Роман Бондарчук
Режисер & Арт-директор
Про розмову
Спеціально до 18-го Міжнародного фестивалю документального кіно ми поговорили з арт-директором фестивалю та відомим українським режисером Романом Бондарчуком. З нашої розмови ви дізнаєтесь, як розроблялася цьогорічна візуальна концепція фестивалю, якого глядача виховує фестиваль, про контраст між ігровим та документальним кіно та про його особистий підхід до пошуку нових історій та їх візуальній подачі. Окрім цього, ви дізнаєтесь, яким чином кіно здатне по клаптикам зшити країну та чому нам важливо відрити свого власного героя покоління. Запрошуємо до читання це буде особливо!
Арт-директор
Розкажіть, з чого почалася ваша спільна історія з Docudays UA?
Все відбулося досить органічно. Я закінчив університет Карпенка-Карого, а моя дружина закінчила журналістику. Наш перший фільм ми зробили в рамках гранту від Ґете інституту, де наш проєкт переміг у міжнародному конкурсі документального кіно. Коли фільм був готовий, ми зрозуміли, що в Україні в принципі його немає де показувати. Тоді не було ні ринку, ні майданчику, а телебаченню творче документальне кіно як тоді було не цікавим, так і зараз.

Через рік-два поневірянь надійшла пропозиція приєднатись до фестивалю, який тоді називався «Дні документального кіно про права людини». На той момент він ще не був конкурсним, в нього не було жодного журі і все це дійсно виглядало як «кінодні». Ми вирішили спробувати. Разом з нами в команду прийшли фахові люди, яким документальне кіно з самого початку було близьким і цікавим і які б, як і ми, хотіли жити ним. Такий підхід до підбору команди створив дуже гарний імпульс та певну синергію, яка була націлена на те, щоб створити майданчик і виховати глядачів, які будуть розуміти і чекати наших фільмів.

Коли ми тільки прийшли працювати, глядачі в залі часто не вірили, що їм показують документальне кіно. Вони питали, чому один актор зіграв краще за іншого, або просили повторно показати фільм, щоб краще його зрозуміти. Люди були відверто неготовими до сприйняття творчої документалістики, де немає диктора, ведучого, закадрового тексту, а епізоди натомість зводяться до прямого спостереження за героями. За ці всі роки ми добряче просунулись. Очевидно, ще є куди рухатись далі, але принаймні зараз документальні фільми виходять в прокат і їх є кому дивитися. Більше того, експеримент минулого року з онлайн-форматом показав, що доступність перегляду для всієї України дала свої результати. В коментах я знову побачив питання на кшталт чи в фільмі грають справжні артисти, чи ні? Якщо трапляються такі дискусії, значить, ми захопили трохи нової аудиторії. (Посміхається – ред.)

Коли ми тільки прийшли працювати, глядачі в залі часто не вірили, що їм показують документальне кіно. Вони питали, чому один актор зіграв краще за іншого.
Як вибудовувалася цьогорічна концепція?
— Ще в 2013 ми з командою прийшли до того, що краще робити фестивалі тематичними. Відтак потрібно обрати одну магістральну тему, підбирати під неї кінопрограми, враховувати її у всій візуальній комунікації, в промо-ролику, а також проводити дискусії, які фокусуються на цій темі. Нам хотілося, щоб до глядача звертався цілісний кураторський вислів, щоб, відвідавши хоча б три події, він міг відчути, що тепер він в цій темі більш-менш розуміється і, так би мовити, не зовсім профан. Нам здалося, що набагато цікавіше «глибоко копати», аніж просто показувати фільми, які нам сподобались.

Цьогоріч було очевидно, що вірус – це якраз те, про що говорять з усіх чайників і прасок. Коронавірус очолює топ пошуків у Гуглі. Зрештою, він дуже сильно змінив наше життя, зокрема, привчив до дистанційної роботи. Тепер ти ідеш вулицею в навушниках і проводиш робочу зустріч. Здається, речей, на яких тепер можеш фокусуватися, стало так багато, а з іншого боку – тепер ти ще менше можеш сфокусуватися на чомусь одному. Тож, водночас фокусуєшся ніби одразу на всьому і ніби ні на чому. Разом з тим, вже в лютому з'явився антивірус, люди почали все більше цікавитись його дією й побічними ефектами. Сам по собі коронавірус вже не виглядав таким актуальним.

Розробляючи концепцію, ми почали обговорювати, що таке здоров’я і чи є взагалі абсолютно здорова людина. Ми почали думати про соціальні норми здоров'я, кого взагалі можна вважати здоровим і наскільки важливою є тема психічного здоров’я.
Цікавий момент, що після обстеження, коли лікарі не можуть виявити жодної хвороби, вони ніколи не пишуть «абсолютно здоровий». Замість цього вони пишуть «практично здоровий». Так несподівано з’явилась назва «повне одужання». Відчувається, як вона розвернута в благополучне майбутнє, яке, як всі ми сподіваємось, скоро настане. І разом з тим у ній є щось дуже іронічне.
Значить, іронічне. Тобто повне одужання нам не світить?
— Розкажу вам одну історію. Колись я потрапив у районну лікарню на півдні України. Поки я чекав свого прийому, в приймальне відділення саме привезли будівельника, який впав з верхатури, пошкодивши хребет. Лікарі відразу ж завезли його кудись на каталці. Коли вони повернулись в приймальне відділення, до них підходить головний лікар і запитує, скільки він буде займати їхню палату. Відповідають: «До повного одужання». Я веду до того, що самі лікарі сміються з цього терміну, але мені здалося, що в контексті тематики нашого фестивалю його було цілком доречно застосувати.
Які рефлексії у вас виникали на тлі карантину?
— З початку карантину якось особливо відчуваєш, що є якась особлива сила в особистих зустрічах. Адже те, що відбувається і народжується, коли люди знаходяться поруч і дивляться один на одного, неможливе при дистанційній роботі взагалі. Зрештою, в онлайні потрібно працювати вдвічі більше лише для того, щоб досягати аналогічних результатів. Навіть для того, щоб лишитись на тому ж місці, треба гребти значно активніше. Таке враження, що все кудись понеслось, а в тебе зв’язані руки і ноги. Гостро відчувається нестача подорожей. Прийшло усвідомлення того, наскільки сильно вони живили і допомагали переключитися.
Як народжувався цьогорічний віжуал?
— Останні роки ми почали залучати не лише наших постійних дизайнерів, а митців, які працюють в обраних нами темах або естетика яких з ними збігається. Це робиться для того, щоб привнести у віжуал якусь нову енергію, додану вартість.

Цьогоріч ми залучили до розробки віжуалу аніматора-аматора Анатолія Сурму. Він створює мультфільми в естетиці ранніх 3D редакторів, дуже кольорові і достатньо мінімалістично відрендерені.

Історії, які він в них розповідає, документальні: списані з того, що він бачить за вікном, з життя містечка, в якому він живе. В них присутній дуже гарний та світлий гумор і дуже точний погляд на всі сучасні фактури.

Плитка, металопрофіль, зелені шпалери, меблі з Епіцентру – все це в його мультфільмах впізнається одразу. Як на мене, вони дуже зрілі по формі, я б навіть сказав – новаторські.
Складно собі уявити, як це виглядає.
— У нашому головному віжуалі санітар з валізою приходить до діда й баби повідомити, що тепер вони на самоізоляції і не можна виходити з дому. І дід, і баба дуже міфічні, архетипові, і санітар теж наче з якихось легенд. Те, що людина не може пояснити, вона, як правило, перетворює на міфологію та казкову реальність. Власне, всі наші віжуали цього року – це персонажі Анатолія Сурми.
Те, що людина не може пояснити, вона, як правило, перетворює на міфологію та казкову реальність.
Як я розумію, він не з Києва і навіть не з інших великих міст?
— Довгий час про нього в мережі взагалі не було жодної інформації. Ходили чутки, що якийсь київський відео-артист зробив собі псевдо і під ним публікує свої мультики. Іншими словами, частина глядачів не вірила, що Анатолій Сурма як такий взагалі існує.

Але він насправді існує і мешкає в місті Теофіполь Хмельницької області. Коли ми з оператором Вадимом Ільковим приїхали до нього додому, аби зняти про нього короткий сюжет, то сусіди переполошились і прийшли перевіряти в нас документи. Мало хто з його односельчан знав, що він робить мультфільми.

Більшість часу Анатолій пропрацював дорожнім працівником, потім отримав травму. Був на групі по інвалідності. Зараз працює двірником, однак історія з травмою послужила поштовхом для створення цих мультфільмів.

На мій погляд, анімація – це його відповідь світу на цю травму. Тож зараз він простий двірник, який відомий більше в київській арт-тусовці, ніж у себе в Теофіполі. Взагалі в мене купа вражень як від самого цього містечка, так і від його долі. Подібні зустрічі вражають.

Я думаю, ми відкрили медіа-артиста, який цілком може бути оціненим в медіа-арті світового масштабу. З його життєвої історії можна писати повість або навіть робити фільм.
Про що для вас Docudays UA як спільнота?
— Насамперед це дійсно цікава бульбашка, вона притягує людей, які з самого початку мають спільні цінності і можуть гуртуватися навколо документального кіно. Команда Docudays – це команда, яка постійно підживлюється новими людьми. Чи не щороку хтось з волонтерів потрапляє працювати в нашу основну команду. Це дає фестивалю можливість не старіти, залучати нову енергію та думки. Зрештою, Docudays – це про гарний клімат, в якому процвітають різноманіття і нестандартне мислення, в якому якість ідей цінується незалежно від того, хто їх запропонував. Як на мене, це рідкість.





Фото: Вікторія Бондарчук
Docudays – це про гарний клімат, в якому процвітають різноманіття і нестандартне мислення, в якому якість ідей цінується незалежно від того, хто їх запропонував.
Якого глядача, на вашу думку, виховує фестиваль?
— Командою ми прийшли до того, що формуємо суспільство вільних людей, які поінформовані і дізнаються про світ не з «ящика», який переважно маніпулює, а з глибоких і ґрунтовних досліджень. Такі люди мають менше стереотипів і агресії і, врешті-решт, вони щасливіші. Ми за те, щоб люди були освідченіші, щоб тут, в Україні, було безпечніше і комфортніше жити і розвиватися.




Режисер
Розкажіть про ваш професійний перетин між арт-директором і режисером.
— Як на мене, професія журналіста і письменника або кухара і флориста – це так само компонування того матеріалу, з яким ти працюєш, в правильну, гармонійну для тебе форму. Ті, хто працює з текстами, обрамляють історії в словесну форму, ті, хто працює з зображенням, використовують для цього візуальні образи і кольори, в свою чергу композитори діють за допомогою звуків. Однак, по суті, природа нашої діяльності досить подібна. Ти просто спостерігаєш реальність довколо себе і вихоплюєш з неї якісь цікаві, важливі елементи, які резонують з тобою і з теперішнім моментом. Після чого ти робиш їх трошки видимішими і вказуєш на них людям. Все зводиться до заклику: «Подивіться, подумайте і обговоріть між собою».




Ти просто спостерігаєш реальність довколо себе і вихоплюєш з неї якісь цікаві, важливі елементи, які резонують з тобою і з теперішнім моментом. Після чого ти робиш їх трошки видимішими і вказуєш на них людям.
Також ви працюєте як з документальним, так і ігровим кіно. Який контраст ви бачите між ними?
— Працюючи з документальним фільмом, ти зустрічаєш людей, бачиш їхні історії, життєві ситуації, і якщо люди цікаві, то ти внутрішньо наповнюєшся, кожного разу думаєш: «Вау! Так взагалі буває?» Як правило, після роботи над документальним фільмом залишається дуже багато матеріалу, з якого можна, скажімо, писати оповідання або сценарій для ігрового кіно.

Ігрове кіно має абсолютно зворотній принцип виробництва. Спочатку ти накопичуєш історії, потім довго і наполегливо упаковуєш їх у цікаву форму і композицію, яка виливається в сценарій. У дуже стислі терміни ти маєш видати весь цей досвід, всього себе. Як правило, після зйомок ти виходиш абсолютно виснаженим і порожнім, як надувна куля. Потрібно ще багато часу, щоб з’явилося бажання приймати в себе нові історії.

У своїй роботі в обох випадках я намагаюсь, відштовхуюсь від спостережень над реальними людьми. Навіть якщо фільм ігровий, основа для нього потрібна все одно документальна. Особисто я не можу писати з голови фантастику чи історії без документальної основи.




Фото: Вікторія Бондарчук
Чи можна говорити про те, що той контекст, серед якого ми щодня живемо, великою мірою є недооціненим в кіно?
— Думаю, в глядача немає проблем з тим, щоб він дивився кіно про самого себе, про знайомі місця і схожі типажі людей. Зрештою, це логічно, тому що де знаходиться Він Дизель, а де, наприклад, Ірма Вітовська? Має відбутися впізнавання. Якщо ви уважніше поглянете на локалізацію американських мультфільмів або великих студійних фільмів, ви зрозумієте, що підхід з використанням контексту однозначно працює. Скажімо, коли локалізують гумор, додають місцеві слівця – вигадують країну «тролещину» (троєщину), завжди чіпляються за місцевий контекст, щоб нашому глядачу було смішно.
У чому полягає ваш документалістський підхід стосовно пошуку нових історій і способів їхнього вираження?
— Як і у всьому іншому, для того, щоб знаходити нове, просто потрібно вибиратись з усталених маршрутів. Коли відхилишся трохи в бік, то обов'язково натрапиш на щось таке, що дивує і провокує на творчі іскри.

Стосовно візуальної сторони питання, то тут завжди залежить від історії. Одній пасує повна аскетичність, і будь-яка спроба прикрасити провалюється, інша, навпаки, вимагає певного естетичного осмислення. Знімаючи «Українські шерифи», я витратив багато часу на зйомки красивих пейзажів та хоч якихось проявів місцевої краси.

Тим часом щоденне життя моїх героїв – двох помічників дільничного – зводиться до старенької сільради і холодної кочегарки. Коли почався монтаж фільму, я відразу зрозумів, що всі мої спроби штучно включити щось естетичне виглядають недоречно і фальшиво.

Зрештою, ти є свідком цієї історії і розумієш, що навряд чи твої герої будуть роздивляються пейзажі так само, як ти. Якщо б я залишив їх в стрічці, то ішлося б про певне привнесення себе, замість цього я хочу дати глядачам можливість подивитись на світ очима героїв.
Я хочу дати глядачам можливість подивитись на світ очима героїв.
Ви задумавались над тим, які зміни здатне провокувати кіно, зокрема коли йдеться про ваші власні картини?
— У моєму фільмі «Українські шерифи» є персонаж бомж Коля, якому незаслужено дають 5 років тюрми за крадіжку велосипеда. Ми показували цей фільм новій поліції, в якій тоді ще робили вигляд, що вони реформуються. Цей кейс отримав резонанс, і Комісія з помилування при Президентові прийняла рішення звільнити Колю достроково. Замість 5, він провів у в’язниці лише пів року.

Коли ми знімали цей фільм, у шерифів не було жодних повноважень. У них був жетон, але їхня посадова інструкція не дозволяла навіть зупинити людину на вулиці. Вихід фільму спровокував дискусію в суспільстві, і в результаті все це вилилось у зміни до положень про дільничних інспекторів, а потім – в повноцінну програму «Шерифи для нових громад», яка досі успішно функціонує.

Вона охоплює весь південь України: в селах Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Харківської і Полтавської областей є свої шерифи. Вони спілкуються, обмінюються досвідом, мають сайт-платформу для цього. Ініціатива отримала фінансову підтримку з боку міжнародних благодійних організацій. Таким чином ця стрічка вилилась в конкретну практику, яка робить життя людей безпечніше.

Інший приклад пов'язаний з «Вулканом». Голова сільради, де знімався епізод фільму, була абсолютно вражена, наскільки пошарпано виглядає в кіно їхній Будинок культури. Буквально через тиждень після прем’єри фільму вони почали ремонт. Тепер там все супер. Інколи просто потрібно побачити, як речі виглядають в кіно, щоб почати діяти.
Інколи просто потрібно побачити, як речі виглядають в кіно, щоб почати діяти.
За що ви любите кіно як таке?
— Мені дуже подобається зала і той ефект, який можна спільно пережити з людьми, які, як і ти, прийшли подивитися фільм. Коли комусь щось здалось страшним чи смішним, емоції, які виникають при перегляді, багатократно посилюються. Взагалі мені здається, що потреба ходити в кіно – це наша первинна потреба в соціалізації та спільному пережитому досвіді. Відтак кіно робить людей ближчими.
Очевидно, ви маєте на увазі досвід переживання кіно в форматі кінотеатру, а як щодо стрімінгових платформ?
— Наразі мені не подобається розвиток стрімінгових платформ і алгоритми, за якими вони працюють. Вони ніколи не вгадують моїх побажань. Як на мене, історія зі стрімінговими платформами дуже часто не про саме кіно, скільки про боротьбу за увагу, години перегляду, тобто про підсадку людини на глядацьку залежність.

Мені подобаються окремі кураторські платформи на кшталт «MUBI». Оскільки щодня один фільм додається, один вибуває, там значно менше фільмів, і ти не відчуваєш паніки від безкінечного скролінгу. Маркетинговий трюк, коли здається, що карусель з фільмами просто-таки безкінечна, викликає в мене проблеми з диханням. (Сміється – ред.)

Навіть якщо кіно буде ще більше переходити в цифрову форму і нарешті всі люди куплять собі великі телевізори і остаточно приземляться в себе на дивані, я все-таки вірю, що будуть кураторські підбірки від окремих людей чи інституцій, яким можна буде довіритись. Я хочу, щоб люди, які пропонують подивитись мені ті чи інші фільми, могли довести, чому саме вони хочуть, аби я їх подивився. Коли ж все працює автоматизовано, то, здається, індивідуальні побажання взагалі ніхто не враховує.
— Що для вас справжнє кіно?
— На різних етапах життя можуть вражати різні фільми. Справжнє кіно має тримати, збурювати емоції, ставити питання, зрештою, має дивувати. При цьому ти відразу відчуваєш, коли кіно фальшиве, і як тільки виникає це відчуття, далі краще просто не дивитись.
Громадянин
Чи може митець, зокрема український, бути поза політикою?
— У самому формулюванні «український митець» вже закладена політична позиція. Навіть якщо хтось знімає простий натюрморт, то так чи інакше той натюрморт є вписаним в контекст країни. Побачивши цей натюрморт, кожен зможе зробити свої висновки, зокрема, що зараз їдять в цій країні. Таким чином, що б ти не робив, певний символізм усе одно буде присутній.

Взагалі я не знаю прикладів неполітичного мистецтва. Так чи інакше, все зроблено в певний час і з певною позицією. Інакше бути не може. В свою чергу теза «мистецтво поза політикою» – це банальне бажання уникнути проблем і сховатися від них. Як не крути, лишатися поза нею неможливо.
Я не знаю прикладів неполітичного мистецтва.
— У вашому фільмі «Вулкан» зокрема йдеться про відсутність держави на місцях, а відтак і її культури. Чи можна говорити, що ситуація також залежить і від кіно?
— Якось в Юрмалі ми зі співавторами писали сценарій до нового фільму. Винайняли там для себе невеличкий будиночок. Якщо пройтися вулицями Юрмали, то побачиш, що в кожному подвір’ї стоїть латвійський прапор. У них є дуже чітке відчуття латвійського народу, і коли вони розповідають про те, що стосується держави, вони завжди кажуть «ми». Зрештою, що таке держава, як не спільнота чи не відчуття приналежності до спільної території та людей.

На жаль, ми, українці, більш роз’єднані. Мені здається, великою мірою це залежить від малої кількості культурних продуктів, які б розповідали про конкретні регіони та пов'язані з ними історії. Вони мали б бути прив’язаними, скажімо, до Херсона, Миколаєва, Одеси та Запоріжжя, до їх топонімів. Замість цього ми маємо ситуацію, коли при виробництві серіальної кінопродукції, яка довгий час була превалюючою, цілеспрямовано не вживають власних назв. Річ в тім, що дії в серіалі мають відбуватись в якихось усереднених місцях, які б нормально сприймалися як в Миколаєві, так і в умовному Тамбові. Все це робиться для того, аби збувати цю продукцію в Росію чи інші країни СНД. Очевидно, це не допомагає формувати відчуття приналежності до однієї спільноти.

Але культура є, вона дуже строката, в кожному регіоні – неповторна. Часто це сплав з елементів культур різних епох. В якому, міфи традиційної, радянської, інформаційної доби зійшлися в одному моменті.
Культура є, вона дуже строката, в кожному регіоні – неповторна. Часто це сплав з елементів культур різних епох. В якому, міфи традиційної, радянської, інформаційної доби зійшлися в одному моменті.
— Якщо Крим та Донбас – це прояви великого сепаратизму, то можна також говорити про певну культурну розірваність, яка є менш помітною. Наприклад, про банальну непід'єднаність громадян до своєї культури.
— Навіть якщо взяти мовне питання, то дуже довгий час українською не говорили ні з екранів, ні у великих містах. Відповідно, це дуже пов’язані речі. Багатьом здається, що в житті потрібно говорити так, як говорять з екранів. А що таке фальш на екрані? Це коли щось з того, що тобі показують, не співпадає з реальністю, яка тебе оточує. Цікава річ, що ця сама реальність часто копіює те, що їй показують на екрані. Як на мене, щоб нарешті розірвати це замкнене коло, потрібно починати саме з екранів. Вони мають транслювати ту реальність, яку було б доречно повторювати в нашому щоденному житті, тим самим переносячи її в реальну дійсність.
— Про що мало б бути українське кіно, аби йому стало під силу зшивати ті регіональні клаптики в єдиний культурний і соціальний простір?
— Насамперед важливо показувати в кіно нормальних людей, наприклад, типажі cвоїх друзів чи сусідів. Окрім цього, важливо створювати власних героїв. Це складне завдання, але ним треба займатися. Грубо кажучи, для великої частини українців герой нашого покоління – все ще Даніло Бодров. Вся ця нісенітниця живе в людях і несе в собі міф про те, що потрібно валити всіх, хто тобі не подобається. Його герой не створює, а руйнує.

Разом з тим, це не обов’язково має бути одновимірний американський герой, який рятує планету. Він може бути складнішим, втілювати собою м’яку силу. Для цього йому достатньо бути просто нормальним чуваком, з нормальними цінностями, принципами, вміннями. Із запитом на справедливість. Таких людей і так вистачає в житті, просто про них майже не говорять. Натомість говорять або про смішних невдах, або про чужих нам героїв.
Фото: Вікторія Бондарчук
— Втілення яких об'єднуючих ідей, на вашу думку, нам сьогодні не вистачає?
— Я би працював над проекціями майбутнього: повернути назад вже окуповані землі, освідчити й переагітувати тамтешніх людей, зробити корупцію чимось ганебним і взагалі неможливим. Встановити прозорі, спільні для всіх правила, які б давали можливість тут реалізовувати інноваційні ідеї.
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Інтерв'юер
Вікторія Бондарчук
Фотограф
Анна Федорчук
Редактор