Михайло Басараб
Співкоординатор "Руху опору капітуляції"
Ми поговорили з політологом Михайлом Басарабом, який є співкоординатором "Руху опору капітуляції", аби з'ясувати, для чого потрібні «червоні лінії» та що значить не допустити капітуляції. З розмови ви дізнаєтеся, чим небезпечний швидкий мир на російсьских умовах, а також яким має бути закінчення російсько-української війни – сценарію, прийнятного для України.
Рух
— Що послужило стимулом виникнення Руху опору капітуляції?
— Рух опору капітуляції виник як природня реакція громадянського суспільства на політику капітуляції Володимира Зеленського перед Росією. З перших днів президентства Зеленського стало зрозуміло, що за найшвидше досягнення він обере швидкий мир з Москвою. Неозброєним оком можна було побачити як форсованими темпами він почав впроваджувати політику намацування і пошуку рецептів «швидкого приготування» задля примирення з Росією.

Через відсутність досвіду, або можливо ілюзії як щодо російської правлячої верхівки чи завдяки порадам найближчого оточення, Зеленський вирішив, що має можливість досягти швидкого миру вже сьогодні. Мовляв, для цього варто лише зустрітись з Путіним, потиснути йому руку, зазирнути йому в очі, про щось попросити і Путін раптом розчулиться, виведе війська, звільнить територію і на українську землю прийде мир. Очевидно, що саме в такій картинці світу жив, а може і досі живе президент Володимир Зеленський. Відтак небайдужа громадськість – громадські організації і середовища активістів, відомі українці, політики і дипломати відразу прочитали цю ситуацію і вирішили не зволікати. Україну треба було негайно рятувати від авантюри у яку самовільно втягнувся президент. Будь-якій притомній та освіченій людині зрозуміло, що його підхід до цієї проблеми наївний, абсолютно неадекватний, а відтак дуже небезпечний. Адже загроза з боку Росії була, є і буде ключової зовнішньою загрозою для державності України.
Через відсутність досвіду, або можливо ілюзії як щодо російської правлячої верхівки чи завдяки порадам найближчого оточення, Зеленський вирішив, що має можливість досягти швидкого миру вже сьогодні.
— Коли виник Рух?
— 17 вересня 2019 року під офісом президента відбулася перша акція проти намірів Зеленського піти на неприпустимі поступки агресору, яка фактично була провісником створення Руху опору капітуляції. Саме під час цієї акції ми оголосили «Червоні лінії», через які президент Зеленський не має права переступати.

Після акції на Банковій було ухвалено рішення про необхідність заснувати Рух опору капітуляції, адже хаотичними і раптовими діями нам навряд чи вдасться завадити цій недолугій політиці, яка у його виконанні й досі виглядає цілеспрямованою і системною. Ми поклали початок формуванню горизонтальної мережі, а 3 жовтня 2019 року було оприлюднено заяву про створення Руху.
— Ваші акції не обмежуються Києвом?
— Осередки Руху опору капітуляції діють по всій території України. Коли 6 жовтня на Майдані відбулося перше велике віче після обрання президента Зеленського, воно паралельно проходило в близько 40 містах України. На Майдані тоді зібралося від 20 до 25 тисяч людей. При чому тоді наше віче відбулася не лише в Україні, а також і в багатьох країнах Європи та у США, де живуть українські трудові мігранти і діаспора.
— Червоні лінії це виключно те, що стосується президента Зеленського?
— Правду кажучи, ці червоні лінії стосуються і політики "мирного врегулювання" у виконанні колишнього президента України Петра Порошенка. Сьогоднішня капітулянтська політика президента Зеленського формально базується на "Мінських домовленостях", які підписав Петро Порошенко, котрий досі вважає їх безальтернативним шляхом до миру. Хоча таке твердження з вуст екс-президента є повним абсурдом і запереченням реальності.

Саме в "Мінських домовленостях" зазначено про амністію "бойовиків", "народну міліцію", "мовне самовизначення", "право на окремі відносини з Росією" та вибори до "органів місцевого самоврядування" на фактично окупованих територіях. Більше того, згідно цими домовленостями, Росія виводить війська, а Україна відновлює контроль над державним кордоном лише після виборів на окупованих територіях. А головне, у "Мінських домовленостях" немає жодного слова про збройну агресію та відповідальність Росії й жодної згадки про Крим. Ці домовленості фактично про "громадянську війну" в Україні, а не про війну між Росією та Україною.

До недавнього часу Зеленський дисципліновано виконував "Мінські домовленості".

Сьогоднішня капітулянтська політика президента Зеленського формально базується на "Мінських домовленостях", які підписав Петро Порошенко.
Мінськ
— З останнього що було на слуху це так звана Консультативна рада, яке в вас до неї ставлення?
— Сам задум щодо створення цієї ради є сутнісно незаконним, злочинним і суперечить національним інтересам. Тут навіть не варто вдаватися в деталі. Підписаний Єрмаком і Кучмою протокол про те, що Україна та окупаційні адміністрації "ЛДНР" будуть на паритетних засадах напрацьовувати політичні і правові рішення для України -це нонсенс, який працює на утвердження російського наративу про внутрішній конфлікт в Україні. Погоджуючись на подібну консультативну раду ми буквально вкотре погоджуємося, що не існує війни між Росією і Україною, натомість існує буцімто якесь внутрішьоукраїнське непорозуміння з "мешканцями Донбасу". Єрмак може скільки завгодно викручуватися, що тимчасово окуповані території будуть представляти активісти та переселенці, тобто невинні люди, які не брали участі в злочинах проти України та її громадян. Але в протоколі чорним по білому написано, що ОРДЛО, як буцімто самостійний суб'єкт буде визначати критерії і порядок призначення своїх уповноважених представників в Консультативну раду. Хто має інституційну спроможність на окупованих територіях призначати своїх представників?! Правильно, окупант та його окупаційні адміністрації. Порошенко може як завгодно інтерпретувати "Мінські домовленості", Єрмак може як йому заманеться перекручувати протокол про створення Консультативної Ради, але істиною є конкретний текст, де все чітко зафіксовано.

Ще один важливий нюанс. Через створення цієї Консультаційної ради Росія фактично виходить зі статусу учасника конфлікту і прирівнюється до Німеччини та Франції, що виступають в якості спостерігачів з правом дорадчого голосу. Я переконаний, що ця ідея Консультативної ради виникла в Кремлі, а Єрмак допомагає її реалізовувати. Такі дії посадовця мають бути предметом інтересу для Служби безпеки України і я впевнений, що колись Єрмак понесе відповідальність за свої дії.

Андрій Єрмак діє синхронно з Дмитрієм Козаком. Той недавно літав до Берліна і проводив консультації з адміністрацією Федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель стосовно так званого мирного врегулювання на Донбасі. Після поїздки Козак фактично заявив про те, що Росія працює над тим, аби втягти "ЛНР" і "ДНР" в Нормандський формат. Це перегукується з ідеєю Консультативної ради і водночас служить додатковим підтвердження того, що Єрмак і Козак працюють дуетом в інтересах Росії. Адже внаслідок їхніх спільних дій за одним столом переговорів згодом поруч з Україною, Німеччиною, Францією і Росією можуть опинитися ще й "ЛНР" та "ДНР".
— Наскільки ефективними для привнесення миру на Донбасі є Нормандський та Мінський формати?
— Ефективність будь-якого формату насамперед визначає предмет переговорів і перелік учасників. Предметом переговорів і у "нормандському форматі", і у Мінську є виконання "Мінських домовленостей". Саме тому, продуктивність обох переговорних майданчиків однаково низька, бо виконати "Мінські домовленості" означає принести в Україну ще більші потрясіння. Ці домовленості шкідливі, дефектні і абсурдні за своєю суттю. Всі учасники процесу розуміють це, але ніхто не озвучує публічно. Виконання абсурдних вимог є неприпустимим, непримиримим та таким же абсурдним фактом для української нації.

Переговори з Росією можуть бути результативними, коли за столом сидітиме той, хто в принципі здатен завдати Москві непоправного удару за відносно невеликої шкоди для себе. Такою потугою є США. Їх за столом переговорів поки немає.
Переговори з Росією можуть бути результативними, коли за столом сидітиме той, хто в принципі здатен завдати Москві непоправного удару за відносно невеликої шкоди для себе. Такою потугою є США.
— В чому полягає основна дилема мінських домовленостей?
— Перше і головне, "Мінські домовленості" не вирішують проблеми збройної агресії Росії проти України і відшкодування нашій державі збитків. По-друге домовленості передбачають розв'язання конфлікту за рахунок України, так, ніби це наша держава винна в окупації Донбасу. Відтак, звільнення і відбудова Донбасу мали б відбутися за рахунок України. Політичні наслідки також на «наші плечі». Росія виходить «чистою з води» ще й з правом щось у нас вимагати. Це і є суть "Мінських домовленостей". По-третє "Мінські домовленості" не зобов'язують Росію звільнити Крим. Москва нав'язала нам ці домовленості, щоб покласти Донбас тяжким тягарем на наші плечі, а Крим залишити собі.

Провідні експерти з міжнародного права, зокрема професор Василенко, наводять додаткові аргументи про нікчемність "Мінських домовленостей". Вони підписані під загрозою застосування сили, а тому є нікчемними з моменту їхнього підписання.
— В цих домовленостях ви вбачаєте лише правову дилему чи все набагато складніше?
— Справа в тому що Мінські домовленості насамперед відображають викривлену картину про події на Донбасі. Вони фактично відображають російський наратив про внутрішній конфлікт в Україні. Ці домовленості не можуть бути шляхом до миру на Донбасі хоча б тому що вони прописані для вирішення внутрішнього конфлікту чи громадянської війни. Всі ми добре знаємо, що такої проблеми не існує, адже все що відбулося в Криму і на Донбасі є актом зовнішньої збройної агресії та окупації частини території України сусідньою державою.
Мінські домовленості насамперед відображають викривлену картину про події на Донбасі. Вони фактично відображають російський наратив про внутрішній конфлікт в Україні.
— Чим загрожує виконання мінських домовленостей?
— Повне виконання домовленостей призведе до дестабілізації всієї України. При чому оскільки Україна надто велика і надто близько до НАТО і ЄС жахливі наслідки будуть відчутні не лише для України, але і для всієї Європи.

Українці розуміють що Мінські домовленості це ніщо інше як план капітуляції, який нам нав'язують Франція і Німеччина разом з Росією за підтримки "п'ятої колони" всередині України. Соціологія упродовж довгих років підтверджує, що українці не змиряться з втіленням в життя цих домовленостей.

Більшості українців зрозуміло, що такі домовленості не є справедливими і не відповідають реальності оскільки висвітлюються викривлену картину світу того що відбувається в зоні бойових дій і на окупованих територіях. Саме тому нав'язування цих домовленостей призведе до ще більшого конфлікту на території нашої держави. Україна чинитиме спротив цій несправедливості.
Санкції
— Наскільки ефективними є сьогоднішні санкції проти Росії?
— Треба визнати що застосованих сьогодні санкцій проти Росії не достатньо, щоб вони мали для Кремля критичне значення. Санкції досі не змусили Росію змінити свою політику, зокрема щодо України. Санкції проти Росії застосовується не лише через події в Криму та на Донбасі, але і також через втручання Росії в внутрішні справи західних держав. Однак, Росія продовжує свою агресивну міжнародну політику. Це основний критерій дієвості чи не дієвості санкцій.

Станом на сьогодні більш, ніж достатньо фактів, щоб зрозуміти, що Росія веде війну не лише проти України, а і проти ЄС та НАТО: Організовуючи терористичні атаки на їхній території, втручаючись у вибори, підкуповуючи політиків, створюючи деструктивні політичні проекти, здійснюючи кібератаки, вчиняючи провокації проти військових підрозділів НАТО по всій планеті та намагаючись вплинути на свідомість їхніх громадян через Russia Today, Sputnik та інші медіа.
Сьогодні більш, ніж достатньо фактів, щоб зрозуміти, що Росія веде війну не лише проти України, а і проти ЄС та НАТО.
— Водночас не вистачає посилення санкцій зі сторони самої України?
— Дійсно, санкційна політика України щодо Росії не послідовна, причому, не лише в останній рік. Ця політика зазнавала активної критики передусім всередині України. Зокрема багато українських політиків і фахівців аргументовано наголошують на тому, що санкційні дії України щодо держави агресора є непослідовними і недостатніми. Візьмімо хоча б питання консолідованої претензії до Росії, формування якої передбачене Законом України від 18 січня 2018 року. Це узагальнений рахунок, який ми згодом пред'явимо Росії. Зараз цього рахунку у нас просто немає. Якщо під тиском різних обставин Кремль завтра зазнає поразки у війні з Україною, ми навіть не знаємо, яку суму компенсації вимагати від агресора. Це цілком прикладні речі. За Першу світову війну Німеччина виплачувала репарації державам переможцям протягом ста років.

Давайте розглянемо хоча б приклад Медведчука, який виник в новій політичній реальності аж ніяк не на виборах 2019 року. Не забуваймо, що він абсолютно спокійно себе почував і за президентства Петра Порошенка. Він не лише уникав відповідальності, а й вів відверто підривну антидержавну політику в Україні, розширюючи свою медіа мережу, офіційно скуповуючи телеканали та інші ЗМІ й маючи при цьому бізнес з Росією.
— Які мають бути передумови для посилення санкцій?
— Вже сьогодні тільки відомих фактів достатньо щоб зрозуміти що Росія веде війни не лише проти України, вона так само одночасно веде неоголошену війну проти НАТО і ЄС. Вона працює на повільний демонтаж блоку західних держав. Все це спрямовано на те, щоб знищити інституційну основу сучасного західного світу. Кремль хоче послабити Захід, поглинути європейські держави вроздріб і нав'язати їм свою політичну волю.
Кремль хоче послабити Захід, поглинути європейські держави вроздріб і нав'язати їм свою політичну волю.
Паралелі
— Тобто ми можемо провести паралелі з Холодною війною?
— Різниця лише в тому що Путінська Росія не прагне фізично знищити Захід. Радянський Союз в цьому сенсі вів значно більш прямолінійну політику. Зараз ситуація дещо інша, адже сучасна Росія, яка утворилася після розпаду радянського союзу, достатньо сильно інтегрована з Заходом в питаннях економіки, фінансів, технологій. На противагу періоду першої холодної війни, коли кожна з конфліктуючих сторін існувала в автономному режимі.

Сьогодні ж Росія критично залежить від західних фінансових ресурсів та західних технологій. Навіть активи російської клептократії переважно знаходяться на території західних держав, до того ж як правило саме на заході навчаються і живуть кремлівські діти. Донька Путіна живе і має бізнес у Європі і не горить бажанням повертатися до Росії. Є зворотній зв'язок. Відсутність "залізної завіси" допомагає Кремлю сильніше впливати на Захід, використовуючи відкриті кордону, свободу слова, безперешкодно співпрацювати із деякими західними політиками, купуючи їх і таке інше. Іншими словами, сучасна Росія використовує падіння "залізної завіси" для не лобової, а замаскованої і м'якої атаки західних держав.
— Чого хоче домогтися Путін розпочавши нову холодну війну?
— Як на мене Путін хоче реалізувати наміри Сталіна, якими він керувався під час Ялтинської конференції. Сталін хотів скористатися слабкістю повоєнної Європи, і поглинути її . Йому не вдалося реалізувати цей план, оскільки його випередив Трумен, створивши НАТО і заклавши основу для ЄС, тим самим створивши «американську парасольку» над вільною Європою. Сьогодні Путін прагне зробити чергову спробу, але тепер він хоче захопити Європу ослаблену не війною, а демократією, як він вважає.

Очевидно Путін усвідомлює більшу мобільність і можливість швидше ухвалювати рішення в режимі авторитарної держави та розглядає це як перевагу над західними демократіями. В Росії ухвалення рішень не передбачає складних процедур. Вони вважають це своєю конкурентною перевагою. Так само російська еліта живе ілюзією про те, що сама ідея демократії розкладає і послаблює західне суспільство. Виходячи з цього, росіяни вважають, що західні демократії можна легко підпорядкувати своїй політичній волі. Найбільшою проблемою на цьому шляху Москва вважає НАТО, яке цементує усі західні держави в одну інституцію, що створює надійну парасольку над Європейським Союзом. Саме тому одним з ключових пріоритетів Росії є демонтаж НАТО і ЄС. Саме через це великий слід Кремля було помічено в кампанії Brexit й саме тому російські спецслужби фінансують і підтримують на Заході безліч політиків та партій євроскептиків.
Одним з ключових пріоритетів Росії є демонтаж НАТО і ЄС
— На вашу думку проблема полягає саме в правлінні Володимира Путіна чи вона знаходиться куди глибше?
— Уявімо собі, що Росія піде не за сценарієм розпаду внаслідок правління сьогоднішнього авторитарного і клептократичного режиму, а відбудеться еволюційна нібито лібералізації управлінської еліти. Скажімо, за такого сценарію до влади приходить якийсь Навальний. Чи має нас це заспокоювати? Абсолютно ні. Правлячі кола Росії - це верхівка айсбергу сутнісно ворожої до України держави. Вся історія наших відносин упродовж попередніх століть - це історія безперервних доказів цього. Так, Росія є сусідньою державою, але з таким сусідом краще мати міцні двері і тримати їх надійно зачиненими. Тому я завжди дискутую з колегами, які наводять основний фокус на Путіна. Мовляв, саме він наш основний ворог. Це дуже спрощений підхід і надто примітивне уявлення про споконвічну політику російських еліт щодо України і нашого народу.

Давайте повернемося в історію єльцинської Росії. Тоді Кремль провадив «показушно» лояльну політику щодо України. Це була слабко замаскована гра, за якою добре проглядається прагнення Москви й надалі впливати на Україну і поглинати нас. Епоха Єльцина була лиш косметичним і тимчасовим нашаруванням на справжній та хижій основі російської держави, і офіційне повернення КГБ в особі Путіна до влади яскраве цьому підтвердження.
Епоха Єльцина була лиш косметичним і тимчасовим нашаруванням на справжній та хижій основі російської держави, і офіційне повернення КГБ в особі Путіна до влади яскраве цьому підтвердження.
Врегулювання
— Яким має бути закінчення війни з РФ?
— Нашим завданням є досягнення миру на українських умовах. Це тоді коли російські окупаційні війська повинні піти не лише з Донбасу, а й з Криму без будь-яких умов чи вимог до України, а також Росія зобов'язана відшкодувати збитки, завдані війною та окупацією. Що відбуватиметься далі - це винятково наша внутрішня справа, коли проводити вибори в ОРДЛО чи якою буде поетапність повернення цих територій до України.

Ми зазнали нападу, а тому вимагаємо, щоб агресор якнайшвидше відновив міжнародний правопорядок без будь-яких вимог до жертви нападу. А поки захоплені території перебувають під контролем Росії, вона несе відповідно до своїх міжнародних зобов'язань повну відповідальність за забезпечення життєдіяльності цих територій. Україна тим часом в пріоритетному порядку повинна зміцнювати сектор національної безпеки та оборони. Україна має набути членства в НАТО і ЄС. Ось наша дуже зрозуміла логіка і формула досягнення миру і благополуччя відповідно до національних інтересів України. Так буде краще для України, НАТО і ЄС. Ще одне. Українські політики і високопосадовці повинні чесно заявити нашим громадянам, що звільнення окупованих Росією територій на українських умовах може затягнутися на тривалий час, але ми перш за все повинні захистити нашу свободу.
Нашим завданням є досягнення миру на українських умовах.
— Чим загрожує Росії поразка в цій війні ?
— Цілком можливо, що в нинішньому своєму форматі Російська імперія може припинити своє існування. Наразі невідомо що буде з великою Росією і що від цього залишиться врешті-решт. Це також величезний виклик перед Україною. Якщо в Росії почнуться масштабні дезінтеграційні процеси, нам потрібно буде швидко встановити ще міцніші двері на східному кордоні.

Про це говорять давно, але зараз у Росії відчувається особливе накопичення внутрішніх проблем, зростання впливу Китаю, а ще одночасно прилетіло кілька "чорних лебедів". Коронавірус, коливання на глобальному ринку нафти і газу. До речі, здатність української нації до опору - це також для Москви "чорний лебідь". Вони вважали, що знищать нас у 2014 році й що ми не вистоїмо згодом. Однак Українці добре тримають стрій. Росія на порозі серйозних викликів і потрясінь.
— Який висновок вже зараз ми можемо для зробити з цієї війни?
— Для початку кожен українець та український політик, повинен усвідомити, що доки існує Російська імперія у нинішньому вигляді, ми повинні бути готовими захищати себе від постійного втручання і постійних зазіхань на нашу свободу і на нашу територію. Річ в тому, що російські еліти ніколи не змиряться з незалежною і сильною Україною і в цьому полягає екзистенційна дилема. Так чи інакше в цій війни повинен перемогти хтось один. Я впевнений в тому, що переможе саме Україна. Нам усім треба ставитися до цього постійного і неминучого протистояння з агресивним сусідом як до можливості бути завжди в тонусі, конкурентноздатними та винахідливими. Адже боротьба за свободу і благополуччя гартує людей і нації.
Нам усім треба ставитися до цього постійного і неминучого протистояння з агресивним сусідом як до можливості бути завжди в тонусі, конкурентноздатними та винахідливими. Адже боротьба за свободу і благополуччя гартує людей і нації.
Над матеріалом працювали
Ярослав Карпенко
Автор ідеї
Юлія Загурська
Редактор