й мужності, прагнеш викликати в пам'яті рідне обличчя.
Світ без любові – це мертвий світ.
— З іншого боку, здається, лихо показало важливість чи незначущість усього, що ми мали до. Можливо, ми почали більше думати про тих, хто нам потрібен.
— Мені здається, що все зовсім навпаки, адже ніхто не здатний по-справжньому думати ні про кого, навіть у годину найгіркіших випробувань. Бо думати по-справжньому про когось – значить думати про нього постійно, хвилина по хвилині, нічим від цих думок не відвертаючись: ні клопотами по господарству, ні пролетілою повз тебе мухою, ні трапезою, ні сверблячкою. Хоча, насправді, не так вже й багато любити іншого; однак у будь-якому випадку любов ніколи не буває настільки сильною, щоб знайти собі вияв.
Хоча, насправді, не так вже й багато любити іншого; однак у будь-якому випадку любов ніколи не буває настільки сильною, щоб знайти собі вияв.
— Як думаєш, коли все скінчиться, то це просто захочеться забути?
— Зрозуміло, найбільш сильним бажанням людей було й буде поводитися так, ніби нічого не змінилося. Якоюсь мірою нічого не зміниться, але, з другого боку, всього забути не можна, навіть зібравши в кулак усю свою волю, – чума, безперечно, залишить слід, принаймні в серцях людей. Адже навіть той, хто не хворий, однаково носить заразу у своєму серці.
Навіть той, хто не хворий, однаково носить заразу у своєму серці .
— Здається, пандемія – як якийсь сарказм природи...
— Звичайно, ви лише погляньте: за вікном – свіже весняне небо, а тут – слово, яке ще й досі лунає в кімнаті: "чума". До того ж візьміть будь-яку серйозну чи невиліковну недугу, ну рак чи задавнені сухоти, так ось – ви ніколи не підчепите чуми або тифу, це виключено. А втім, можна піти й далі, чи бачили ви бодай раз у житті, щоб хворий на рак загинув у дорожній пригоді?
Чи бачили ви бодай раз у житті, щоб хворий на рак загинув у дорожній пригоді?
— Як думаєш, чому трапляються такі катаклізми? Може, це карма, що сягає масштабів планети?
— Зло, що існує на світі, майже завжди наслідок невігластва, і будь-яка добра воля може завдати стільки ж шкоди, скільки й зла, якщо тільки ця добра воля не досить обізнана.Наприклад, душа у вбивці сліпа, і тому дозволяє собі вбивати.

Звичайно, люди – вони скорше добрі, ніж лихі, і, власне, річ не в цьому. Але вони тією чи іншою мірою перебувають у блаженному невіданні, і саме це називається чеснотою або вадою, причому найстрашнішою вадою є невідання, яке вважає, що йому все відомо.

Не існує ні справжньої доброти, ні найпрекраснішої любові без цілковитої ясності бачення.
Зло, що існує на світі, майже завжди наслідок невігластва.
Цінності
— На перший погляд, здається, що Ти ‒ атеїст. Вважаєш себе таким?
— Часто читав, що я атеїст, чув, як кажуть про мій атеїзм. Мені ж усі ці слова ні про що не говорять, вони для мене безглузді. Я і в Бога не вірю, і не атеїст. Якщо ж ви запитаєте, що я робив свого часу, щоб остаточно не впасти духом, то мене незмінно рятувало те, що я не переставав, за відсутністю кращого, вірити у свою "зірку". Але я більше в неї не вірю.
— Чи мав Ти неписані правила, якими керувався в житті?
— Ледве в моєму житті з'являлися найменші ознаки стабільності, я приходив у жах. Я не хотів, щоб життя здавалося мені легким, навпаки, мені хотілося бути йому під стать, якщо вже воно важке. Основа моєї поведінки, яка з роками анітрохи не змінювалася, ‒відмова зникати з цього світу, з його радощів, насолод, страждань, і ця відмова зробила мене художником.
Ледве в моєму житті з'являлися найменші ознаки стабільності, я відчував жах. Я не хотів, щоб життя здавалося мені легким, навпаки, мені хотілося бути йому під стать, якщо вже воно важке.
— У чому сутність Твоєї професії?
— Я ‒ письменник. І за мене все робить перо: думає, згадує, відкриває.

Узагалі-то, я маю правило ніколи не говорити про свою роботу, але гаразд. Моя професія полягає в тому, щоб писати книги й битися, коли виникає загроза свободі дорогих мені людей і мого народу. От і все.
Моя професія полягає в тому, щоб писати книги й битися, коли виникає загроза свободі дорогих мені людей і мого народу.
— Чи траплялося Тобі сумніватися у власному призначенні?
— Знаєш, якось я перечитав "Злочин і кару" – і вперше всерйоз засумнівався у своєму покликанні. Роздумував, чи не кинути все, справді. Завжди вважав, що творчість ‒ це діалог. Але з ким? З нашим літературним середовищем, де в пошані злість і посередність, а головний прийом у критиці ‒ образа? Із суспільством? З народом, який нас не читає, з буржуазією, яка читає одні газети та кілька модних книжок за рік?

Загалом, тоді я собі думав: "Якщо мені нічого не вдасться, то принаймні з мене вийде цікавий свідок. Якщо вдасться, вийде творець". Точніше, здавалося, що я здатний ним стати. Зараз я в цьому сумніваюся.
— Можна сказати, що Твої твори ‒ це саме те, що виражало Тебе за життя?
— Мої твори? На жаль! Жоден, окрім тих, хто нас любить, окрім небагатьох друзів, хто бачив мене у хвилину самозречення, коли всю душу віддаєш іншому. Любов є мовчання: кожна людина помирає невідомою.
Любов є мовчання: кожна людина помирає невідомою.
Мабуть, Ти високо цінував дружбу. Легко сходився з людьми?
— Людині великої душі, якщо в неї немає свого Бога, потрібні друзі. Я зустрічався з багатьма чудовими людьми, у цьому сенсі мені пощастило в житті. Але мати стількох друзів просто неможливо, і в цьому моя біда: я знаю, що приречений багатьом приносити розчарування.

Іноді, здавалося, я віддав би все на світі, аби тільки не мати жодних зв'язків зі світом людей. Але я відчував себе як частину цього світу, а значить, найбільш мужньо було прийняти його і його трагедію. Трагедія ж не в тому, що ти один, а в тому, що ти не можеш бути один.
Трагедія ж не в тому, що ти один, а в тому, що ти не можеш бути один.
— У Твоєму житті було вдосталь звичайної людської любові?
— Складно так одразу відповісти, але іноді я винив себе за нездатність любити. Незважаючи на це, я спромігся обрати кількох людей і чесно віддати їм краще, що в мені було, ‒ як би вони потім не вчинили.
— За життя Тебе називали "совістю ХХ століття". Дозволь спитати: що Ти маєш на увазі під гуманізмом?
— Щоразу, коли мені кажуть, що захоплюються мною як людиною, у мене таке відчуття, ніби я все своє життя брехав. Уся справа в тому, що було кілька людей, перед якими я схилявся такою мірою, що прагнув із незмінними ревнощами або тривогою зберегти у всіх інших те, що, суто випадково або, навпаки, невідомо коли, зробило або тільки зробить їх подібними до тих небагатьох.
Щоразу, коли мені кажуть, що захоплюються мною як людиною, у мене таке відчуття, ніби я все своє життя брехав.
Отримавши Нобелівську премію, переживши життя та смерть, що Ти виділив би з-поміж того, що, по-Твоєму, здатне виправдати людське життя?
— Сама Нобелівська премія асоціюється в мене з надзвичайним почуттям страшної втоми й туги. У 20 років, голий і босий, я знав, що таке справжня слава ‒ Мама. Якби ви запитали мене: "Про що говорило її мовчання? Про що кричала її німа посмішка?" У такі миті в мене було відчуття, що всі ми воскреснемо. Але досить про це.

Єдине виправдання, яке я знайшов для свого життя, ‒ це мої муки творчості. Майже в усьому іншому я банкрут. Якщо ж і це не може виправдати, то на відпущення гріхів годі й розраховувати. (усміхається)
Єдине виправдання, яке я знайшов для свого життя, ‒ це мої муки творчості.
— Ти був тим, хто фактично висунув Пастернака на Нобелівську премію з літератури. Поділишся детальніше своїм ставленням до нього?
— Єдине, що Росії варто було б зрозуміти, ‒ це те, що Нобелівською премією нагородили великого російського письменника, який жив і працював у радянському суспільстві. Він продовжував традиції російського мистецтва XIX століття. До того ж геній Пастернака, його особистість, благородство й доброта далекі від того, щоб ображати Росію, навпаки, осяюють її і змушують любити її більше, ніж будь-яка пропаганда. І сміливість Пастернака в тому, що він знову відкрив справжнє джерело творчості й спокійно займався тим, що не давало йому пересохнути серед усієї тієї пустелі, що там панувала.

З почуттям ніжності, мені припав до душі його "Живаго". Ця книга зроблена так уміло, але вона сучасна за фактурою, з цими постійними миттєвими знімками. Ця велика книга про кохання не антирадянська, як нам хотіли втовкмачити, вона не належить жодній партії, вона всесвітня.
Геній Пастернака, його особистість, благородство й доброта далекі від того, щоб ображати Росію, навпаки, осяюють її і змушують любити її більше, ніж будь-яка пропаганда.
— Як Ти вважаєш, чому радянська література так багато втратила ‒ порівняно з літературою часів Російської імперії? Які на те були причини?
— На мою думку, у країнах із тоталітарним режимом література гине не стільки тому, що нею керують, скільки через те, що вона відрізана від інших літератур. Будь-який художник, від якого початково приховують реальність у всій її повноті, ‒ стає калікою.
Будь-який художник, від якого початково приховують реальність у всій її повноті, ‒ стає калікою.
Заключення
— Твій щоденник багато розповів про Тебе. Що Ти переживав, коли вів його?
— Я буквально змушував себе вести цей щоденник, насилу долаючи огиду. І при цьому нічого не писав про те, що думаю. Тепер я зрозумів, чому цим не займався: життя для мене ‒ таємниця. Як щодо інших, так і в моїх власних очах: я не маю права видавати цю таємницю в словах. Для мене багатство життя полягає саме в тому, що воно таке глухе й несформульоване.
Для мене багатство життя полягає саме в тому, що воно таке глухе й несформульоване.
— Що Ти порадив би письменникам-початківцям?
— Лише хочу сказати, що не можна писати, не знайшовши волю до життя, енергію, здоров'я душі, навіть якщо те, що збираєшся сказати, трагічно. Навіть саме тому.
— Якщо не секрет, яку ідею Ти хотів вкласти у свій останній (недописаний) роман "Перша людина"?
— Перша людина від самого початку проходить той же шлях, і їй відкривається таємниця: вона не перша. Кожна людина ‒ перша, і жоден першим не є. Тому вона й кидається в ноги матері.
— Зараз Ти можеш із чим завгодно звернутися до своїх читачів.
— Так, вас я лише прошу про одне, прошу уклінно, хоча розумію, що йдеться про щось непомірне: прошу, щоб мене читали уважно.
— Давай-но начистоту. Які в Тебе враження після інтерв'ю?
— Слухаючи себе, я роблю висновок, що не викликаю нічого, крім роздратування. Таким мене зробив Париж, незважаючи на жодні мої зусилля. Те, що мною було сказано, належить буденності. Але інша частина мене володіє таємницею, відкрити яку неможливо. Утім, ви ще з усього цього порадієте, дізнавшись, що якби я зібрався висловитися, я говорив би не ті слова, яких ви чекаєте, і не прагнув би принести комусь задоволення. Напевно, ще трохи песимізму, і навіть нещастя засяє, і я знову стану собою. (усміхається)
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Автор ідеї
Яна Сичова
Редактор